Осінь. Не жарко, не холодно. Саме та пора, коли ти можеш не думати про свою фізичну обкладинку тіла, а подумати більше про внутрішній стан своєї душі, відчуттів, нових поєднань суму, радості і болю. А чому «ні»… Я думаю, кожного надихає та жовта, золотиста тінь над містом, що наповнюється ніби чашею пожовклого листя, червоної шипшини, напіввідкритих каштанів, фіолетових ромашок… Так, ви у’являєте, я сьогодні побачила у парку дикі фіолетові ромашки. Який насичений колір! Не краплі суму у їхніх насадженнях. Я подумала: «Як прекрасно бачити щось яскраве, не жовте, а саме фіолетове, на кшталт моєї нової спідниці для танців». Яке співпадіння, вона теж фіолетового кольору, того ж відтінку… люди ще більше милуються яскравим образом героїнь мого танцю…А от якої саме, вони не скажуть… Але, відчувають якусь красу, внутрішню силу, яка притягує їх… Та я й сама не знаю, що в моїх образах щось таке, що чіпляє людей до глибини душі, які бачать мене на паркеті…Кожний танець – нова історія, нова героїня, нові емоції, інший характер…Так! І я граю, мені подобається грати на сцені, бо все залежить завжди від мене, нехай це буде лише в танці. Дуже жаль, що не все залежить тільки від мене у моїй танцювальній кар’єрі. Яке задоволення я отримую від того, що всі мої героїні радіють своєму життю! Вони такі відкриті, такі яскраві, такі мрійливі…як Я! «Але…це лише моя гра, це лише маленький яскравий відрізочок мого великого життя», - скажете ви. А я вам відповім, що саме сцена – моє справжнє життя, на якій я квітну так само, як оті фіолетові ромашки …навіть восени, в таку проміжну пору року. Як гарно, що в танці я можу повністю відкритися, не боятись постійних проблем на шляху, дати волю своїм почуттям…І мені всеодно з ким я це буду робити, чи з моїм «улюбленим партнером», чи зі стовпчиком на вулиці…Найголовніше, що я живу, оживляю все навкруги, позабутих людей, нездійснені мрії і пожовкле життя…
Я йду знову вгору по дорозі, що в парку, до моїх улюблених ромашок. Серцебиття прискорюється, рухи уповільнюються, ненароком спрямовую погляд на мокрий асфальт… Бачу гілочки дерев, різних, майже однієї довжини, подумки вгадую, звідки вони впали, якому дереву належить та чи інша гілочка. Хоч я і не торкалась їх, але я відчувала приємні їх дотики крізь підошву моїх м’яких черевиків.
От вони! Я дійшла до мого яскравого куточка цього світу… до моїх фіолетових ромашок. Кожний раз, як бачу їх, я ніби наповнююсь живою енергією їхнього дивовижного цвіту, що надає мені сили і радість йти далі…
