Наближається вечір. Дні це не лише сходи і заходи сонця, сходи і заходи місяця ночами, які відділяють день від дня. Дня це не лише соняшні або похмурні півдні, коли годинник на вежі тривожить обрій гамірем своїх сиґнальних дзвонів з загубленими октавами. День це не лише свист чайника вранці і подзвонювання ложкою об болючий зуб.
Коли робиться темно кажемо, що це вечір і всі починаємо помалу збиратися. Один збирається в свою дорогу. Другий один збирається в свою дорогу. Кожний один збирається в свою дорогу. Кожний є “один” і в кожного є своя дорога. Якщо так то навіщо аж стільки “одних” і стільки доріг. Але чи коли б була лише одна дорога, то чи всі мусили б нею йти? А чи коли б був лише один “один” і була лише одна дорога, то чи він хотів би нею піти? Але чи коли б був лише один “один”, чи хтось би ставив запитання, чи піде він цією дорогою? А що ж це дорога? А що ж це запитання?
Змеркає. Сутінки приховують дзеркало перед настирливістю очей. Чи ж треба заздріти дзеркалові. Може варто було б заздріти йому його холодного спокою, який зберігає навіть тоді, коли відбиваються в ньому найбільш жахливі діла світу цього? Там може палати вогонь, опалюючий волосся на голові сплячої дитини, чи проливатися почерез грані вода, з якої видно лише простягнуту руку. Дзеркало спокійне, навіть якщо розігріте вогнем чи вогке від води, воно камінне. Воно просто висить. Мабуть все, що висить дуже спокійне. Людина, яка висить також дуже спокійна, а особливо, якщо висить дуже довго. По якомусь часі її спокій обривається – разом з головою... А дзеркало висить, бо цвях довше витримує змагання із земним тяжінням. А якщо дзеркало висить на цвяху вбитому десь на місяці, то там тяжіння, у цьому випадку місячне, є набагато менше і немає там повітря, отже і немає корозії. Аде чого вішати дзеркало на місяці, коли немає кому і ньому переглядатися. Зорі, навіть якщо ми їх назвемо великими красунями, байдуже сприймуть факт існування такого чуда як дзеркало. Вони, хоч внутрі гарячі, мають дуже холодну вдачу. А чи б ти не злякався, коли б зоря постукала до дверей з проханням дозволити переглянутися в дзеркалі. Хто ж би повісив дзеркало на місяці. А ж місяць сам є великим дзеркалом, хоч і Степан не подумав виполірувати йому лице. Дев’ята година – сходить місяць. Може чекаємо аж на полотні нашої уяви почнуть кружляти духи перших півнів. Але чи духи будуть співати? Ще перші півні не співали... І мабуть не будуть, бо саме виколупую із зубів залишки м’язів з півнячого стегна. Кожного разу як їм півняче стегно, м’ясо залазить між зуби і починають вони боліти. А мама стільки ж просила – не читай, коли їси.
Ніч, північ, місяць і зорі. На обрії мріє цвинтар. Не бери лопати. Не йди туди, не розкопуй могил. Ніч холодна. Небіжчикам буде зимно.
Здається – “поважна людина”, а такі речі понаписував! Жах.
