Доброго ранку зоря. Дорого ранку небо. Доброго ранку всесвіт. Я бачу вас і нехтую відчуттями. Дивно – нехтую відчуттями, але це саме так. Я нехтую відчуттям необхідності йти на роботу, відчуттям необхідності що-небудь робити.
Відбувається ще з моменту, як ми утворили всесвіт.
Ти зоре моя! Ти те, що зупиняє мене для всесвіту. Ти пояс безпеки – нелогічної та недієвої. Ти мить щастя – коротка та примарна. Ти нічого – ти всесвіт!
Ти і тільки ти знищила мій світ, моєї логіки. Я не існую без твоєї частки… Банальності. Я не ХОЧУ цих стандартностей!!! БУЛА ТИ, БУВ Я – БУДЬМО МИ!
В очах побіліло. Я встав, накинув свій улюблений махровий халат і поповз до кухні.
Хай йому грець! Нащо мені туди! НА РОБОТУ! Але спершу до ванної! – лунало в моїй голові.
Поступово до тями прийшов і розум. А заразом виникло багато питань, відповідей, думок, дурниць…
Робота врятувала години на дві – до подання звіту шефові.
Що це? – очі додавали – І де ти?
Мозок сприйняв це як – Іди ти!
Абсурд, усюди абсурд!
Поттерівські часи, всесвіти… Ти мабуть остаточно з’їхав з глузду шановний! У тебе робота, обов’язки, не створені плани на майбутнє! Ти хочеш, я повторюю, ТИ ХОЧЕШ САМОВДОСКОНАЛЕННЯ! – слова внутрішнього голосу, чи як його там, порушували спокійно пропливаючі мрії мозку, який був не тут, а десь там…
Мабуть так люди доходять до втрати того самого глузду, а я ще ні. Чому? Ще не час, чи я вже поїхав? Чи ще не доїхав?...
Це було в останнє… Сьогодні він вже не зміг і не схотів зупиняти цей потік самозгенерованих пустотою думок…
