Не знаю, що тоді сталося. Може зорі спалахнули посеред Галактики, а може Вона просто захотіла з нами погратися. Просто погратися… Так, це мабуть був лише один Її задум, лише одна Її ціль. Лише одна… Вона кидала нами, наче якимись сліпими цуценятами, наче ми були Її рабами. А ми ж приносили для Неї безліч дарунків. Ми віддавали все, що було при нас. Ми не пили, не їли лише, щоб задовольнити Її бажання, Її прихіть. Їй було все одно, що ми помираємо від спраги, що ми ловимо краплини дощу, щоб напитися, щоб не померти. Їй було байдуже до того, що ми маємо сім’ї, що маємо турботи. Їй не було діла до нас, як до людей. Вона вважала, вважає і буде вважати нас нікчемами.
Вона нас мусить вимучити, а в замін ми не получаємо нічого, бо все, що Вона начебто робить для нас, ми все робимо для себе самі, власними руками. Ми вже не можемо кричати, бо губи настільки посіклися, що надто боляче навіть прошепотіти одну літеру. Ми не можемо стулити очі, бо надто боляче стискати запалені від вітру повіки. Надто боляче…
Ми хочемо опустити руки, але знаємо, що від цього не стане краще, що Вона буде сміятися, що Вона буде презирати нас ще більше і бити своїми тернистими батогами. І ми йдемо, йдемо, йдемо… Ми не можемо зупинитися, бо як зупинимося хоч на мить, то Вона поверне нас назад, на початок, на самий початок. Ми йдемо, бо віримо, що там, в кінці дороги на нас чекає оазис, де ми зможемо нарешті відпочити. А Вона дальше буде спостерігати за усіма, Вона ніколи не здасться, Вона не відступить. Вона…Вона…
І ми обов’язково дійдемо!
А коли ми дійдемо, то присядемо на мить і нам видасться, що ми відпочивали не мить, а цілу вічність. Посидимо і знову в путь…
Вона така, наша Доля, наша єдина Доля…
