Шагал, скорчившись в кутку, в лахмітті, помирав. Гигігагонській снилось багато дверей, але жодні з них не відкривались. Із картин Шагала зробили постери - постери висіли на дверях, а з-під них пробивалась сонце і пліснява. Гигігагонська стояла у довгому коридорі і кликала на допомогу, стукала в двері, царапала нігтями розм'яклу від сирості деревину і шматочки білої фарби застрягали під нігтями. Безвихідь - думала Гигігагонська. Вона слухала, як за дверима ходять чиїсь кроки і шумить море, або телевізор, у якому показують море.
Гигігагонська довго не могла прокинутись. Вона у сні знала, що це сон, і було моторошно, страшно і сумно, але прокинутись не могла, хоча напружувала всю свою волю і навіть починала молитись - Боже, нехай я прокинусь.
А коли прокинулась, побачила дощ. Вона пригадала безпомічного Шагала у лахмітті, біле коліно і плісняву його картин. Навіть відчула щось еротично-глибоке і ніжне, як котяча шерсть. Щось таке, до чого хочеться притулитись і довго цілувати єдиним, замкненим в собі, поцілунком.
Сни в дощ сняться довгі і протяжні - подумала Гигігагонська - про те, чого ніколи не буває. Сни не здійснюються.
Бажання врятувати вже мертву віру схоже на наївний і теплий сон. У Гигігагонської була любов і віра в себе. Любов до себе у Гигігагонської плавно розчинялась в любові до інших людей. Їй дуже хотілось всім подобатися.
У житті Гигігагонської були такі моменти, коли їй хотілось дуже подобатись. Але іноді вона наче казилась і щойно бачила промінь симпатії у чиємусь погляді, почувалась дівчиною, якій ніхто не потрібен. Все заразом руйнувала.
А бувало, що бажання подобатись струмувало з волосся і пальців Гигігагонської. Всім здавалось, що вона каже - ходіть до мене, любіть мене, обожнюйте, шануйте мене, торкайтесь до мене.
В останній момент Гигігагонська вислизала як рибина із вже готових обіймів чиєїсь симпатії і шукала когось іншого, кому можна було б подобатись.
Важливою для Гигігагонської була віра в себе. Коли Гигігагонська не могла вірити собі, вона не могла вірити нікому. Їй снилось, як помирає Шагал. Хоча Гигігагонська знала як ніхто, що великі художники ніколи не помирають.
Спека
Дні вологої мертвої спеки. Тихе місто, залишене своїми жителями на кілька місяців курортного щастя, напівпорожні вулиці, де нічого не відбувається, солодка вата, що стікає потічками топленого цукру на дитячу одежу. Всі в білому. Всі із поморщеними чолами і темними окулярами, що дивляться на світ врівноважено як і належиться сонячним окулярам. Зовсім теплі соки у кнайпах і зовсім байдужі до всього запахи. Майже ніде не працює кухня бо мало відвідувачів. На блюдечко перед Мандариною висипають коробку солених горішків - до пива. Навпроти Івась - бо вони сусіди і нічого більше.
Пиво теплою пінкою сповзає з його теплих розпарених губ. А в Мандарини температура, і болить горло. Як можна простудитися у таку шалену спеку?
Вона пересувається на стільці - змарніла - щоб не було протягу. Щось таке тьмяніє на серці, болюче і довге, і хочеться схлипувати. Коли б не він, думає, коли б хтось інший сидів навпроти, веселий і балакучий. Щоб дотепував приємним на вигляд і незнаним на дотик ротом. Щоб мав повно планів на майбутнє і щоб вона знала, що до тих планів не належить. Але щоб хотіла належати. Коли б не Івась. Коли б хтось свіжий та самовпевний, амбітний і пружний як кіт, що заповзявся зловити миш.
Мандарина думає - варто лише оминути невідомо ким вибудуваний барєр, щоб опинитись з нею, весною, на одинці - личко в личко - відчути її мокрі, розкалатані та дзенькотливі пахощі, торкнутися губами її гарячих щік. Варто лише пересилити час. Лише правильно обернутись назад.
Прокрокувати - зухвало і без сліз - дві весни, щоб зупинитись перед зачиненими Юхимовими дверима - напівстервочкою-напівдитиною, з малорозумною гривкою до повік, наляканою, схвильованою і невиспаною. Щоб простягнути руку, натиснути на дзвінок. А потім лишити під дверима букет нарізаних на дачі троянд і відчайдушно побігти вниз сходами - найгарніша дівчина школи.
В ті чудові часи Мандарина змінювала щотижня зачіски - шукала себе ту, яку він трохи любив, а трохи не помічав, але поряд з якою дихав, до якої іноді торкався рукавом чи випадково зіслизнулим поглядом, з якою іноді розмовляв - ненавмисне і знуджено. А можливо закохано і засоромлено.
Мандарина досі німіє і замовкає, коли чує солодку мельонну сочистість Юхимової мови. Мова стікала млявими спекотливими лінивими потоками на її запаморочену весною свідомість.
Колись давно Мандарина почувалась графинею де Монсоро. І їй потрібен був коханий. Сонно вечорами Мандарина слухала, як Юся грає на сопілці, як тонко зганаються десь далеко, за дверима, стінами і вікнами, його гнучкі сопілково вигнуті губи.
Колись вони разом відпочивали на дачі в селі. Вечорами ходили вздовж дороги, а потім полями аж на сінокоси. А якщо сіно лежало згорнуте до купки і чекало, доки господар приїде по нього фірою, вони вилазили на верх і дивилися в небо, а навколо дзвеніли і пахли полином комарі. Глибоко і тепло - думала Мандарина.
Він звав її Муся, а вона його - Юся. Пізно увечері вони сиділи на лавці і калатали сонно ногами. А потім він йшов дивитися свій улюблений серіал, а вона вистежувала до останнього його постать, і думала, що на такий молодий місяць добре підрізати волосся - ростиме. Попереднього разу вона підрізала волосся у перукарні біля євпаторійської мечеті. Падав дощ і Мандаринині руки пахли талим морозивом.
Всупереч логіці та бажанням Мандарини, у неї закохався не Юхим, а Івась. Вона не знала спершу, що з цим робити. Потім вирішила, що в таку гарну дівчину Юхим не може бути не закоханий, тому потай уявляла його мрії про себе, які сором'язливо ховались за опущеними повіками і почервонілими щоками від надмірно відвертих Мандарининих шортів.
А Івась… Під вечір вони з Івасем розходяться. Мандарина б'є на тілі комарів і вони лишаються чорними плямками, прилиплі. Покупаюсь - думає Мандарина.
А потім сидить на балконі і читає якусь книжку, доки темрява не заповнить вщерть високого кухля з-під пива. Десь далеко падають голосно і м'яко у траву паперівки. Високі жовті квіти, що цвітуть навколо будинку, тмяніють у сутінках, кольором схожі на мідні копійки. З сусідніх будинків долинають розмови, повітря ще чисте і пахне травами, а за тиждень за два пахнутиме грушками і димом.
Мандарина думає, що щастя - це смуток особливої концентрації, коли його буде більше - вона страждатиме, коли менше - відчуватиме його, а так - він незримий, болючий і щасливий як ніколи. А ще, Мандарина подумал, що щастя - це коли є час думати.
Про що думала Мандарина?
Про сонячні галявини і соковиті мухомори.
Про теплий мох і сумні завивання комарів в сутінках.
Про липкі губи і полуничне варення.
Про мокрий одяг після того, як їхати до дому на ровері під дощем.
Про солоний розсольник і лавровий лист.
Про часник.
Про тварин, яких вбили, щоб Мандарина могла купити собі шубу.
Про Володимира Діброву.
Про те, що сни справджуються.
Про скоєні злочини у свому житті проти себе.
Про Жана Бодріара і Хосе Ортегу-і-Гассета.
Про еротичні сцени у постмодернізмі.
Про смерть.
Про бідолашну долю покинутих жінок.
Про те, що життя - це боротьба за власну індивідуальність.
Про смак ранкових сліз, розчинених у каві.
Про абрикоси.
Про чиїсь теплі долоні на власному тілі.
Про одяг, який рухається всупереч Мандарині і про її вічний конфлікт з одягом.
Про еротизм зоряних осінніх ночей.
Про білі вершки снігу на брилі чорного шоколаду - брудній від харкотиння і затоптаних цигарок землі.
Про смак молодої ніжної пшениці, що повільними пелеринками зелено-сірого шовку хитається на вітрі.
Про самотність.
Про відьом, чарівників і бездомних собак.
Про літо на морі, коли біло-голубе, наче вилинялі на сонці водорослі, тіло Юсі слизько торкалось біло-рожевого, наче варені тухлі креветки, тіла Лілі.
Про стоптані дороги.
Про прожиті різдвяні свята - родиною, біля ялинки, вечеряли солодкими сушеними грушками і горіхами, мовчали, насолоджуючись невичерпно прекрасною присутністю один одного.
Про зоопарк.
Про знавіснілий весняний вітер, що кружляв жменями весняного снігу в повітрі.
Про вершкову пінку хмар над Львовом.
Про порожні проспекти, розчинені в темряві ліхтарями.
Про чудотворні ікони.
Про темні підвали, у яких помирають замерзлі діти, нанюхавшись саморобних наркотиків і напившись спирту, розбавленого талим снігом.
Про Нью-Йорк.
Про ножиці, якими стрижуть у перукарнях волосся і які, проте, нітрохи не надаються до перерізання вен.
Про радіацію.
Щастя
Івась і Гигігагонська вдвох. Вони лежать і слухають, як плавно поскрипують суглоби на пальцях розкішних фікусів, чудернацьких і чорних у темряві. Фікуси поприлипали до стін, до вікон, один до одного, і танцюють на мимобіжних вогниках автів. Серед мовчазної тиші вони замовкаючи мовчать, притулені і ледачі. Гигігагонська цілує його в щоку, а Івась вдає заспаного і щойно пробудженого. Вона потягується, бо на її думку це має дуже звабливий вигляд. Він верзе щось наче спросоння. В кімнаті зимно і вони лежать під ковдрою немов дві квасолини в стручку - дві квасолини, одна велика, а інша мала. Та що мала - Гигігагонська. Проснувшись, він, можливо, хотів би, щоб її вже не було, але вона лежить поряд і дивиться, як плавно зеленіють фікуси.
Все пахне гірко і щасливо початком.
Гигігагонській сумно без Івася. Їй виловлювати з нічних калюж його силует. Тепер Гигігагонськуменша тішить нова білизна і чистий, щойно нанесений лак для нігтів, який вона час від часу облизує, щоб кінчиком язика зрозуміти чи він висох. Все тривожно пане Івасевою присутністю - іскристо, обнадійливо, разюче ніжно, затишно.
Гигігагонська біжить, рішуча і осяйна на їхнє щасливе побачення - відкрила себе усім вітрам - на роздоріжжі, на роликах. Коси пахнуть багном і ожиною, а поцарапані засмаглі ноги безглуздо шурхочуть від кожного дотику. Стоїть перед ним і думає про щось зовсім далеке. Гигігагонська.
А потім, під осінь, вона вирішила піти на виставку. І в бібліотеку. А до бібліотеки підобідала в "Шоколадці" - не знала що робити, самотою врізавшись в інтер'єр томатними солодкими пальцями і пожованою серветкою. Товкла в руці папір, вихлюпувала каву, сором'язливо ховаючи кісточки рук рукавцями. По-огірковському хрумала, чи хрумалась - безжальна засоромлена огірковість. До чого? В бібліотеці у Гигігагонської піднялась температура і на виставку зайти не вийшло. Лише відчувала, як нежить переповнює знайомої вулиці. Температура піднялася ще більше.
Разом з гарячим вином виликала вечір. Кошенячи скрадаючись підступила до горнятка, встромила туди язичок і, притримуючи двома пальцями кіски, - лик-лик, лик-лик. І, несподівано для неї і для нього, він прийшов. Ну якій нормальній хворій дівчині потрібен Івась? І найдивніше - виявилось, що потрібен. Виявилось, що ні хворе горло, ні температура не стоять на заваді його потрібності. Запаморочено думала - сьогодні білизна не до ладу: червоне, жовто-гаряче. Він обов'язково помітить. Гигігагонська так поспішала, натягнула все, що потрапило під пальці - картала себе подумки за недоглянутість. Ноги в мозолях - ходила пішки щодень для покращення кольору шкіри. Нігті з обдертими шкірками лаку. Пальці шорсткі та темні від горіхів - суцільне якесь непорозуміння, а не панянка. Яка збіса з Гигігагонської панянка? Гаряча і суха, всмоктана до вух сидінням, кліпає мутними світло-карими банечками - ціла біда з такими панєнками. Тому вона відразу якось заходилася бадьоритись, підстрибом промовляла речення, які теплими гладенькими кульками зісковзувались до нього:
- Ото бачиш, Солодка Карамелько, я собі так, як є і знаєш, мені так во дуже добре - а ти лише, як би тобі сказати розумніше, зухвале і приємне доповнення до того я є.
Вони вийшли з автобуса на узліссі і обійнялися - так просто і так закохано, немов би Гигігагонська і не була слабим понурим дівчам.
- Сьогодні я зроблю тобі молочко з содою, маслом та медом і взавтра ходитимеш здорова, добренько?
Гигігагонська подумала, що бабуся вже мабуть спить - бачить у сні рай - бузкових янголів з білими ліліями в косах, блякло-голубі хмаринки, і Гигігагонську. Їй мабуть самотньо, бабусі, вона, мабуть, довго молилася перед тим, як покластися до ліжка, молилася за Гигігагонську. Мабуть вона шкодувала, що відпустила її на ніч хвореньку. І вже певно навіть припустити не могла, що Гигігагонська зараз кохається з Івасем на узбіччі дороги у осінній траві. Івась сказав, що хотів би бути років на двадцять молодшим, бігати на подвір'ї у веселих дитячих шортах і заглядати дівчаткам під спіднички. А Гигігагонська думала - Джонатан Свіфт казав, що жодна розумна людина ніколи не прагне бути молодшою.
Івась каже, що важко з Гигігагонською жити. Тільки ніхто не бере до уваги, що їй теж важко з кимось жити, що години самотності вона вбирає в себе всім тілом - рухами, думками, спогадами. Бо з ними, з людьми, треба боротися, щоразу виборювати право на себе, а потім знову втрачати це право і знову виборювати. Важко жити з кимось - хтось ходить по кімнаті і це вже не територія Гигігагонської. Вона мусить усміхатися і розмовляти, мусить бути емоційною і впевненою.
Лише на самоті Гигігагонська має право збайдужіти, зачитатись, лягти горілиць на килим і розмовляти пошепки з собою. Пригадувати минуле, планувати майбутнє, відповідати комусь неіснуючому, сперечатись - з собою, з ним, освідчуватись в коханні.
Спогади - це альбоми акварелей - мисленнєво вигладжує ті, що позминала і відкинула. А раптом стануть в пригоді - милується здаля епохальними і звичними, що розкинулись на всій площині думок Гигігагонської - перечитує підписи і побажання минулих коліжанок - на самоті.
Любов до самоти з'явилась у неї тоді, коли вперше довелось йти у дитячий садок. Звикнувши до довгих спокійних днів на одинці з казками і бабусею - сиділа перед вікном біля батареї, закутана у коцик, слухала про царівну, яку залюбив у себе гаспид і забрав у пекло, рівномірно розгрібала світанки, вечори, ночі. І ось - галас, крик, безліч таких, як і вона - заслуханих казками. Гигігагонська чекала з солодким понуджуванням у животі, щасливої години сну, коли у тиші дивилася, як картинково, ніяк до неї не причетно, пливе життя за вікном. Гигігагонська тоді мабуть думала - маленька мушка-спостерігачка в потойбіччі барвистих іграшок і сонних дітей.
А вечорами їй дозволяли смакувати затишок посріблених інеєм вікон, коли на світло ліхтаря, наче нічні метелики, злітався сніг і втомлено опадав додолу. Бабуся вбирала окуляри з резиночками на ручках, щоб не спадали, вмикала жовтий нічник і заплітала Гигігагонську на ніч. Бабусині руки пахли печеними яблуками. Гигігагонська думала, що так пахне самота, і що вона схожа на бабусину тінь.
Були ще монотонно п'янкі суботи, замуровані снігом шиби, пахощі яблучних періжків, порожня мансарда, вискалені круглі і білі зубці подзьобаного ложечкою пломбіру. Це також самота Гигігагонської, така гарна, справжня, наповнена вщерть спогадами.
Юхим
Юхим грав на сопілці. Це було зовсім не круто - грати на сопілці. Але він мав легку статуру і чудове почуття гумору. А ще - він дуже багато читав, запам'ятовував смішні та еротичні моменти і переказував це все як власні історії. Тому його завжди і скрізь любили.
Юхим не дуже цікавився дівчатами, але він знаходив найгарніших і дружив з ними, бо це було також дуже круто. Він дружив з Мандариною.
Колись вона йому написала гарного листа. Але такого закамуфльованого, закодованого, що він ніколи і не зрозумів, чого ж вона від нього хотіла. Можливо просто написала новелу про любов і їй було цікаво дізнатися - вони ж друзі - що він про це думає. Юхим їй відповів, що дуже гарно. Його друзі вважали, що це був любовний лист. Але вони мабуть помилялися.
Юхим жив з батьком більшість свого життя. На дачі. У кімнаті, яку його мати колись планувала зробити спальнею. Там у ті часи стояло велике ліжко, насправді складене з двох - одне з них зараз в батьковій кімнаті, дзеркало у повен зріст і шафа, у яку з міста мама звозила мотлох - старі сукні, костюми, коци, ковдри, пальта, мешти. Їй шкода було той мотлох викинути і ніде подіти. Мотлох досі в шафі. У Юхима була одна вільна полиця і два вішаки. Він мав мало одягу.
Івась був його найкращим другом.
Коли Ліля побувала в його кімнаті, то сказала
- Ця кімната зовсім не придатна до життя - відсиріла стеля, обдерті по швах шпалери, незашторені вікна.
Але незважаючи на це, вони почали жити разом. Вона була чудовою коханкою і ніколи ні на чому не зосереджувалася. І нічого не заперечувала. Вони жили в різних кімнатах, які були з'єднані сходами і ванною. Вони розмовляли перед сном крізь відчинені двері про побутові дурниці. Юхим читав вголос книжки, аж доки вона не засинала.
Це був затишний пристанок, без надмірної ошатності, з рівною побіленою стіною. Ліля поприліплювала на стіну постери.
Вранці дорогою ходили сільські гуси, корови і кози перед вікнами їхньої дачі, а батько варив овочевий суп і запарював дієтичний фіточай.а
***********
Юхим був самітником. Він був досконалим самітником. Він ніколи не вивчав за вечерею іноземні мови. Він пив на ніч молочний коктейль. Він не реагував на батькові зневажливі судження про його повнявість і звичку до коктейлів. Він не захоплювався масовою культурою. Він не дивився фільмів. Він не мав журналів з голими жінками під ліжком. Він не колекціонував марок, не ловив метеликів, не бавився комп'ютерними забавками. Для нього не існувало карт, шахів, тенісних ракеток, м'яча. Він не вмів плавати і не мав бажання навчитися.
Він захоплено їв, захоплено дивився на захід сонця - загалом половина його життя проходила в спогляданні. Він захоплено дивився на все.
Він грав на сопілці. Він вмів цікаво розповідати прочитані історії як свої власні. Ліля була його першою дівчиною. Він з нею втратив цноту.
Братство "Метеликів" давало йому невичерпні можливості, які він і без братства мав. Але "Метелики" дали йому Лілю.
Гигігагонська стає метеликом.
Гигігагонська була про себе не надто високої думки. Але щоразу сподівалася, що раптом станеться диво і всі зрозуміють, яка вона чудесна. Тому познайомитись з Івасевим збіговиськом вона планувала особливо. Вона уявляла, що ось вони її побачать і подумають - яка гарна неймовірна Гигігагонська.
Напередодні у п’ятницю Гигігагонська диилась перед оперним вуличну вистава. Вона мала порожню голову, порожній шлунок і сподівалася випадково на вулиці зустріти Івася. Перед очима, крізь напівсон вологості, крутилися палаючі флюгери. Розгублено блукали журавлі на ходулях і вона намагалася роздивитися поміж потилицями глядачів їхні червоні дзьоби. Гигігагонська думала, що у виставі розповідається про весняну пору пташиного парування.
А навпроти – за акторами, прожекторами, флюгерами – частина Івасевого обличчя. Воно розвернулося спершу профілем, потім потилицею і зникло. Гигігагонська штовхалася у різнооб’ємності плечей та пальт, скубалася замерзлими пальцями у щілини між людьми, і думала про те, що навіть наздогнавши, нічого йому не скаже, що мовчатиме з гоноровістю здохлого хруща. Але він мав би однаково її зрозуміти, і мав би побачити її обличчя навпроти, біле від захвату та несподіванки.
До метеликів Гигігагонська купила нову білизну. Досконалу, тонку. Розпакувала її з паперу, щоб білизна мала чим дихати. У білизни шовкові поверхні, легкі і перламутрові як фарба для повік. Завтра Гигігагонська її одягне, перед тим добре викупавшись у запашній ванні, щоб білизна не перебрала її людського запаху і залишалась якомога довше магазинно-манекенною-новою. Це була досконала білизна, яка досконало торкалася кісточками і мереживом до тіла Гигігагонсько..
А завтра, до схід сонця – Гигігагонська у білизні. Вона виглядатиме шістнадцятилітньою у своїх здивованих формах дівчини, яку вчора позбавили цноти. Стоятиме, оповита серпанком напарфумованих шарфів. Скрипітиме кінчиками нігтів по сумці, і прийде - вітром, запахом осіннього листя і сирного супу у кав'ярню "Метелик". Скаже:
- Я хочу до вас.
Дзвенітимуть закутані у туман трамваї. Плюскатимуться як рибини у річці під час парування чиїсь чобітки, черевички та закриті осінні туфлі. Червонітимуть носи і щоки від сирості.
У затінку антен сидітимуть голуби.
На темних риштуваннях бруківки тремтітимуть померзлі цигани.
Гигігагонська йтиме у шалено дорогій білизні і відчуватиме її тьмяні дотики на своїй гарячі засмаглій шкірі. І піднесено думатиме, що це дотики мрій і часу, згайнованого, і їй схочеться сказати, що втраченого. Білизна світитиметься крізь одяг якимось неземним сяйвом, і всі бачитимуть її та дивуватимуться, як така звичайна дівчина може носити таку прекрасну білизну.
Назавтра Гигігагонська читає у ванні Харукі Муракамі. Потім вона снідає кавою і цукеркою.
Вона думала, що сенс усієї діяльності "Метеликів" - це Гигігагонська.
Натомість - затемнення думок, що просочуються у свідомість десь із середини і прагнуть займати якнайбільше місця. Сучасність у чийомусь зверхньому і самовпевненому трактуванні.
Гигігагонська – міфічна істота чужих олімпів. Вона - міфічна істота чиїхось вражень. Гигігагонська розчаровується в собі. У ній розчаровується Івась. Хто б міг подумати, що вона не може іти в ногу з часом. Вона важко ступає своїми маленькими ботиками по тротуарі. Щось прагне втиснутися у граційні стіни її солодкого теплого побуту і витіснити її у великий світ – мутний, безмежний, перенасичений інформацією про далеких Гигігагонській людей.
Тонка паволока нафантазованих речей і вчинків облягає братів і вони по черзі вигадують найнеймовірніші з їхньої точки зору речі. Світ будується речення за реченням. Саме тут слід було б приєднатися Гигігагонській і розповісти, що в цей момент робить за сусіднім столиком Гвінет Пелтроу, але вона вперто не бачить за сусіднім столиком Гвінет Пелтроу.
Гигігагонська з думками про нові фасони спідниць і модні кольори волосся. З думками про старість. Час у її свідомості залягає кольоровими пластами спогадів, а потім вона виймає його як тканину з шафи, розгортає сувій - і він знову перед нею, свіжий яскравий, невибляклий від прання, з чіткою міцною структурою ниток і подій.
"Метелики" подорожували Лос-Анджелесом. А Гигігагонська думала про спідниці. Хто б не розчарувався, бувши Івасем.
Гигігагонська поринає довго і повільно у обійми його розчарування - нарешті, думає, нарешті розчарувався, і думає про всіх, що колись, якось у Гигігагонській розчаровувалися. Часто вона робила для цього все можливе. А потім, з гірким смаком пальців, які кусала вночі, слухала власне серце, що сумно билося, захланно якось, наче востаннє.
Метелики Гигігагонської
Гигігагонська - художниця.
Найважливіше, на думку Гигігагонської, вибудувати свій власний комфортний і затишний світочок, у якому можна було б чудово прожити життя, весело його обставити і умеблювати.
Гигігагонська дуже лінива. Це така загальна і найпоширеніша риса нашого часу. Її улюблена класика - "Забобон" Леся Мартовича, "Обломов" Гончарова та "Упошуках втраченого часу".
У її кімнаті панує запах фарби і тонка паволока літаючого від протягів пилу. Вздовж стін - вишеренгувані мешти і книжки.
Гигігагонська часто перечитує Обломова, щоб пам'ятати, на кого не можна бути схожою. Але це не дієво - вона однаково схожа.
Гигігагонська живе з бабусею і вони мають багато гарних диванів.
Гигігагонська вирішила стати художницею не тому, що мала до цього якийсь нестримний хист, а просто так, по інерції. Але між художниками не дуже вживалась. Загалом людей мистецтва поділяла на святих і грішників. Перші - говорили про мораль, про жінку-матір, про прекрасне, а другі - намагались подолати стереотипи і фіксували свою увагу на генітальних темах. Це все - вважала Гигігагонська - від комплексів. Бо справжнім мистецтвом не можливо керувати і воно не має стереотипів. І з'являється всуперч всяким задумам і концепціям. Просто у якийсь момент воно з'являється і починає жити.
Гигігагонська вважала мистецтвом лише те, що малювала сама. Вона вважала, що не вона створює мистецтво, а воно малює Гигігагонську, заглибившись у спраглі життєвої спраги думки і носталюгуючі за чуттєвістю почуття.
А ще Гигігагонська вважала, що геніталії у мистецтві зайві, бо за своєю природою воно сексуальне саме у собі. Гигігагонська вважала, що сприйняття мистецтва - це вже оргазм. Тому нагнітання сексуальності за допомогою генітально-еротичних змістів - це відсутність відчуття мистецтва.
Гигігагонська думала про мистецтво після випивки. - звішувалась головою і руками вниз з ліжка, дивилась, як крутиться стеля і думала про мистецтво. Іноді вона блювала. У Гигігагонської була не зовсім здорова печінка, тому вона блювала часто і просторо.
Коли Гигігагонська була твереза, то здавалась собі цілковитою нездарою і про мистецтво намагалась не думати. Тому Гигігагонській були необхідні мрії - для того щоб жити. І Івась. А Івась - це "Метелики". Гигігагонській з якогось часу було необхідно відчувати себе частиною Івасевого життя.
Світ рухається швидше за Лілю
Світ рухався надто швидко. Навіть коли Ліля дуже поспішала, вона ніяк не могла встигнути за світом. Вона заглиблювалася у книжки, конспекти, фільми, а потім виринала з них і розуміла, що тим часом світ нестримно побіг вперед і їй нічого не наздогнати..
Саме цим, чи чимось іншим, виправдовувала свою байдужість, небажання щось змінювати. Вона лишалась роками в певному дні свого життя. Гайнувала сучасність, ігнорувала час. Сиділа до пізна в ліжку, милуючись на витріщений циферблат годинника.
Ліля боялась. Надумувала життя щасливого потойбіччя поряд з Юхимом - поцілунок руки вище за долоню, млість внизу спини і наближення цієї руки до губ. Спершу вона розпізнавала її всю, м'яку та випещену, потім не розпізнавала нічого, і лише губами, зубами, язиком відчувала живе тіло, фантастично живе тіло.
Ява за явою зліплювала довгий роман про відстані - в пітьмі, коли звуки і запахи витісняють кольори, вона поринала у своє далеке, прожите на чверть життя. Її зелені, розхитані, наче повітряні кульки готові зірватися у небо і полетіти світ за очі, очі. Їхні м'які здивовані погляди загнанного звіряти нанизувались однин поряд з іншим, виплітаючи довге та розкішне намисто монологів. Вона металась, як муха в банці - то уявляла себе видатним математиком, то бачила своє не надто правильне тіло у червонооксамитовому вирамленні сцени. Або з головою поринала у власні літературні досліди письменника початківця.
Лілі дуже хотілося бути на когось схожою. Вона простежувала власні думки одну за одною і приходила до висновку, що жодна з них не стосується її. Ліля не вміла думати про себе. Вона думала про математику. Іноді вона думала про хлопців, які її покинули або яких покинула вона. Ліля думала про їхні бажання. Вона думала про своє волосся, про свою уяву, про свої можливості. Але про себе ніколи не думала.
Гигігагонська купила золотисту помаду і зробила на своїй голові бентежні кучерики, які ніяково приминалися під береткою. Івась казав, що вона має французькі духи і французькі пальці. Ліля намагалася мати також якісь пальці, коли не французькі то бодай італійські, і звішувала їх як Джоконда, проте ніхто цього не помічав.
Згодом Ліля вирішила стати схожою на Мерлін Монро і вибілила волосся. Але потім їй постійно розповідали анекдоти про білявок - про туалетне каченя, улюблений анекдот Гигігагонської, про ліхтарик на сонячних батарейках, Юхимковий улюблений про сліди на моніторі і Івасевий улюблений про дірку в голові.
Відтак Ліля стала рудою - легковажно сідала по турецьки на стіл, одягала подерті на дупі джинси і смугасті черевики як у Мандарини і щодалі краще розуміла, як прекрасно бути рудою - ні до чого не зобов'язаною, навіть не зобов'язаною мати французькі пальці. Але Мандарина сказала, що повисмикує Лілі пінцетиком ніжно на голові волосся і Ліля зробилась чорнявкою. Чорнявкою бути Лілі не пасувало.
А ще вона спершу казала, що їй не подобаються надто декоровані сумочки. Але потім, коли познайомилась з Гигігагонською, декоровані сумочки Лілі відразу сподобались. А через якийсь час Аспірантка сказала, що декоровані сумочки - це не серйозно, бо сумка має бути практичною і зручною. Відтоді Ліля полюбила великі зручні сумки і казала, що Гигігагонська надто життєрадісна і наївна, а вона, Ліля, серйозна, бо носить великі зручні сумки на противагу вишитим бісером та гладдю сумочкам Гигігагонської.
Те саме було з напоями. У Лілі був дуже шорсткий і твердий язик. Вона погано відчувала тонкощі смаку і тому любила все якомога жирніше і ситніше, бо категорії "смачніше" вона не знала. А потім Аспірантка сказала, що любить лише мартіні, і Ліля вирішила, що це вишукано, тому пила якийсь час мартіні. Це було дорого, тому незабаром вона вирішила любити так само, як і Івась, портер. А відколи почала зустрічатися з Юхимом і поселилась в його будинку, відразу полюбила лікери і домашні настоянки на фруктовому листі, сухих ягодах, горіховій шкаралупі та каві.
Ліля любила математику.
А ще - Ліля мала вроджену необхідність віддаватися комусь скрізь, де лише це можливо. Їй необхідно було почуватись чиєюсь. В моменти, коли Ліля була сама, її життя втрачало сенс. Вона сновигала містом, бліда і тепла. Їй хотілось зупиняти авта на дорозі і проситися - візьміть мене всю.
Ліля завжди хотіла читати чужі думки і проникати непоміченою за параболічні звивини граток на вікні чужих будинків. Іноді вона приходила впритул до чиєїсь стіни, здіймалась на повиросталі в той момент за спиною крила і, затамувавши подих, стежила, як гортанно, тепло шелестять корункові облямівки на нічних сорочках чиїхось дружин.
Ліля думала, що вона - велика столітня черепаха. Вона дивилась, як повільно видозмінюється світ, лишаючись поза ним.
Журавель
Івась забирає Гигігагонську на їхнє майбутнє спільне піддашшя. Як щоразу в пору літніх дощів - Гигігагонська обережно, наче журавель, переступає у мокрій траві - йде в садок по кріп до якоїсь страви. Халат закочений мало не до пояса, але однаково вертається мокра. Замість малинових півоній розцвітають рожеві, замість безу - жасмин. Під дощем стигнуть набряклі вологою кислі трускавки. У кімнатах на стелі сидять комарі. Гигігагонська струшується від вологи на ганку і бачить Івася.
- Привіт, - каже Івась, - ходи до мене жити.
Все навколо якесь рівномірне і позіхаюче. Все навколо - як застигла галєретка. Вона відразу після переїзду, хоче щось намалювати - а малюнки виходять схожими на записи в телефонному довіднику - якісь портретики з пам'яті, якісь роздуми і конкретні пропорції. Нічого суттєвого, нічого вартого уваги.
Дрімотінь звуків. Сорочка. Ясно-синя, шовкова, напрасована, спинається на ліктях, обтискає ніжні зап’ястки Гигігагонської із синіми жилками. Виявляється, вона має сині очі і темні вії, і Івась вмирає на глянцових померках кожної війки від нестерпного щастя і відчаю водночас. Він впирається плечима в її коліна - в траві, темній і сухій в затінку, Гигігагонська смокче стебельце якоїсь рослини і шпортається ним в зубах. Івась відчуває її легку кофтинку, м'яку і легку, що коливається на Гигігагонській від легенького чистого вітерця. Він думає - як спокійно і щасливо жити на світі, як солодко жити на світі, впираючись плечима в коліна Гигігагонської.
Париж
Легку колу на дні шклянки пінить через трубочку. Гигігагонська бридливо стискає губи.
- Припини, - каже.
Івась лягає в гарячий пісок - спина напружується, очі згорають, крізь пальці витікає літо.
- Слухай, - Гигігагонська сунеться ближче - вузька, гладенька, вузькостегна, схожа на рибину, - я закохана в тебе два дні. Слухай, - каже, - я мріяла цілу ніч.
Її голос розбігається світом - напівсонний, ледь торкається його свіжих, зеленкаво-золотих рук.
Для Гигігагонської бабуся передусім.
Прикноплює папір до мольберта і малює сині сосни. Вони живуть на піддашші з нефарбованою новою підлогою, що досі пахне смолою. Івась каже, що то пахнуть намальовані сосни. Гигігагонська малює раненько, щоб потім помити підлогу і наново її не забризкати фарбами. Падає дощ. Гигігагонська сумує і перекочується пензликом по папері, наче вона сама пензлик. Це штрихи мого смутку - думає гигігагонська - це штрихи моїх невиправданих мрій. Накривши коліна, дивиться у вікно - зсутулений хребет обернувся до Івася обличчям. Під прозоро-засмаглою шкірою він може порахувати хрящики - якщо підійде ближче і проведе пальцями по спині. Гигігагонська усміхатиметься волого-чебрецевими очима у відповідь. Гигігагонська ліниво калатає пензликом на палітрі і про щось думає.
- Знаєш, - тече плавно її голос від сережок, - через два дні літа не буде - ми роз'їдемось.
- Знаєш, - продовжує розтікатися її голос, - коли падає дощ чомусь завжди сняться помідори закручені в банки. До чого тут помідори.
І розчаровано бачить в дзеркалі своє поприщене личко - от і помідори.
- Знаєш, - каже, - більше ніколи не буде літа.
На піддашші зимно - натягує на ноги - засмаглі, горіхові - ковдру у якійсь рожевенько-голубенькій пошовці. На підлогу скочуються дерев'яні буси, що вона їх намотує на зап'ясток. Гигігагонська за ними нахиляється і Івась бачить кісточку шиї крізь розбовтане волосся.
- Знаєш, - каже, - любов приходить в отакі вологі дні як сьогодні, коли ми ладні віддатись їй повністю. Вона забирає нас собі.
Снідають періжками з рибою - цибулька і кріп дрібно посічені, тісто повітряне, тане на язику, ледве встигають проковтувати, щоб не полетіти.
І інший сніданок - трава роситься під ногами, босе тіло лягає на землю, ще по нічному холодну, на животик. Гигігагонська тягнеться рукою до двох варених яєць. Яйця вилискують цнотливою білістю, напрочуд м'які здаля - наче порхавки. Цокає одне об інше, скаламучено зганяє сон віями, пальцями відгортає черупашку разом з тонкою сріблястою плівкою - вона ще не втягнула жовтка. Кусає яйце за морду і губи жовті, як гірчиця. Івась ламає кусок білого хліба і хліб кришиться у нього між пальцями. Посередині шиї має круглий синець - від Гигігагонської - саме там, де вчора закінчився комір сорочки.
Цвітуть яблуні. Кульбаби торкаються до напівголих грудей Гигігагонської довірливими жовтими головами. Вони проснулись від співу птахів. Їм не хочеться нічого вже від Паски - жодних бажань. А спершу було так багато, що життя не стало б на їхнє здійснення. Може задовго вдвох?
Івась осудливо дивиться на Гигігагонську - вона пхає палець у зелену фарбу і куштує її на смак. В пообідню пору читає Хемінгуея. Каже, що його речення смакують після варених яєць якнайкраще. Івась думає саме такими словами - якнайкраще, якнайкраще - повторює подумки кілька разів і милується своєю мовою. Якнайкраще. На геранево-фіалковому підвіконні сохнуть від учора кросівки і їхні шнурки звішуються за вікно. Крізь листя якогось незрозумілого дерева зеленим промінням проникає на піддашшя світло.
Потім взимку у Івася буде тиждень залікової сесії. Івась проспить новий рік, а потім чотири ночі поспіль гулятиме з Гигігагонською на снігу. Вони цілуватимуться на морозі під зорями, під будинками, під чиїмись балконами. Повертатимуться вдосвіта через білий від інею парк І обіцятимуть один одному ще раз зустрітися. І забуватимуть зустрітися. Він думатиме, що забула вона, а вона думатиме, що забув він.
Івась думає про те, яка у неї дивовижно гладенька шкіра, пружна, ніжна, пахуча. Одного разу вони пили шампанське на проспекті Свободи, а якийсь чоловік запропонував їм обом з ним кохатися. Вітряне волосся, кліткастий шарфік для обох, холодна весна, будинки холодні і голодні підступають ближче один до одного, щоб було тепліше. Івась ще ніколи не чекав так запекло літа. А Гигігагонська хотіла розчинити навстіж вікна і малювати загостреним олівцем весну.
Кілька весон потому. Ще без конвалії, тільки глибоко в лісі розпускаються світлі дзвіночки без запаху. Жовтий вологий сніг треться об каблуки Гигігагонської. Гигігагонська хоче відштовхнути від обличчя Івасеві руки, але не може - примерзли, пригоріли - пальці холодні, губи прощальні.
Гигігагонська завжди, щоб виявити рішучість - випростовує спину.
Це розпочинаєтьсяся наступне літо. Перекидаючись іграшковою мовою вони йдуть крізь дощ за відлунням кишенькового ліхтарика, вищупуючи носками черевиків доріжку, а на клумбах саме розцвітає мальва. А потім було так само, лише пізньої осені, на клумбах - перемерзлі хризантеми, вранці - холодні вулиці, приміський вокзал, загострені куполи еклетичної церкви, ринок з порожніми будками. Обійнявшись до хрупоту тіл, мутними очима відшукують те, чого ніколи не буде. А чому не буде - думає Івась.
Йому видається, що Гигігагонська сходить по тихеньку з розуму - заповнює втомою прогалини сну, кидається ночами - щоки палахкотять, губи терпнуть, тіло виривається саме з себе. Перевертається зі спини на живіт, а під грудьми б'ється голосніше за серце безсоння. Вранці малює тендітне личко невіднайденості. Снідає помідоркою з сиром, білим хлібом та ковбаскою, червонявими листками салату та вчорашньою підігрітою картоплею.
- Я хочу до Парижу, - каже.
Вони потрапляють до Парижу - подумки, так, як їм вийшло уявити.
Венеція
Гигігагонська не вірила, що таке можливо - вдвох, відчувати разом, уявляти разом і увесь світ відкритий для Гигігагонської, без літаків і поїздів, без авт і пароплавів. Для цього вони поселились разом на Івасевому піддашші. Десь далеко, самотня бабуся Гигігагонської снувала свої думки про смерть, а вони лежали вдвох, дивилися на стелю і все сталося як і мало статися.
Години самовипинання, години самоущільнення - і розлоге чекання - кілька днів назад вона не вірила, що щось таке можливо.
- Не вірю - переконливо сперечалась, хитаючи ногами у завихреннях власної спідниці.
А виявилось, що можливо - можливо розпростити тіло і по котячи висуваючи вперед голову прокрокувати ще темною світанковою спальнею з кінця в кінець. Гола Гигігагонська, із виструнченою лінією грудей, як солодка панєнка на одну ніч. Але Гигігагонська не розпрощується і не обкроковує кімнати, а щулиться в кутку перини, уявляючись собі поламаною хризантемою і зі страхом чекаючи, що ось зараз все зупиниться. Венеція минеться як ранковий літній дощ. А потім Гигігагонська відкриває очі і бачить, що не минулось, все є. І одного дня вона спинається на носочки, обхоплює Івасеву шию руками і повисає на ній доки руки витримають.
Маніпулює думками - думає Гигігагонська - він маніпулює моїми думками. Сліпучо-літня, у зелених штанах, з чорними косами - ВОНА - збільшується на цілу венеційську вулицю, тому Івась відразу її помічає. Клешні-ноги, клешні-руки, клешнисто-зернисте літо, розпорошене на сукні тутешніх панянок. Але Івась бачить лише Гигігагонську і від цього перевертається все в середині. Гигігагонська мирно цьмакає пиріжками з румбамбаром, втискаючись до гондоли, потягується, видовжуючи свої панські руці з перловими чудесними нігтиками. А потім валиться вниз - він не слухає її гумових фраз, відповідає не до ладу. І вона, щойно така гарна, така граційна, обвисає великою сумною булькою. Івась не до неї прямував думками, не її шукав на розпечених тротуарах, не Гигігагонською заповнював органічно чужу їй порожнину своєї уявленої гондоли. А ким? І вона напахчена, напомаджена, викупана і випрасувана повертається знову до свого щоденного життя на заміну.
Літо. Гигігагонська прокидається пізно, лежить горілиць, розпластавшись на постелі, розкинувши широко мляві прозорі руки, у хисткій півтемряві заштореного простору. Дивиться на його силует і мовчить - стежить. Довго, багато вічних днів, що ніколи не розпочиналися, завжди гаряче і втомлено сиділи на узбережжі, просяклі запахом солі і креветок, і смаженої олії - і ніколи не закінчаться - думає Гигігагонська - це триватиме довго.
Це була літня самотність закоханої по вуха Гигігагонської, із усякими акварелями та Хемінгуеєм. Це була розпарена тілистість мигдалевого сонця. Це були безволосі ночі, слизькі і шовкові, глибокі червоні тіні, що пристрасно рухалися. А Івась - хлипкий і хрипкий, вивчений до оскомини, видавлений до шкірки - розмовляв про себе. Вона дивилася на його сяйовиті, бліді, спалені губи - не слухала. Шахи - крутилися під колінами на їхній постелі. Гигігагонська впиналася тілом у свавільні думки, що накочувалися грішними хвильками на її вже спокушену свідомість. Одне за одним минали личка. Мигцем пригадувала, як щойно внизу цілувалась з божевільно оксамитовим хлопцем, ім'я якого випарувалось з Гигігагонської ще до того, як вона його почула. І Гигігагонська думала, що Івась - єдиний до кого вона йшла, йде і йтиме, і ніколи не наблизиться. Гигігагонська думала, що вона завжди лишатиметься за хвірткою його думок.
Гигігагонській пасує засмага. Швендяє по кнайпах, щоб дати іншим можливість помилуватися собою, а він посьорбує сочок під рожевою парасолькою, яка рекламує жіночі леза для гоління. Обуває зелені штани і зелені пантофлі, і усміхається - безперервно усміхається. Гигігагонська розкладає просто на гарячих камінцях венеційського пляжу коцик, розплющується на ньому наче змерзла пекінеска, намагається читати. Книжка не читається. Встрибує у воду, розпрощує ноги і руки, і пливе у розпареному золоті хвиль - а він посьрбує сочок. Увечері прямує до кімнати, де Івась, покупаний, гладенький, шерстяний, розкладає на ліжку шахи.
Гигігагонська бачить, що йому байдужі її веслування в нічній гондолі, її походеньки і поцілунки під вікнами. Він не намагається її втримати. Якщо вона завтра припинить цю уявну подорож, Івась залишиться і підбере собі інше дівчисько - довгонрогіше за Гигігагонську, засмагліше, вродливіше і спокійніше. Може він чекає на її втечу. Але Гигігагонська мовчить і вдає, що їй байдуже. Просто перед Івасем цілує якогось хлопця в животик - а він дивиться пильно на золотисті канали, так, наче все його життя залежить від цієї пильності. Мав би хотіти привласнити Гигігагонську. Кожен чоловік хотів би привласнити Гигігагонську. Гигігагонська думає, що Івась - найбайдужіша людина в світі.
Гигігагонська стоїть у ванні - боса, з порізаними ступнями - і плаче, а Івась запитує за дверима чи вона ще жива. Гигігагонська не відповідає, бо тремтить голос. А коли виходить мокра і гаряча, обминає його поглядом. Кохатись вони не будуть. Гигігагонська мовчить на краєчку постелі, з великими очима - хоче, щоб він кричав, звинувачував, щоб розповів їй, яка вона зла і як йому боляче, коли пропадає на походеньках. Вона цілувала б його долоні, годинами дивилася б в його лице. Вона хотіла, що б Івась обіймав її всупереч їй, і щоб зупинив коли вона йтиме - також всупереч їй. Але Гигігагонська знала, що він її не зупинить.
Гигігагонська спала скраю ліжка. Коли б хоч трохи посунулась, то відчула б плечем його спину. Але вона не посувалась. Вона втікала рано-раненько на стадіон, довго бігала, а потім довго плавала у світло-зеленому холодному басейні. Синя від холоду виходила на рожеві камінці під рожеве сонце і чекала, доки вийде Івась пити сік під рожеву парасольку. Гигігагонська усміхалась йому радісно. Ще не чужа і вже чужа - думала Гигігагонська. Іноді прибігала ближче, щоб спитати, як спалось, або сказати, що дуже голодна і допити його сік. Івась цілував долоню Гигігагонської. Запитував, що думає робити вдень.
- Піду дивитися на дельфінів, - відповідала Гигігагонська, підставляючи під поцілунок щічку.
А потім вони проснулись на піддашші і Івась сказав, що це була прекрасна подорож у Венецію, що вони кохались до знемоги, ходили в театри, плавали на гондолі і що вірнішої, ніжнішої, кращої Гигігагонської у його житті не було. І Гигігагонська зрозуміла, що вони уявляють все по-різному. Вона Івася уявляла байдужим і в будь-який момент ладним на зраду. І зрозуміла, що уяву метелики використовують для насолод, а не для страшної муки, якої Гигігагонська завдала собі під час їхньої першої спільної подорожі у власну уяву, тобто до Венеції.
Вісь життя Гигігагонської
Він сидів з розстібнутою сорочкою та зіпріло пив колу - волого-ворсистий, наскрізь просякнутий запахами смаженої олії та ковбаси. Радісно про щось жартував. Липкий парафіновий голос лишав плями на біленькій одежі Гигігагонської. І коли він простягнув до неї руку - так само липку і парафінову - Гигігагонська стрепенулась від раптової огиди. Їй хотілось виблювати з себе сніданок, який цнотливими круглячками варених яєць пузирився в шлунку. Тільки б він мовчав - думала Гигігагонська, відвертаючись не зовсім вдало від поцілунку. А потім, коли Івась розчаровано дивився на мух, що здохли між віконними рамами - огида раптом минулась.
Літо добігало кінця. Розгарцьована практика Гигігагонської, що чомусь постійно застрягала у судомно солодких пахощах стиглої горобини. Практика падала роздавленим плазуном на бігову доріжку і Гигігагонська нещадно притопкувала її кросівком.
Раптом зауважила, як Івась витанцьовує словами, як він вигинається на всі сторони, притупуючи замшовими пантофельками літер на кожному наголосі. Колінкує, подригує по циганськи плечима, перетворюється у суцільні звивини та вихиляси. Гигігагонська за все своє життя не сказала нічого путнього - завжди погоджувалась або заперечувала, залежно від обставин. Вона бачила себе не як себе, а як когось ворожого собі, хто намагається змістити її захоплення і думки із звичного керунку, хто хоче знищити Гигігагонську, забравши її вісь - Івася, її точку опору. Гигігагонська згубилася б сама в місті і в світі. Гигігагонська стояла б самотня на тротуарі і повз неї проминали б чужі авта.
Рух
Мляве пересування по світу - ластами, пальцями ногами. По тротуарах повзають розморені червоні і чорні мурахи, ховаючись у лише їм відомі і видимі нірки. На небі сонце-мигдаль-квітка. Попереду - якісь силуети, начебто люди, крізь примружені щільно очі не розбереш. На тілі - прохолодний і липкий наліт щойно виділеного поту. А поверх нього якийсь не надто розбірливий одяг не надто перебірливого смаку. Бо зрештою - чи не однаково, що там знаходитиметься поверх поту і засмаги?
Івась рухається по світу.
Він відчуває власний рух і зникає у лише йому видиму і відому нірку - під'їзд старого будинку. Потім він підніметься на піддашшя і сидітиме там по-турецьки, надихаючись на життя кальяном і мінеральною водою. Кожен пристосовується до спеки як може. Івась пристосовується до спеки як може.
Йому здається, що Михаль Семенко писав вірші лише влітку. Ось чомусь йому так здається? Наче передчуває минуле, якась дивна, не туди де треба спрямована інтуїція.
Івась і Мандарина - дві паралелі. А паралелі ніколи не перетинаються. Вони однаково думають і сприймають світ. Вони живуть в єдиній площині і бачать завжди те саме.
Івась і Гигігагонська - два перпендикуляри, які створюють прямий і твердий кут. Лише єдина точка їх з'єднує до купи і Івась не знає, що для нього важливіше - відчувати ту єдину точку чи жити паралельно до найпрекраснішої дівчини на світі і ніколи з нею не перетинатись.
Єдина точка перетину його і Гигігагонської дуже болісна і важка - як шрам, котрий з якихось причин не загоюється. А далі - вона зовсім вільна і незрозуміла, свавільна. Йому не вдається вполювати жодної думки - її думки, швидкі і незрозумілі, висковзають йому з рук як краплі дощу. Її життя протікає поруч, зовсім поруч, безпосередньо поруч і водночас Івась почувається зайвим.
Лише одна єдина точка дотикання і він не може назвати цю точку любов'ю.
Це необхідність.
А Мандарина - найпрекрасніша дівчина в світі. Про неї він писав вірші. Її ступні - дві рожеві орхідеї. Коли вони грають в шахи, а вона сидить по-турецьки на ліжку, а потім йде додому - залишається на ковдрі теплий відбиток її ніг і сідниць.
Але вони - паралелі, а паралелі не перетинаються. Ніколи.
Івась зловив Мандарину на льоту - бігла кудись, заклопотана, волога, липка. Вони стояли в затінку якогось темного дерева і він їй про все розповів. Він цілував її пітні, пахучі, найкоханіші в світі ключиці. Вона казала, що не може, на хоче, що кудись поспішає. Що не з ним, з ним ніколи, що з іншим і так само як він, що все на світі перевенуте догори дном і несправжнє. А для Івася не було нічого дорожчого і важливішого, за її засмаглі ключиці. Переповнювався її парфумами і тілом.
Десь далеко чекала на Івася Гигігагонська. Його перпендикуляр.
