Світ блукав. Блукав у самому собі й все здавалось йому тут незнайомим. Океани кохалися в небі, розбризкуючи зорі навсібіч краплинами прозорих сновидінь. І місяць робив зашморг, аби не проґавити таку можливість і повіситись над всім тим дивом. Бо таке буває лише раз в житті. Чергова крижана хвиля ляснула по спині білявку ніч і місяць вже висів, захлинаючись від задоволення, посеред світу, щасливий і мертвий.
Напередодні цього непередбачуваного самогубства, пронизана наскрізь сіромахою дощем, стукала в двері недоречна Любов. В двері будинку, в якому жила бабця Байдужість, і була то зовсім не Любов, а така собі Лю, половина тієї Любові. Чесно. Вітер лезом нутра свого різав живісіньку плоть недоствореної Лю, вичавлюючи сльози з її очей. Ніч, божевільна шльондра, вешталася світом, шукаючи де би випити кави і хоча би поговорити про секс. То була єдина сфера діяльності, в якій вона була по-справжньому щирою.
Але що тут вночі забула Лю? Чому шукає притулку за межами тепла?..
І жодна почвара їй не відчинить. Не той день, не та ніч? Не те довбане життя? Ні. Просто мала втомилася. Від постійного пошуку, недосипання, переконування себе і навколишніх в тому, що все буде добре, якщо не стане зовсім зле. Боже милостивий! Хто, як не вона? Кому довірити весь цей самозакоханий світ, населений недо-пере людьми?
Чиясь волохата лапа почала зривати зірки з небосхилу, гигочучи, плямкаючи за обрієм, а потім плюватися недогризками і хрипіти. Аж місяць сіпнувся в зашморгу.
Небо чорнішало, а на місцях, де були зорі, лишились дірки, відкриті рани, з яких текла синя кров. На мить здалось, фінал, ридайте реквієм, ковтайте сльози. Здалося, на мить, якби не ранок.
Бов, мабуть, встав раніше за всіх. Та хіба він лягав спати? Цієї ночі голоси всередині нього наче змовилися. Та якби вони тільки теревенили, а то шкребуться як кішки, а місяць, знай, підскиглює. Бов, було, визирнув із вікна, аби вилаяти підлабузника -скавуняра. Та місяць таке викинув, що Бов проковтнув цигарку, яка тільки-но почала приводити його до тями. Місяченько, виваливши лезом свого язика, гойдався у зашморгу. Сльози не просилися, а просто потекли з очей, з носа, навіть голоси всередині принишкли. Щось сталося! Інакше якого біса сивий осяювач таке утнув?
Небо заливало його жалем свого тіла, зализуючи рани, аж доки на скелю не почало дертися розквітаюче сонце. Останній порух язика, останній подих, і місяця вже нема. Небо розхристало обійми, аби зігріти свою могилу болю сонцем. Бов натягнув панчохи, загорнувся у ранок і вибіг надвір. Нікого. Тільки вітер бавиться з листям, вирваним з чернеток днів. Списані, прожиті… А сьогоденні?
Невже цей ще свіжий листок серед інших, що аж світиться, і є тим шансом, за який треба вхопитися зараз, прямісінько зараз і змінити нарешті своє, відображене в калюжах осені, життя. Бов спробував упіймати той листок, та вітер виявився спритнішим, вирвавши його з розкритих долонь незграби. Щось штовхнуло Бова, змусило рушити з місця. Навіть серце, яке, мабуть, тільки те і робило, що відлежувалося в грудях, час від часу даючи про себе знати слабеньким здриганням, зараз забилося і влюбилося в життя за межами тіла. Бідолашний Бов, який і сам, власне, ніколи і нікуди не спішив, зараз біг, як жираф із зоопарку. Падав, здираючи коліна і долоні, розчавлюючи фізіономію власної гідності, хай їй волосся на лобі повиростає, підіймався і вперто біг далі.
Коли минуле лишилось за обрієм, а сонце було так близько, що сліпило очі, Бов спинився. Під сонцем, загорнута у злиденну дійсність, лежала Лю. Та навіть тут, біля самісінького сонця їй було чомусь холодно. Здригається. Така маленька, смішна, ще зовсім дитина. Бов стояв і милувався нею. Так проходила вічність. Аж поки він не втомився і не впав, притулившись до Лю. І де він був раніше? Справжній, незграбний, сором‘язливий і теплий. Навіть сонце посунулось. І правильно зробило, бо ніщо так не гріє, як любов. Ну, хіба що ще склянка какао і тепла ванна. Блін, зима, ну треба ж тобі було прийти саме на хеппі енді?..
