Ти підеш. Поволочиш за собою на мотузку частину моєї душі. Серед битого скла. Очі зів’януть пролісками. Хтось зупиниться, подарує небесну розчепірку. Я буду гойдатися щосили, кричатиму, ламатиму крила світу – тебе лоскочуть хвилі пам’яті. Я не поверну. Із твого пальця капле сльоза.
Знаєш як то буде ? Дні сплетуться в безтурботні кіски. Оздоблять їх завчасу тисячоліть лляні стрічки. І наша казка почнеться стандартно: “Давним давно...” В каруселі вітру кружлятимуть страшні слова. Чужі. Пояснень можна вигадати достатньо. Та я лише прагну ярого сонця в руках. Не того, що в небі, воно і так щедре, а того, що в твоїй душі... Все ж прийдеться знову і знову дізнаватися, де починається світ.
Хіба я не правду кажу ?
