Дощові краплинки розважалися тим, що, потрапивши на гарячий пісок, легким паром піднімались до матусі хмарки. А потім, знову краплинками, сплигнувши з гори, пірнали між піщинками, остуджуючи і зволожуючи їх собою. Награвшись таким чином, вони всі разом лягли відпочити, хто між піщинок, хто на поверхні, утворивши невеличку калюжку.
- Тінь-ті-лінь! Доброго ранку! Чудова погода! – Почулося десь поряд.
- Хто це пищить? – Здивовано озирались краплинки.
В мокрому піску, поряд з ними, грались маленькі черв’ячки.
- Хто ви? Звідки взялись? Ще хвилину тому ми тут були одні! - Продовжували допитуватись цікаві краплинки.
- Ні, ми тут давно. Звати нас черв’ячки – коловертки. І живемо тут з тих пір, як себе пам’ятаємо. Але дуже часто в цій місцевості жорстоке сонце висушує пісок. Висихають і наші тільця. Але ми не гинемо, а спимо між піщинок, не подаючи ніяких ознак життя. Та тепер пройшов дощик. Такий чудовий дощик! Він подарував вологу. Як добре, в таких умовах ми „оживаємо”. Тепер можемо веселитися, гратися. Так ми пристосовуємося до навколишнього. І називається це – анабіозом. Приходьте частіше до нас, любі краплинки!
