- Починаєш бачити світ по-новому. Цікаве відчуття, якесь психологічно -«бар’єрне», ніби ти такий був твердий і пофарбований (перебуваючи з людиною, яка колись тебе кохала, а тепер ні) був такий дерев’яний, а тепер, наче сфера-трансформер, розкриваєшся, і з тебе в усі боки б’ють яскраві білі струмені. І це через 2-3 тижні, коли ти, надриваючи душу, присягався, що зійде тільки верхній шар, а у глибині зостанеться слизька журба і нудотний сум. Дуже нескромно було б навести подібне порівняння, та воно все одно в тему: тебе поранили кулею у ногу, не знаю, чомусь саме у ногу, може тому, що саме з ногами у мене асоціюється тупий і тягучий біль, воно не зачепило нічого важливого, так, ходити нелегко, але можна жити. Скоринка уже відійшла, залишився глибокий шрам, ти можеш намацати затвердіння всередині твого тіла, стрьомно правда?, і день-через день, звечора, починає стогнати, колотися, іноді пекти, з кожним днем все менше й менше, скоро майже забудеш, цей свинцевий ембріон у твоїй нозі знайдуть тільки років через тридцять, передивляючись рентген можливо зламаної ноги. Звичайно, лячно про це навіть думати, що зараз усе це переживеш, якось затягнеш, задушиш, почнеш жити, працювати, все ж іще попереду!, а потім так років через тридцять БАХ! ТУЦ! ДИЩ! І воно спливе на поверхню твого сірого життєвого океану, мов гігантська, жирна глибинна бомба, і її масна чорна поверхня буде відображати твоє небо, вже стільки років мирне і спокійне. А кому взагалі я усе це росказую?.. Чи насмішить воно тих, у кого все в порядку, чи заглибить у депресію тих, хто пережив щось подібне?.. Чому я таке росказую? Ні, не зважай, я вже давно усе те забув, просто, певне, прийшов час, коли осад від того, що розчинилося, треба зцідити у скляночку, висушити і насипати рівною чорною доріжкою на підвіконня, розтулити очі вікнам і жестикуляцією досвідченого шоумена прикликати зграї голубів зацінити твій депресивний креатив. Можна витратити не одну обойму «дорослих» слів про те, що це не востаннє, що буде ще багато чого, що не слід було так убиватися, вистріляти у мене, я це усе знаю і сам усвідомлюю, та, якщо дивитись без зайвих символів і пафосу – просто зникла річ, яку ти дуже цінив, єдина, яка здатна була тебе змінювати в угоду комусь, тому що ти кохав ту людину, твоя власна моральна репутація падає на очах – ти більше не пов’язаний з тою людиною, яку так довго шукав і знайшов, якою міг хвалитися усім підряд – «вона в мене є, і я поруч із нею!» Ось чому я так люблю людей, які… ну.. знаєте… коли щось трапилося, вони не стогнуть тобі, знаєте, так, зімруживши брови: «Та все буде добре…», «Та ще дофіга всєво буде», а кажуть так, киваючи, дивлячись униз – «та да… та я тебе розумію…. да,….нефігова…»...
