Сонце сліпило очі, ступні пружно відштовхувалися від твердого вологого піску, голова була закинута трохи назад. Вона бігла далі, до світила над обрієм, примружуючи очі та шумно дихаючи. Проминула пірс – темну дерев’яну скалку, увігнану під шкіру каламутного припливу, - перестрибнула через напівзасипану піском автомобільну шину та заплутані пасма водоростей. Потім різко збочила туди, де на піску безладно валялися тілеса відпочивальників – так, наче сонце намагалося розкласти якийсь хитромудрий пасьянс з людських тіл, і, зрештою, зазнавши із ним невдачі, безладно і сердито змішало карти докупи.
Оля лежала на спині розкинувши руки; її делікатне, матово-біле, наче у Ніколь Кідман, личко було прикрите солом’яним капелюшком. «Тільки не бризкай на мене водою» - сонно муркнула вона. «Ти б сама скупалася, згориш» - озвалася, пирхаючи та віддихуючись, Яна. Вона уже зігрілася після купання, пробігшися вздовж берега. «Ну ні, я кремом намастилася», - подруга зграбно, наче кішка, перевернулася на живіт. Вона, влігшись долілиць, щось пробурмотіла притуленим до покривала ротом. Яна нахилилась, перепитуючи. «Розщіпни мені… бретельки». «Ну то що, - холодні пальці легко вивільнили спину від шворок, що могли б зіпсувати її бездоганно рівну й гладеньку засмагу, - може, підем скупаємось. І знаєш, тут «банан» є. Маленькою я б душу продала за те, щоб раз покататися на ньому».
Оля мовчала. Перед ними сите, дрімливе море перекочувало важкі маслянисті хвилі припливу. Пронизливо кричали дітлахи, хлюпочучись у холодних хвилях, і білі язики збуреної води злизували з берега їхні сліди. Наближався вечір. Ще година-дві – і курортники та почнуть одягатися, збирати розкидані речі, згортати покривала, і заберуться геть до наступного ранку, лишивши по собі розшарпаний потолочений пляж.
Море нагадувало Яні величезного хижого звіра, небезпечного і зграбного, наче тигр або рись. Під його блискучою гладенькою шкірою перекочувалися бугристі м’язи, випинаючись під променями сонця. Десь далеко, далі, ніж сягне її уява, море зливається з сліпим прабатьком-океаном, найдревнішим і найбільшим з прадавніх чудовиськ. Тіло левіафана не було замкнене у компактних мінімалістичних формах, притаманних тваринному світові, - ні, воно простягалося широкою панорамою до виднокола, мов тулуб величезного міфічного удава, котрий перед настанням останніх днів, коли вируватимуть безнадійні апокаліптичні битви, глитне сонце легким скороченням еластичних щелеп. Ця потвора була страшенно небезпечною і красивою, таємничою та непізнаною, думала дівчина, заходячи у воду і відчуваючи, як морська гладь, прозора на вигляд, спазматично стискається, противлячись її рухові.
Людина бореться з морем щоразу, заходячи у воду. Вона воює з його спокійною поверхнею, врізаючись у глиб. Людина почуває себе героєм, підкорювачем стихій, аж поки ця тварюка, ворухнувши чи сіпнувшись уві сні однією з багатотисячних кінцівок, не ховає у крижаній глибині людину, її човен, і її корабель, її мужню боротьбу та геройство.
«Яна… А тут можна плавати, - Оля борсалася у хвилях, задираючи вгору підборіддя, - тут не глибоко?» - «Та плавати всюди можна… Ні, не глибоко», - шурнувши ногою у воді, Яна дісталася дна. «Ну, пливи за мною, - вона легко вирвалася вперед, розрізаючи руками хвилі, - наздоганяй!»
Оля ображено спинилася. Вона взагалі не вміла плавати і боялася води. Зазвичай дівчина лише заходила у воду і легкими делікатними рухами зачерпувала її, щоб облити руки плечі і спину і вберегтися від перегрівання, пильнуючи, чи не плесне на неї водою збиточна Яна. Потім вона присідала у воді, наче роблячи кніксен перед паном Нептуном, і швиденько верталася на берег, на своє покривало. І було справжнім дивом, що Яна, котра почувалася у водній стихії наче рибина, таки вмовила подружку покататися на «банані», зачерпнути й собі пайку нехитрих пляжних розваг.
Палюче сонце на д головою. Тебе заколисують хвилі, підкидаючи розслаблене тіло, мов корок. Вода давно уже запечатала вушні раковини, оглушивши тебе. Шум. У вухах голосно дише стихія. Лежиш на водяній товщі, наче на холодному гумовому матраці.
Яна розтоплювалася у воді, як пластинка солі. Тільки шипіння води у вухах, сліпуче оранжеве сяйво всередині міцно стулених повік, різкі короткі поштовхи хвиль, в такт з якими рухалося незворушне людське тіло. Настільки відірваним і замкненим від світу міг би бути лише космонавт у стані невагомості, за тисячі кілометрів від Землі, чи плід в утробі матері. Так можна було б заснути чи просто вмерти, так хотілося б колись умерти, - розчинитися в темній воді. А десь безмежно далеко був морський берег, сонна білява кішка Оля на своєму картатому покривалі, місто, укрите пилом, люди, транспорт, родина, будинки й офіси, посада керівника одного з відділів у приватному підприємстві, начальство, кар’єра, її місце в суспільному житті, - все, розтоплене та безповоротно забуте, відсунулось за мільйони світлових років звідси. Я просто шукаю спокою. Спокою і тиші. І самотності, глибокої й замкненої в собі, як море. Цього мені треба зараз.
«Це зовсім безпечно. Ти ж одягаєш на себе рятувальний жилет, і коли перекинешся, падаєш у воду і чекаєш, доки тебе витягнуть. І знову посадять на банан. От і все».
Оля перевірила, чи надійно зчеплені лямки жовтого жилета. На хвилях перед дівчатами похитувався оранжевий «банан». У моторному човні, який мав тягти за собою екзотичний гумовий фрукт-переросток, сиділо декілька чоловік. Один з них, наймолодший, чорнявий мускулястий чоловік, згодом витягатиме з води «клієнтів» - ця робота справді потребувала неабиякої фізичної сили.
І от уже берег віддаляється, по колу, по колу, наче стрімко розкручується гігантська дзиґа, у краєчок якої вони вчепилися. Яна сиділа попереду, долаючи опір повітря, міцно вчепившись у лямки. «Банан» різко накренився, «пасажири» верескнули. Свідомість не фіксує швидкого падіння тіла у воду, кадри в пам’яті зміщуються від нахилу, до бовтання у воді, пропускаючи все «між». Цього разу, щоправда, все було інакше – хтось ударив на льоту Яну п’ятою у вухо, «фіксуючи», момент польоту. Вода.
От вона уже підпливла впритул до їхнього «транспортного засобу», на який засмаглий накачаний «рятувальник» уже встиг виволокти опасисту тітоньку. Зовсім недалеко борсається у воді Оля.
Раптом хтось торкнувся її ноги. Під водою. Рефлекторно Яна сіпнулася. Біля неї нікого не було. Може, риба чи медуза. Яна, кліпаючи, стріпуючи з вій солону воду, глянула на далеку лінію берега. Хтось знову торкнувся литки, наче провів по ній чимось гострим, і… міцно ухопив дівчину за ногу вище стопи, стиснув, даючи відчути міць своїх пальців на тілі, та мов жартома смикнув її, тягнучи углиб. А тоді відпустив.
Чорнявий парубок, осідлавши «банан», широко усміхаючись, простягав до Яни натреновану м‘язисту руку. Усмішка застигла, тільки-но він розгледів перекошене лице дівчини. Спохмурнівши, «рятувальник» визволив її з води.
«Що це було?! Що це таке могло бути? Це не риба, не медуза, не водорості. Я ясно відчула людську руку, - Яна пригадала, наскільки далеко вони відпливли від берега, перш ніж «банан» перекинувся. Ні, ніхто з відпочивальників не міг доплисти аж сюди. Хоча…? А скільки взагалі, теоретично може пропливти людина…? - Яна прикусила губу, відчула її солонувато-гіркий смак. – Не було коло мене людей, всі, хто впав з «банана», плавали далі, я їх усіх бачила. І ніхто не випірнав з води біля мене. А припустити, що хтось заздалегідь взяв акваланг, точно дізнався де саме ми спинимось… Божевілля». Згадався прочитаний у купейному вагоні «кишеньковий» детектив якоїсь російськомовної авторки. Там розповідалося про найманого вбивцю, котрий полював на свої жертви саме на морських курортах. Він одягав акваланг, залягав на дно морське, і чекав, доки необачна «здобич» не схоче поплавати. А тоді хапав її тяг на дно, і тримав доти, доки людина не захлинеться. А така смерть у воді, без дуже вже видимих слідів насильства на тілі убитого класифікується як нещасний випадок. Може, в людини просто судома була чи серцевий напад, теоретично ж так можна й у ванні втопитися.
Стоп. Ти дійсно перегрілась на сонці. Навіть якщо якийсь маніяк, схиблений убивця і схотів би собі влаштувати отаке «підводне сафарі» з аквалангом, він би все-одно не міг, ніяк, фізично не міг би заплисти аж так далеко. Згадай, де ви були, на якій відстані од берега! Яна сковтнула слину, що заповнила рот. Чорт, я ж кинула курити два місяці тому!
Вечоріло. Відпочивальники уже пакували манатки, тріпали покривала, здіймаючи хмари піску. А задачу так і не було розв’язано, бо її умови були надто суперечливими – людини під водою не могло бути, але вхопила її людина. Я відчула її руку. Саме так.
Сидячи у тісній кухні разом з подружжям пенсійного віку, що у них вони з Олею «знімали» кімнату, Яна сьорбала міцний чай з величезного кухля, долаючи бажання закурити та далі мусолила в уяві денну пригоду. Пенсіонери дивилися якесь вечірнє ток-шоу, голосно (обоє були глухуваті) коментуючи передачу. Зрештою Яна прийшла до висновку, що їй усе просто приверзлося. Примарилося. Обман чуттів, буває ж таке. І, заспокоєна, пішла спати.
Побачивши, що подружка одягає спортивну куртку, Оля нерозуміюче кліпнула світлими пухнастими віями: «Ти куди зібралася на ніч?» - «Вийду надвір, покурю». – «Ти ж кинула…» Не відповідаючи, Яна взялася за клямку. Насправді вона хотіла пройтися нічною вулицею і подивитися здалеку на море, але змовчала, щоб подружка не ув’язалася за нею.
Їм пощастило винайняти кімнату зовсім недалеко від пляжу. Треба було лише пройтися трохи вулицею, а далі звернути у провулок. Дорога підіймалася крутим пагорбом, що різко уривався і височив над морем, наче скеля у мініатюрі. З тієї глинисто-піщаної «скелі» і скочувалися дівчата щоранку, гальмуючи підошвами. Якщо підійти до краю обриву і спертися на металеві перила, завбачливо поставлені там, можна було побачити широку панораму моря контури далекого берега, кораблі десь на виднокрузі, зеленаво-голубу таріль моря з темнішими плямами-улуговинами у ній. Здавалось, ти летиш, ширяєш над просторами, мов чайка, ловлячи повітряні течії.
А вночі ця місцина була просто фантастично прекрасною. Жадібно припалюючи сигарету, Яна побачила округлий профіль невиразного місяця у хмаристих проталинах, берег, невидиме місто, обліплене безліччю мерехтливих електричних світляків. Море стиха шуміло, котячи хвилі до берега, а на видноколі, наче блискучі іграшки, світили кораблі, яскраво відбиваючись на хвилях.
Спершись долонями на прохолодний метал огорожі, дівчина спостерігала за рухом моря. Все нові та нові хвилі накочувалися на пісок розтікалися у ньому, щезали безслідно, а за ними наступали нові, та нові… Берег горів усіма кольорами, нагадуючи величезну новорічну ялинку з дитинства. Скільки я уже тут стою, подумала дівчина. Зненацька закортіло спуститися униз, до води. Ні, тільки не сьогодні. Може, там Оля вже вийшла надвір, не знайшла мене, і місця собі не знаходить. Вона уже хотіла іти, аж раптом помітила рух у морі. Щось стрімко наближалося до берега.
Припавши до огорожі, дівчина вп’ялася поглядом у темряву. Якась істота уже виходила з води на пісок. Вона випросталася. Схоже, це людина. Може, любитель екстремальних розваг вирішив поплавати уночі?
Невідомий обернувся до хвиль і заклично змахнув рукою. Слідом за ним ще хтось пропорював хвилі. Наступний нічний плавець раптом підстрибнув, наче дельфін, зробив кульбіт у повітрі, шубовснув у воду. Звідкіля ж вони припливли, напружено міркувала дівчина. Мабуть, знайшли похилий спуск з гори, гуляли безлюдним пляжем, вирішили скупатися у холодній воді. П’яні, певно, а таким справді море по коліна. Досить того, йду додому.
Двоє стояли на березі. Ніби радились чи сперечалися. Згодом один із них попрямував до моря. І кинувся у хвилі. Другий поспішив слідом.
Яна могла бачити, як вони пливуть, лишаючи за собою широкі збурені шлейфи води, наче доріжки літаків у небі. Просто до горизонту, туди, до кораблів. Зрештою вони зменшилися в розмірах настільки, що дівчина уже не могла нічого розгледіти. Зникли у морі.
Ще зранку Яна знала, що увечері вона знову піде до огорожі, і пильнуватиме, чи не з’являться оті… диваки знову. Лежачи на пляжі під жорстокими променями сонця, дівчина губилася у здогадах, хто ж вони такі. Чомусь хотілося побачити, хай і здалеку, отих… людей з моря, як про себе вона охрестила нічних з’яв.
Від цих думок повіяло чимось надприроднім. Так наче вона, нагнувшись, зазирнула в глибоченну прірву, звідки війнуло холодом, у провалля, котрого не мало б бути. Чи тротуар під ногами на дорозі раптом укрився безліччю тріщин, мов тоненька крига, розколовся на очах, а під ним замість твердого ґрунту, порожнеча. Це коли з полотна світобачення грубо видерли клапоть. Говардолавкрафтівський, вирваний із реальності, кусень. Такі клапті визирають часом в житті людей; звідсіля й беруть початок забобони, прикмети, віра в побутову магію, віщі сни. Згодом за них забувають.
Яна не думала насправді, що ота парочка якась особлива. Лиш її інтуїція, як стрілка компаса, підказувала: отут щось не зовсім нормальне, дивне. Небезпечне. А дівчина любила небезпеку. Недарма вона свого часу навіть парашутним спортом захоплювалась.
Яна швидко минала вулицю. Звідкілясь зліва долинало тяжке бухання електронних дискотечних тамтамів; там розважалася курортна молодь. Днями Оля, яка обожнює оце конвульсійне смикання на площадках під громові удари попсових ритмів, спробує і її витягти на оте збіговисько. Вона ж, видко з усього, нудиться лише удвох із нею.
Море голосно зітхало. Великі хвилі бились об берег, надимаючись та опадаючи, мов гребені розлючених ящірок-варанів. Здавалось, чорне блискуче чудовисько ліниво позіхає тисячами роззявлених пащ. «Нікого я сьогодні не побачу. В цю негоду і вдень люди не купалися. А вночі навіть божевільний не полізе в цю воду, а якщо й полізе, далеко не запливе», - подумалось їй. Дівчина підійшла до самої огорожі.
Вони ніби чекали на неї. Пляжем прогулювалися декілька людей, їхні силуети рухалися у напівтемряві. Зненацька вони зупинилися біля самого підніжжя горба. Дівчині видалося, що вони стоять, задерши голови, і дивляться на неї. Від цієї думки по шкірі пішли зашпори, Яна вагалася: видко її знизу чи ні. Про всяк випадок, вона піднесла руку догори і махнула нею, наче вітаючись. Істоти простували до води. Ось їхній проводир шубовснув у хвилю, випірнув, зник під водою, і більше не виринав. За ним інший тихо розчинився у темній воді. І ще один. Як не напружувала зір дівчина, жодного руху над киплячим, нуртуючим казаном стихії вона не помітила.
Дівчина здобула таємницю. Про побачене вона й не думала комусь розповідати. Удень, вигріваючись під сонцем, ліниво зачерпуючи рукою сухий білий пісок, пересипаючи його крізь пальці, вона уявляла собі людей моря, нічних плавців. Хто вони, скільки їх насправді? Чому гуляють пляжем вночі, і чи не приходять сюди вдень?
Можливо, це зовсім і не люди. А потопельники, русалки, нікси, котрі на можуть бачити сонячне проміння, і лише вночі виринають з глибин. Місяць – сонце русалок, пляж з порожніми обгортками з-під їжі, автомобільними шинами, та іншим непотребом, - їхній парк для прогулянок, майданчик, що на ньому пустують уночі русаленята. (Так, Яна заприсягтися могла, що одного разу з ними була дитина. Вона чула навіть її тоненький голосок – щось середнє між котячим нявканням і писком дельфіна. Дитина пищала не вгаваючи, доки хтось, може, роздратована матуся, не потяг її до води. Почувся плеск і все стихло.
Так, все це було марення розбурханої самотністю і темрявою уяви, фантазії знічев’я. Хоча…? ЇЇ бабуся, котра померла, коли Яна була ще підлітком, цілком серйозно вірила в існування домовика, котрий приходить ночами до небажаних нових мешканців облюбованого ним житла, і душить їх ночами, - не на смерть, а здавлює уві сні подих, налягає на грудну клітку, - виживаючи таким робом з хати. А її мати та сусіди вірять у «погане око», що спричиняє недуги. І перев’язують малим дітям ручки червоною ниткою, щоб уберегти від «врок».
Яні хотілося на мить стати такою ж забобонною, як її пращури, та бодай у власній уяві поселити вічно юних прадавніх істот, які живуть у морі. Як противагу плиткому, безнадійно і дріб’язково жорстокому, справжньому світові її земляків, - світові корпоративних стосунків, страху перед інфляціями, політиками, шахраями, кримінальниками, хворобами, - світові вічного тваринного страху перед власним майбутнім.
Вони, у свою чергу, знали про неї, і не боронили їй спостерігати здалеку. Люди моря ніколи не потрапляли на очі іншим відпочивальникам. На вихідні на пляж прибуло машиною, певне, з Одеси, галасливе сімейство. Чоловіки розбили намет поблизу автомобіля; в цьому наметі на пляжі вони й заночували. Прибульців з водних глибин у цей вечір не було, чувся лише голосний хрипкий регіт та крики людей; час від часу хтось вилазив із намету і біг справити природні потреби до чахлих, як верблюжа колючка, чагарників біля підошви гори.
Загадкові люди моря дозволяли лише Яні, шпигунці світу людей, спостерігати згори за їхніми прогулянками та іграми. Одного разу хтось навіть помахав руками дівчині, наче вітаючись, чи запрошуючи її спуститися до донизу, приєднатися до них. Але вона не зважилась. Яна боялася цих незрозумілих істот, попри своє мимовільне захоплення ними. Що, як вони затягнуть її силоміць у пінистий темний шум, поховають на дні?
Коротка відпустка дівчини миналася. Був вечір перед їхньою останньою ночівлею у приморському селищі. Завтра ввечері вони рушать до міста, на вокзал. Зненацька Яна звірилася подрузі – напівжартом, напівусерйоз розповіла про те, що бачила на нічному пляжі.
Бубнова дама перемістилася на інше місце, з-над червоного короля, лягла згори на пікову шістку. Крутячи у руці гральну карту, Оля перепитала:
- Ти мені розказуєш про… Іхтіандра? – вона порснула сміхом. – Син мой, Іхтіандр!
- Я тобі товкмачу, що на живі очі бачила людей, котрі вночі плавали у бурхливому морі…
- Мало на світі придурків!
- Вистачає, але ці особливі…
- Ага, вони живуть у воді. – Карта знайшла своє місце у незавершеному пас’янсі. Оля глумливо звузила сірі з зеленими крапинками, котячі очі. – Розумієш, не буває людей із зябрами. Знаєш, мені казала наша хазяйка, що тут, у морі біля нашого пляжу є плиткі місця, де можна прогулюватися по пояс у воді за кілометри від берега. Вони…
- Я бачила….
- Зачекай! Вони знають такі місцини. Гуляють собі водою вздовж лінії берега, поки ти їх бачиш, а далі зайшовши за виступ гори, вилазять на берег там, де гора затуляє тобі обзір. Ось так, все просто. - Вона поклала останню карту на покривало. – Зійшлося.
- То, може, сама на них глянеш нині? Сьогодні – остання можливість це зробити. Ну, чого ти…? Робити все одно нема чого, речі давно спакували. Пройдешся, морським повітрям зайвий раз подихаєш. Нічне море побачиш. – Вони знову зустрілися очима. Зітхнувши, Оля важко сіла на своєму ліжку, звісила ноги і почала намацувати ними капці. – Ходімо.
- Повірити не можу, що я жодного разу всього цього не бачила, ти! Так гарно… Бродила тут і ні разу не взяла мене з собою! - Оля ляснула рукою її по передпліччю.
– Тихо! Дивись…
- Що, я нічого не бачу…
- Туди, он бачиш? Та ні, стеж за моєю рукою, он там....
Вони перехилилися через перила, торкаючись руками, плечима. Дівчата напружено вдивлялися у темряву, намагаючись розгледіти що-небудь поміж блискучих фосфоресцентних хвиль. І вони справді побачили людську фігуру, що виборсалась із смолянистої води і майже звалилась на пісок. Проте невідомий легко звівся на ноги.
- Дівчата! А ми вас шукали! – скрикнув раптом хтось позаду.
- І знайшли! – в тон йому реготнув інший.
Яна різко розвернулася, забувши за людей моря. Це уперше її потривожив біля огорожі хтось сторонній. Хоча тут зовсім не було глушини - сюди, до огорожі над морем, вела широка освітлена ліхтарями вулиця, обабіч якої тісними шеренгами вишикувалися цегляні будинки, туго підперезані огорожами-сітками. Тут навіть машина могла б проїхати. І нічого дивного не було в тому, що хтось ще схотів сюди вибратися – на нічне море подивитися. Покурити. Чи просто постояти.
Перед ними стояло двоє кремезних парубків. Один, низький на зріст та опасистий, у білій розщібнутій сорочці та темних брюках, підійшов до дівчат майже впритул. Яна зблизька побачила його коротко підстрижену голову, кругле лице, рідкі широкі зуби у вищиреному в хижій усмішці роті. На широких, порослих кабанячою щетиною грудях, тьмяно поблискував при світлі місяця масивний ланцюг. Другий, у темній футболці та джинсах, стояв трохи далі. Ворухнувши ніздрями, Яна зрозуміла, що ці ходячі бурдюки уже накачалися по зав’язку гримучою сумішшю сильноалкогольних напоїв. Себто нічого доброго ця зустріч не віщувала. Валити пора.
- Ми вже йдемо звідси. – промовила Яна недбало і невимушено, тоном знуджено-іронічної дружини іноземного міністра на дипломатичному рауті, принаймні, до тієї міри, до якої вона сама уявляла з побачених фільмів тон світської левиці. Іноді це діяло. Серце її шумно калатало. Без жартів, треба забиратися звідси.
- Та чекайте! Ви тут що…? На щось дивилися там внизу…? Перехилились так низько…
Не сумніваюся, що ззаду в нас у цей момент був пікантний вигляд…
- На людей моря, - перебила Янині думки подружка, - вони там, щойно вилізли з води.
- На кого? – той здивовано підійшов до огорожі, - гля, Сєрий, там хтось є… Їх там до чорта, цілий табун! Хто то?
- Русалки, - бовкнула Оля вголос.
_ О, я люблю русалок! Диви, Сєрий, точно дєвки купаються! Бачиш оту, з довгим волоссям… Мо, спустимось – познайомимось…
- Цього не треба робити, - подумала вголос Яна. Ніхто на неї не зважав. Попри всю неприязнь до незнайомців, вона спробувала їх остерегти, - Їм це не сподобається.
Але ті уже, хрипко матюкаючись на ходу, та зашпортуючись у темряві на стрімкій стежці, почали спускатися до пляжу. С шурхотом осипався під їхніми ногами пісок, біліла в темряві сорочка того, хто йшов попереду. Ось вони уже спустились на берег. Потупотіли до хвиль…
- Забираймося звідси, - міцно обхопивши Олину кисть, Яна потягла її вперед. Їй дуже кортіло озирнутися, подивитися униз, на пляж. Але не варто було цього робити. Мабуть, отак, похапцем, похнюпивши голови, мов шкодливі діти, тікали й прародичі зі зневаженого та зрадженого ними Едемського садка.
З пляжу начебто почувся крик та одразу увірвався. Дівчата, не оглядаючись, майже вибігли на освітлену вулицю, й далі тримаючись за руки. Ліхтарі й місяць пильнували їх згори. Вже біля брами Оля різко вирвала свою правицю.
- Ми ніде не ходили, ясно? Сиділи отут в садку на лавці, курили й розмовляли. – Яна засунула вхідні двері на засув, гримнула ключами. Господарі довіряли їм ключі – адже щоб дістатися вночі до туалету, треба було бігти через садок. А браму на ніч лише перев’язували старою шворкою.
- Чого ти боїшся, істеричко…?! Ненормальна!
- Чуєшшшш…- зашипіла Яна. Хвала Богові, пенсіонери їхні давно уже лягли спати.
-Ідіотка! – почулося востаннє уже в темряві кімнати, коли вона клацнула вимикачем. Рипнули пружини. Безформні плями блідого місячного сяйва повисли в тюлі на вікнах, наче мертві медузи. Проте неясне бурмотіння котроїсь із дівчат ще не раз порушувало тривожну нашорошену темряву.
Епілог
Гр-рим-м! Ось наближається Вона! Підступає усе ближче, порипуючи суглобами при кожному кроці та сперши на худе плече невидиму косу. Руки її чіпкі, наче гілляки чагарників і коричнево брудні; тяжкий сморід її тіла отруює солонувате повітря довкола. Чи знаєш, чи відаєш ти, жалюгідний смертний, що там стукається і торохкотить у бездонних міхах, котрі вона волоче за собою?! Знаєш у якому образі й подобі Вона явиться наступної миті, коли тінь сухореброї постави впаде тінню на твоє, звернене до сонця лице? Чи всі, хто оточуватимуть тебе у цю мить, зможуть заступити, затулити тебе від Неї? Коли вона прийде по тебе?
Він лежав на золотавому піску, недалеко від води, схиливши голову убік, ніби одвернувшись від решти відпочивальників. Чоловік недбало розкинув руки та ноги, наче просто засмагав під палючим сонцем. Дивним було, правда, те, що засмагати він вирішив у сорочці й штанях; тіло відпочивальника було синювато-білого кольору, з чорним синцем під коліном, котре відкривала роздерта штанина. На його грудях поблискував масивний золотий ланцюг.
Небіжчика нічим не прикрили, тому допитливі зіваки на пляжі могли донесхочу витріщатись на нього, висуваючи одну за одної власні версії причин та обставин його загибелі. Більшість схилялася до припущення, що чолов’яга добряче хильнув учора зайвого і поліз купатися, навіть не роздягнувшись, у холодну морську воду. А море жартів не любить. Схоже, й представник органів правопорядку, котрий саме заповнював протокол, зручно вмостившись на гладенькому камені в тіні від гори, теж був переконаний у цьому.
Грим-грим! Вона брела по гарячому піску, калатаючи чимось - скляною тарою, напевно, - у чорній залатаній скотчем торбині. Її неблимні темні очі були націлені на здобич. Бомжиха здалеку вгледіла ланцюг на шиї мертвого чоловіка. Ніхто не завдав собі клопоту зняти його, то чому б їй не скористатись нагодою? Мертві, кажуть, сорому не мають; грошолюбства й скнарості також не відають, і золоті прикраси їм ні до чого. От вона й побрела уперед, мов худий голодний шакал до ласої здобичі.
Звідусіль почулися обурені викрики. Бомжиху відігнали; дописавши протокол, правоохоронець сховав у кишеню злощасний ланцюг. Примруживши очі, він подивився на сіро-синій збурений обрій, над кошлатими хвилями проносилися чайки. Десь має бути ще один гаврик; свідки бачили востаннє оцього, що валяється тепер тут, у компанії приятеля, з котрим вони разом відпочивали. Може, той і допоміг другові втопитися, хтозна. А може й сам зараз десь там, у морі, лиш тіло його не прибило до берега. Не знати, що там у них сталося насправді. Може, й не дізнаюся ніколи.
Приплив з тихим шипінням, мов сміючись, розгортав мереживні віяла хвиль. Море гнало до берега нові й нові хвилі, байдуже до хвилювань людських комашок на березі. Міліціонер, харкнувши, плюнув на гарячий пісок, і відвернувся від води.
