Уже третій вечір поспіль над будинком дядька Йвана, в українському, найзорянішому з усіх небес Всесвіту небі, пролітав НЛО. Жив дядько Йван у лісі, в дерев’яному будиночку, зовсім втративши почуття гумору і дурезну посмішку свого кругленького обличчя. Та у чому жарт! Щоразу, коли НЛО пролітав над будинком, а було це щодня о 20:00, у будинку з’являлося світло. Ні, не від свічки і не від каміна, а світло, якого до цього дядько Йван і жінка його Катерина не бачили. Космос. І все тут. Тому дядька Йвана це почало не тільки лякати, а й дратувало так, що він, бідолашний, отримав страшну алергію не небо і нервові розлади від несподіванок.
- Ах ти сволота! – кричав дядько Йван третього вечора, вибігши надвір з рушницею і палячи по клятому НЛО. – Тварюка ти незаймана!
Бац! І він його поцілив. Підбив так, що нещасний аж заскавучав, вигризаючи із неба залишки свободи, і безсило впав у глибину темного лісу. Світло у будинку зникло.
Дядько Йван біг із запаленим факелом, продираючись крізь гілки, які гризли і дерли обличчя, у гущавині голодного й непередбачуваного лісу. Аж раптом побачив удалині згасаюче світло забитого чи не до смерті НЛО. Дядько Йван прибавив швидкості і вже стояв біля залізної здобичі.
- Оце так йоханий бабай! – Йван став і декілька хвилин не ворушився. Його затрусило, як оті самотні листя на деревах, страх пронизував усі його клітини, але він таки наблизився до збитої задимленої залізяки з три метри завбільшки і копнув її ногою. Груда металобрухту вже навіть не ворушилася, не дихала, не чхала – на смерть. Що тепер з нею робити? Аж звідкись зверху, мало не увіковічивши бідолаху Йвана, впали двері і зсередини на землю вивалилася незрозуміла і бридка істота.
- Боже! – мало не здурів змучений Йван. Істота мала дивний і невизначений колір, тіло її було вкрите дивними незрозумілими речами. Якби тоді Йван знав, що інопланетянин був із ніг до голови вкритий замість гладкої шкіри лампочками, розетками і різнокольоровими дротами.
- Ну і потвора! – бубонів під носа Йван, переконавшись, що істота мертва, як йому здалось, коли він перевертав її , аби побачити обличчя, очі якого раптом розплющились. І з них потекли сльози. – А! – відскочив Йван.
- Не тере бі. . .- благав прибулець здавленим від болю голосом. – не тере. . . – і істота відключилась.
Йван ледве ніс на собі цього прибульця крізь гущавину лісу, потрошку наближаючись до дому, і лише одному Богові було тоді відомо, як цей вечір змінить все його життя.
Коли Йван із прибульцем за плечима наблизився до будинку – в домі знову з’явилось яскраве і незрозуміле нікому світло й більше не зникало.
Уранці прибулець прокинувся у м’якому і теплому ліжку, розбуджений двома неприємними голосами, які суворо сперечались.
- Клепок у голові тобі бракує! – заряджала жінка Йвана словами в лице йому. – Що я буду з ним робити?
- Не тренди мені. Кажу ж, що з неба просто так нічо’ не падає. Повір, він зробить нас багатими!
- Якщо не спалить нашу хату отим світлом. . .
- Не тренди, кажу тобі. Ти що, справді не розумієш, хто він?
- Нещасна істота, яку ти мало, йолопе, не вбив!
- Замовкни мені! І послухай, що скажу. Учора я знайшов його у череві зірки, яку сам же і збив цією от рушницею. – Йван обійняв свою двостовбурку (так і залишимо). – Він син світила, ти хоч розумієш: що це значить?
Йван був правий. Значило це дійсно не мало і засмоктувало Йвана з кожною хвилиною перебування в їхньому домі прибульця все більше і більше.
- Прокинувся? – спитав Йван, увійшовши до кімнати, у якій прокинувся Шмат. Так. Саме Шмат Неба, як його і будуть звати в цій родині. – Слухай, що я тобі скажу: мені байдуже хто ти і звідки. Віднині ти будеш жити із нами й працюватимеш, як, мабуть, ти не працював ніколи. І не вдавай, що ти мене не розумієш. Ти ж із неба і маєш знати всі мови на світі, чи я помиляюсь?
Шмат сидів на ліжку і, не розуміючи того, що відбувається, спостерігав за дядьком, який говорив так, що не можна було розібрати жодного слова. Йван ходив уздовж кімнати і нервово жестикулював, навіть самими вухами, аби здаватися правдоподібнішим.
Так і зажили вони втрьох: дядько Йван, жінка його Катерина і Шмат Неба. Не розуміючи один одного і домовляючись про будь що жестами й блискавками з очей. А домовлятися було про що.
- Чого ти швендяєш тут? Не бачиш, я шукаю дощечку. Тож і не затуляй світло, бо й так нічо’ не видно, - сердилася Катерина на Шмата, який зайшов до неї у підвал, аби принести їй корзину.
- Жар ішьо, - сказав, підійшовши, усміхнений Шмат.
- Ой, іди звідси, не заважай! Усе одно я тебе. . .
Аж раптом у підвалі з’явилося світло. Катерина розвернулась, здивована, аби поглянути, і побачила Шмата, який світився різнокольоровими вогнями і вказував їй на ту дощечку, яку Катерина так шукала, у висвітленому куточку.
- Хай тобі. . . Як ти це робиш?
- Жар ішо марно те, - відповів на це Шмат, усміхаючись до неї.
Якось увечері Шмат вийшов на подвір’я, коли Йван, було, заснув у кріслі-гойдалці, а Катерина в’язала маленькі шкарпеточки, не зважаючи на нього. Що було найзагадковішим: для кого вона їх в’язала? Адже ані дітей, і вже, як наслідок, ані онуків у Йвана з Катериною не могло бути, виною чому став, навіть і не очікуючи того, Йван. Але вона в’язала, усміхаючись й наспівуючи колискову – відчувала. Ну а от Шмат, залишений на самоті, нахабно користуючись нагодою, яка хтозна іще коли повториться, рвонув прямісінько в глибини лісу. Світло у будинку поступово почало бліднути, а потім і зовсім зникло. Катерина зойкнула і почала гукати чоловіка. От і все, - здавалось дубу, який жив і пережив увесь цей ліс, куняючи над домом Йвана.
- Йване! – продиралася крізь темряву будинку Катерина.
- Де він? - Йван наблизився до неї зі свічкою у руках. – Де? – схопив жінку за плечі.
- Я не знаю! Мені боляче! Пусти!
- А! Чорт забирай! – і Йван вже біг, як і тоді, й гілки були ще більш жорстокішими, особливо глибше й далі в лісі. – Таки втік, - не міг повірити він правді, яка мала на це повне право. Право на життя. Що? Вверх, вище, аж над самісінькою головою Йвана, стрімко підійнялось НЛО і, пролетівши зовсім небагато – Йван тільки устиг роззявити рота – вибухнуло в повітрі.
- Ні! – прошепотів Йван, вирячившись на загибель у вже майже небі. – Шматику! – ніжно й незвично навіть для самого себе додав той, хто сидів десь усередині Йвана. Ані пожежі від залишків НЛО, які падали іскорками вниз, ані маленьких сподівань на те, що це наснилось. Йван упав на скорені коліна і заплакав.
- Бум! Да бум це жаро! – почулося ззаду. Йван різко озирнувся – біля нього стояв Шмат, лампочки на якому миготіли, блимали, й світло яких дрижало.
- Дійсно бум, - засміявся Йван, - Шмате! – піднявся, аби обійняти симпатюльку прибульця, але раптом отямився. – То ти надумав гратися у вибухи! – Йван збив Шмата із ніг, узявши за шкірку й потягнув додому. – Ти сьогодні спатимеш отутечки, нахабо! – кинув Йван його в темний підвал.
- Йване, не треба! – благала Катерина.
- Що?
- Прошу тебе, не треба, не кривдь його.
- Ти будеш мені вказувати ще? То йди до нього. Удвох вам буде не так сумно, - й Катерина опинилася на холодній підлозі підвалу поруч зі Шматом. Двері, за якими стояв Йван, безжалісно й скрипуче зачинились. Ніч порізалася місяцем і втратила свідомість.
Третю ніч поспіль дядько Йван сидів біля свого будинку. Сам. Ані жінки і, як наслідок, – ані дітей, ані навіть собаки. І хоча б один НЛО пролетів над утомленим за життя лісом.
