Я зайшов до кімнати і в першу чергу відкрив холодильник. Наївний. За півгодини нічого нового не з'явилось.
Раптом починає грати дещо спотворена музика Віктора Цоя.
- Відєлі ночь, гулялі всю ночь... - бормочу я під ніс і натискаю зелену кнопку. Музика зникає. З'являється голос.
- Ага, - відповідаю я йому, - Да... Харашо... Да. Записую. Да. Записав. Давай.
Після цього я беру ручку й зошит і справді записую почуте. Сподіваюсь, що нічого не наплутав.
Минулого року я зрозумів, що для конспекту всіх лекцій, першоджерел, гри в «Х-0», гоночки, слова плюс малювання і т.д. Мені вистачить лише одного зошита. В ньому змшано все з усім. З'являється черговий химерний запис: «8.00 М Хр. До 11.00 50 р.»
50 р. - річ класна.
От тільки самому йти впадло. Тому вирішив зайти в кімнату до Стаса.
І що я бачу! Це диво! Він НЕ грає в Рим Тотал Вар! Замість цього на екрані комп'ютера бігають футболісти.
- Хто з ким? - запитую.
- Ф.К. Харьков проти Мілана. Фінал ліги.
- Удачі.
- Спасіба. Прікінь, я в Харьков Рональдіньйо вже купив. А Лампард отказується, може візьму Балака.
- Класно буде. Пішли завтра на мітінг.
- Пішли. В скіки?
- У вісім нада буть на Хрещатику.
Мовчить.
- То ти ідеш?
- Незнаю.
- Блін, нада знать зараз.
- Та нє, я не встану.
- Пішли! Пятдесят рубасів платять, якраз мені долг отдаси!
- Не напоминай! На тижні рдаки перешлють – отдам.
- Піісятку?
- Двадцятку... може.
- Сука блядська, - підсумовую я розмову.
В коридорі зустрічаю Віку. На руках у неї котяра.
- Прівєт
- Прівєт.
- Хоч котіка погладить?
- Нє. Я б лучше похавав.
- О! А я якраз котіку ліверки купила, будеш?
Ліверка. Ням-Ням. Хочу
Кошак дивиться мені в очі і чекає відповіді.
Раптом в голові чую чийсь голос: «Ну попробуй, схавай мою ковбасу... До утра не доживеш!»
Роблю висновок: Бухать нада менше. Коти, що розмовляють – ознака наближення бєлочок.
- Та нє, пасіба, - відмовляюсь я.
Котяра вдоволено мурчить.
- Слухай, а нехоч на мітінг завтра сходить?
- До скількох?
- До одинадцяти.
- Ой, нє. У мене пара важна в десять.
- На пятом курсі?! Важна пара?! Не сміши мене, в універ можна взагалі не з'являтись.
- Та це ясно. Но пара, правда, важна.
Буває. Ще лишились ідеалісти, що ходять в університет по кілька разів на тиждень.
То з ким же піти на мітинг?
Проходячи повз кухню бачу Миколу.
Микола націоналіст. Націоналісти – це люди, які думають, що розмовляють українською, а не суржиком; називають росіян кацапами; п'ють горілку, а не водку. Якось на чиємусь дні народженні я сказав, що в мене мало того, що російське, то ще й аристократичне походження. За це він назвав мене “катом українського народу” і “колонізатором”. Але бухати за одним столом це йому не заважало.
- Привіт.
- Привіт.
- Пішли на мітинг.
- Коли і де.
- О восьмій треба буи на Хрещатику.
- І до котрої?
- До одинадцятої.
- Скільки платять?
- П'ятдесят гривень. То ти йдеш?
- Іду
- Зустрінемось о сьомій біля вахти.
- Добре.
Я поспіхом виходжу, але наче постріл в спину звучить його запитання.
- А за кого мтинг?
Стоячи до нього спиною, я тихо мямлю, щоб він не розібрав:
- Регіони, - і йду до дверей.
- За кого? Я не розчув.
Відступати нікуди.
- За Яника.
- За Януковича?! - мені здається, що його очі наповнюються священною злобою.
- Да.
Пауза. Нарешті я наважубсь запитати:
- То ти ідеш, - і мої ноги готові до втечі.
- Тю, понятно. Піісят гривен на дорогі не валяються.
