Вона покрилася апельсиновою кіркою…Так, це видно зразу, як заглянеш їй у душу, ненароком питаю себе: хто, як…яким чином?.. Як жахливо бачити її в такому стані, заплющую очі свої і все одно жахливо…Хоч й не бачу її душу вживу, але відчуваю ті стрімкі біотоки, що посилає її голос до мене…А я все чую звуки SOS, так я чую, а ти ні? Як ти міг…
Ти п’єш чай… настільки розбещений дивами нашого світу, що п’єш його не з лимоном, а з апельсином, кидаєш скибки туди і п’єш, п’єш, п’єш, та скибочка вже й так всі соки віддала тобі, а ти ще відділяєш її м’яке середовище і ковтаєш…не бійся (та ти й не турбувався) - їй вже не боляче, немає вже соку, сприйняття втонуло у твоєму мозку, тепер ти володієш нею повністю, без останку…
Тебе не дивують вже її кислі нотки, тим паче вона була більш до тебе поблажливою, ніж ті лимони, які стріляли кислотою, стрілою прямо в твоє серце….Але, це все вже пройдено тобою, ти вже звик до такої нестямної поведінки. Одного разу ти пив той час, і ти подумав, що треба бути засновником нового стилю поведінки, почав пити каву, а що?...вона ж чорна, тебе приваблювало (як ти вже потім зрозумів) все чорне. Особливо на цьому кольорі контрастно виділявся червоний – твій улюблений. Ви з ним були в змові вже давно, але ти це пізнав тільки зараз, коли тобі набридло все те, що турбувалося про тебе, твоє здоров’я….Ти п’єш каву вищого ґатунку, а для мене вона вся одноманітна (на один смак), що вищого, що не вищого…все одно погано для здоров’я, чи ти це приховуєш сам від себе?..
Ти любив її пити перед сном, увечері, диваком тебе не назвеш. А потім ти не міг заснути, це зрозуміло. Тобі здавалося, що за тобою слідкують тіні тих жінок-лимончиків, що були з тобою в цей час раніше (ти ж мажорчик)…Яка ілюзія, дивно, але тобі часом хотілось заплющити очі і заснути. Це було, якби ти пив на ніч чай, ти розумієш це, але одне місце тебе тягне до інших, чорних душею, роздратованих тіней твого минулого…
