Мудрець сидів на камені й спорив з Деміургом.
- Переконуєш мене, що Всесвіт немає меж, бо ж він досконалий, а досконалість не може мати жодної межі, бо обмеження й досконалості не може погодити. У Всесвіті нібито немає обріїв, і тільки людська недосконалість не дозволяє побачити всього чим є Всесвіт. А звідки ж несконалість у людини, дитини Всесвіту, який Ти створив таким досконалим?
- Судження твої нібито й логічні, але ж ніде не сказане, що досокнале не може народжувати недосконалого. Мудрість виявила людському племені, щоб самотужки шукати щастя, а це ніщо інше як досконалість, гармонія душі, і є ціллю сенсом людського життя. Щастя ж шукає кожний, навіть цей, якого життя пізніше знищить, замінить в заперечення не лише досконалості, але й звичайного людського буття.
- То чому ж це життя таке? Чому воно знищує й вбиває людину?
- Запитуєш мене, як міг би глиняний горшок запитувати гончаря – чому такий гарячий вогонь, в який мене кладеш? Я ж можу в ньому потріскати й стати не посудиною а нікому не потрібним сміттям!
Деміург не схотів більше витрачати часу на балачки з Мудрецем а той всі свої здібності й час почав присвячувати одному – хотів віднайти в житті сенс, спіймати його й намотати, як нитку, на клубок, щоб мати його на щодень при собі. Не хотів він марнувати свого часу на недосконалість, на діла без суті, хотів бути певним, що у всіх його діяннях є глибокий зміст.
Але показалося, що втрачає тільки час і що сенсу життя не можна спіймати й носити при собі, як носиться в кишені дрібні гроші, ножик чи хустинку. Спалив тоді Мудрець всі свої книги й, зітхнувши жалібно, заголосив:
- Ой, життя, життя – яке ти дурне і без сенсу!
Вчула це безсмертна Смерть і, сповнена співчуттям для змученої безплідними зусиллями людини, почала його втішати:
- Мудрий чоловіче, я ж у кожну мить можу звільнити тебе від цієї муки, від життя лишеного вартості й сенсу.
- О ні, - відсахнувся Мудрець. – Я не такий дурний!
