Так воно є в світі, жи в кожній землі, пріч щирих там галичан, волиняків, хвранцузів,
москалів, жиють ше й якісь зайди. От і в Галичині колись (та й зара теж, шо гріха крити) жили жиди, чи як то зараз кажуть (жеби, не приведи Боже кого не зобидити) євреї. Кажуть про них різне, бо й серед них раз на раз не попадає, але були й серед галицьких направду файні хлопи, так коби щирі галичани. Один таки - Ісько Новотонський, з Сокаля.
Коли сі вродив, то голову мав таку велику, шо ледве мати го вродила. Ну так-сяк виріс, і бігав замурзаний по Сокалю, ліпив з гів... пардоную, піску коників, і крав сусідські ябка. От коли підріс троха, то послав го батько, старий Абрумко до школи їхньої кагальної. А то знаєте, як вони в них... ну в жи... знову сі пардоную, бо ше ми зїдять, шо на польський манір їх називаю, тобто в євреїв, вся грамота не як в людей, а справа на ліво. Тож Ісько як не вчився, а ніц не вивчився там.
Шо творилосі!!!!! Абрумко плаче, Сара плаче, інші діти плачуть. Вони-ж хотіли, з Іська ребе зробити, а тут на тобі! Абрумко, вже подумав, шо то Сара з якимсь нашим хлопом згрішили, коли той випив, але коли придививсі до неї, то зрозумів, жи наші хлопи стіко не пють. Ну поплакали вони, і пішли з Іськом в синагогу. Вислухав їх рабін, і каже:
-Ну, як не йде му наша наука, то давайте го в християнську школу. Як не ребе, то хоч дохтур з нього буде.
На тому сі і зійшли. Пішов Ісько, в нашу школу - і чудо сі трафило! Всьо так файно вчить, всьо так знає, шо аж професори роти пороззавляли і йому в писок дивляться. Але як взнали про то сокальські ж..., ну ті, як їх там по модньому,... ага! Євреї, то трохи бідного Абрумка трохи не побили, а бороду то таки всю общипали. І сказали му:
-Най сі забирає з Галичини, і нас не стидить.
А Ісько якраз тоді скінчив науку, і приїхав на вакації. От Абрумко го зібрав, Сара на сльозах йому булок замісила, дали троха грошей і відправили в Англію, там довчатися. От приїхав він в Камбрідж, там ходить, теж з нього там всі сі тішать-не натішать. Але тут чума сі появила, до холєри.. тобто до чуми. От і поїхав Ньютон на карантину до села.
І згадаламусі Галичина рідна, Сокаль дорогенький, і заплакав Ісько. Згадав як він ябка по сусідах крав, і так йому сі їх захціло... Але в його дворі не росло ябліньок, а в селі, тільки в панському фільварку. От під вечір він і поліз за ябками. Сів на ябліньку і їсть їх там. І тут му ябко на голову впало... ну шо гулю му набило, то ясно, але і геніушем го зробило!
Придумав він закон всесвітнього тяжіння! Мудріші знають шо то таке, а на хлопський розум - все має на землю падати, а не літати! Як розказав він про то в Камбриджу, то професори, аби сі здихати того вундера кіндера, то казали му йти до короля, і му то вповісти. От і пішов він до круля Карля.
Говорить, шось показуя, чось сі ябками кидає. А круль ніц не розуміє! Але то-ж круль, всьо має розуміти! То ж він надувсі і так гонорово каже:
-Я то й сам знав, тико нікому не казав! Але ти Іську молодець, і роблю тебе льордом.
Сказав, і так скоро сі забрав, би з ним не дискутувати.
Ось так і став Ісько Новотонський, не просто спудеєм, а Ісааком Ньютоном, лордом і професором. А вам-ж скажу - шо то галицькі ябка такі, шо з кожного зайди робять геніуша!
