Десь колись жив собі на світі чоловік, який заробляв собі на прожиток тим, що копав колодязі. Ходив від села до села, від міста до міста, заглядав у маленькі селища й на хутори, і скрізь питав, чи не треба колодязя викопати. І скрізь знаходився брдай один господар, якому новий колодязь був конче потрібен.
За свою працю копач брав невелику платню — харч, нічліг та ще щось там з одежини або взуття, якщо на той час була в тому потреба.
Вода у колодязях, викопаних диваком-майстром, збиралася напрочуд прозора, холодна й смачна. Казали навіть, ніби цілюща. Тому слава бігла поперед майстра й роботи йому вистачало. Правда, брався він до справи за однієї неодмінної умови — де бути колодязеві, визначав сам.
Якщо громада або господар з його вибором не погоджувалися, він чемно уклонявся й ішов собі геть, ніколи не висловлюючи ні гніву, ні обурення, тільки, сумно усміхаючись, казав: “Значить, ваш час іще не настав”.
Якось прийшов він до чималого посаду, у якому про коодязі тільки чутки чули, але й у заводі їх не було. З одного боку — річка, з другого – джерела б’ють. Як траплялися там проблеми з водою, то хіба що од весняних повеней, та й ті шкодили не щорік.
Тому варто було Майстрові – хоч слава про нього сягнула й сюди – сказати, що громаді потрібен хоча б один колодязь, як його узяли на глум. Та цього разу дивак-чоловік не пішов собі геть, як це робив завжди, а почав гаряче перекогувати громаду, що колодязь їй знадобиться як не сьогодні, то, ймовірно, колись. Не слухали та усе сміялися.
– Гаразд, — сказав Майстер, – як вам не треба, то я викопаю колодязь для себе. Ось там, на околиці, де земля нічия.
Почав він копати, та усе, що встигав зробити за день, за ніч було спаплюжене. Уся його праця йшла надаремне.
Зрештою, махнув Майстер рукою та й пішов собі геть, а громадяни, раді своєю перемогою, стояли над недокопаним колодязем і зловтішно плювали в нього.
Та ось минув час, і над краєм пролетіла біда. Не знати з чого стався сильний землетрус, і ті, хто вцілів після нього, з жахом побачили довкола зруйнованих жител суцільну пустелю. Ні річки, ні джерел – наче їх ніколи й не було.
Кинулися вони до недокопаного колодязя, а він — глибокий, наче провалля, темним оком блищить вода, тільки дістати її не можна. Чим глибше спускається цебер,тим далі відступає вода і звучить з колодязя – аж мороз по шкірі — плюй, плюй, плюй...
Так і спустіла земля. Розбрелися ті люди по світу і понесли з собою гірко здобуту мудрість: не плюй у колодязь, не ображай мудрого — накличеш біду.
2000 р.
