Мені 21, і в мене є все, що потрібно для щастя: руки, ноги, мама, тато, собака... В мене є про кого піклуватись, і кому піклуватись про мене. Я закінчила школу з золотою відзнакою. Через чотири місяці отримаю червоний диплом. Це все я заробила сама. САМА!!!
Мені 21, а в мене вже є те, про що мріють усі - хороша робота, власна квартира, нова машина... Як би дивно це не звучало, але це правда. Мені 21, і в мене є все, що потрібно для щастя!
Чому ж тоді ця ідилія так гнітить мене? Можливо, я просто не створена для того, щоб бути щасливою? Мені 21, а в мене таке враження, що життя пройшло повз. Десь в іншому місці воно клекотить і вирує. Без мене. Десь в іншому місці відбуваються події, які справді мають значення. Хтось десь там робить щось таке, після чого можна буде сказати: “Життя прожито не марно!”, а я в цей час сиджу і думаю про те, що життя пролітає повз.
Мені 21, і мені ще рано про таке думати. Але чомусь саме ця думка переслідує мене, душить мене, точить мене, спускає з мене останні соки. І хоча ззовні все гаразд, але я знаю: З ЦИМ СВІТОМ ЩОСЬ НЕ ТАК!!!
* * *
Вечір починався, як завжди. Той самий мажорний клуб і модний ді-джей, те саме дороге пиво і гіркувате Martini, ті самі легкі сигарети і гребучий план. Все як завжди.
Раптом серед усієї цієї обдовбаної “золотої” молоді я побачила її. Оразу зрозуміла - тут їй не місце. Начебто нічим особливим вона не вирізнялась, але... Напевно, справа в очах, її великих очах. Вони намагались приховати те, наскільки дико для них було все навколо. Дарма. В них було те, чого не знайти в інших - харизма! Серед усієї цієї попси було щось чи хтось, так подібний на мене. Готова побитись об заклад, вона також знає - з цим світом щось не так!
- Ти чого тут мерзнеш? - безцеремонно підійшла до неї на вулиці.
- Дихаю свіжим повітрям.
- Будеш?
- Ні, не курю.
- Добре, що є ще хтось в цій країні, хто не курить! Щось ти якась невесела.
- Та ні. Мені тут просто якось...
- Дивно? Розумію, мені також. Але я намагаюсь позбутись цього відчуття, бо інакше жити стає дуже страшно.
- Щось мені не дуже виходить.
Не варто їй було таке говорити. Цього разу я показала їй, як треба розважатись. Закінчилось все тим, що її ледь не вивернуло на охоронця. Я повезла її до себе до дому відсипатись.
Коли прокинулась, її у ліжку вже не було. Все акуратно поскладано. Дивно, дуже дивно. Одягнула халат і попленталась на кухню. Сонце нестерпно різало в очі, і я збагнула, що ще не готова до зустрічі з цим світом.
- Ну і класна в тебе квартира!!! (Боже! За дві секунди я вже встигла про неї забути.) Доброго ранку!
- Досвід підказує, що суботній ранок добрим не буває. (Раптом майнула думка - я не знаю, як її звати. Здається, вона не говорила.) - Ти що, ненормальна? Встала ні світ ні зоря...
- Я вже виспалась. Зазвичай я швидко встаю. І що ми вчора виробляли! Класно було, треба буде повторити. Я й не знала, що пивом можна напитись!
- Welcome to my world! (Як тільки людина зранку може вимовити стільки слів за такий короткий проміжок часу? Та ще й в такому темпі? Кожне слово забивало цвях в мою хвору голівоньку. А ще ж треба було подумати, як дізнатись її ім’я.) Мені терміново необхідні путня доброї кави і кусок тиші, інакше я наблюю тобі в кишеню.
Вона зварила мені кави не промовивши жодного слова. Потім сіла навпроти і терпляче чекала, коли ж я нарешті прийду до тями.
Змирившись нарешті з тим, що настав ранок і нікуди від цього не дінешся я подивилась на неї...
* * *
Класний день. Наша фірма відкриває філію. Бос дозволив мені розробити дизайн нового приміщення. Це ж моя давня мрія - бути дизайнером! Треба відсвяткувати. Але сьогодні лише вівторок, і мало хто з моїх знайомих може цього дня по-справжньому відірватись. Кому б зателефонувати? Розгортаю записник. Не підходить... Не підходить... Нема в місті... Нудно... Не підходить... Нудно... О ні! Більше ніколи... А може?.. Набираю номер. Гудки... Гудки...
- Алло, - сонним голосом відповіла слухавка.
- Доброго дня. Це Вас турбують із витверезника. Нам терміново необхідна Ваша допомога. Розумієте, нас хочуть закрити у зв’язку з тим, що не виконуємо плану. Чи не могли б ви сьогодні пропустити чарочку-другу у веселому закладі?
- І чому ти дзвониш лише тоді, коли тобі немає з ким напитись? Тобі хіба не треба завтра на роботу?
- Треба...
З Дімою я познайомилась на одній з найгучніших вечірок року. Там він був одним з десяти запрошених ді-джеїв. Зазвичай я з ними не знайомлюсь - вони надто високо себе несуть. Але тоді я була дуже п’яна і не знала, що він до них належить. Ми класно тусувались, а після паті зустрічали сонце в парку... Як романтично... І як би дивно це не звучало, але сексу в нас ніколи не було. Може, це і на краще. Напевно, якби я з ним переспала, то не мала б зараз до кого подзвонити. Мені з ним подобається, бо він живе без гальм, як і я. Сьогодні йду з ним на паті, а отже, буде круто.
- Призволяйтесь, шановна, бо перша чарка - найкраща!
- Фе, як ти безсоромно брешеш! Перша чарка - гімно, так само, як і друга, і третя... А вже десь п’ята - така смачна-смачна, а світ навколо - веселий-веселий!
- Тоді чого ти п’єш?
- Хочу, щоб світ став рожевим і правильним. Але, на жаль, він таким стає всього на 3-4 години, а потім голова буба і в роті кака. Сидиш на роботі і хочеш наблювати на монітор. Бридота.
- Для чого такі жертви? Бери приклад з мене. Я знаю секрет...
- В тебе є чарівний ключик, Буратіно?
І він єхидно посміхнувся. І ця посмішка здалась мені такою загадковою і привабливою... В цей момент я пошкодувала, що в мене з ним нічого не було.
Він простягнув руки зі стисненими кулаками. Запропонував вибрати. Ліва. Я вибрала ліву. Кулак розкрився і я побачила її. Така маленька і така багатообіцяюча.
- Я так просто не ковтну, мені треба чимось запити.
- Може, пивом?
І все закрутилось. Енергія била з мене ключем. Мене ковбасило і ковбасило. Хтось висадив мене на сцену, і я там танцювала, аж поки не вимкнули музику. Геть не хотілося спати. Оце кайф!.. Оце швидкість!..
Я дізналась який він - секс під кайфом. Лише одне слово - гіперкайфовий. Тепер, мабуть, вже не зможу так просто дзвонити Дімі...
* * *
Як довго тягнуться хвилини. Як же до біса довго вони тягнуться! Коли немає чим зайнятись. І навіщо я переводилась на індплан? Так би зараз готувалася до пар... І чим же мені зайнятись? Треба щось робити. Людина не може просто існувати, як я. Потрібно розвиватись, вдосконалюватись... А я що роблю? Лежу на дивані і клацаю пультом. Так можна все життя пролежати і проспати. Робота - диван. Робота - диван. Робота - диван. Робота - диван. Робота - клуб - диван. Диван - прибирання - клуб - диван. Диван. І знову все з початку. З цим диваном таки щось не те. Він наче зачарований. Таке враження, що весь світ крутиться навколо нього. Зміст існування в тому, щоб швидше прийти додому, до дивана. Людство, мабуть, сказилося б, якби одного дня зникли дивани!!! Оце була б потіха. Мільйони зомбі тупо ходять і шукають, куди б лягти, щоб поклонитися іншому божеству - ТЕЛЕВІЗОРУ!!! Як же мені шкода тих, хто до цих зомбі належить! І як мені шкода себе.
* * *
Не хочу сьогодні нікуди йти. Чого я там ще не бачила? Там, за вхідними дверима? Сидітиму вдома. Вибиратиму кращого кандидата на ніч - Павич проти Боргеса. Грубо кажучи, немає жодної різниці. “Магічний реалізм” і в Африці “магічний реалізм”. І мова там усе про те саме - смерть. СМЕРТЬ.
Дзвінок... Хтось прийшов... Хто б це міг бути? Хоч би цей сюрприз був приємним.
- Проходив під твоїми вікнами і побачив світло. Не можу повірити - ти вдома! Нікуди сьогодні не збираєшся?
Як легко він говорить. Таке враження, що нічого не було. Ніколи... Поважно ходить по квартирі, заглядаючи у кожен куток кожної кімнати.
- А квартирка нічого! Ким в тебе татко працює?
- Мої батьки до цього не мають ніякого відношення.
- Підстаркуватий коханець з тугим гаманцем?
- Дурень! Невже так важко повірити в те, що я сама на себе заробляю? Я молода, красива і незалежна. Це - незаперечна істина!
- Любиш себе за це? А ти, виявляється, добре стерво!
- Чому, коли чоловік чогось досягає його плескають по плечу й кажуть: “Оце МОЛОДЕЦЬ!”. А коли чогось досягає жінка, всі єхидно хихикають і повсюди шепочуться: “Оце СТЕРВО!”.
- Ну вибач, не ображайся. Просто я ще не бачив такої людини, яка б в нашій країні в 21 сама заробила собі на квартиру та машину. Словом, даю тобі 10 хвилин, щоб зібратись. Час пішов.
- Ну, взагалі-то за квартиру я ще виплачую кредит, а машину мені подарували батьки на повноліття.
Не минуло й десяти хвилин як вхідні двері зачинились, залишивши Павича та Боргеса на одинці. Думаю, їм є про що поговорити.
Я більше не протиставляю себе світу. Я - його маленька частинка. Я - рослинка, тваринка, мікробчик. Через моє тіло протікає божественна енергія. Вона наповнює мене. Я її відчуваю. І все навколо не має значення. Музика стала реальна і підтримує мене. Вона не дасть заснути. Чи розслабитись. Я вся в її владі. Як чудово! Як фантастично! Як яскраво і швидко! Мені й досі дивно - така маленька, а така багатообіцяюча...
* * *
Якого хєра? Оце дибіли! Оце когось впирає вставати рано і наламувати іншим! Це що, хобі якесь? Така собі розвага - “Розбуди сусіда”. Головне грати в неї після того, як він повернувся додому та ліг спати.
- Вибач, якщо розбудила.
Якщо в когось і може бути така манія, то хіба в неї. Вона встає і лягає з сонцем, така собі дитина природи (чи то пак дитина сонця?).
- Ляно, ти мене пам’ятаєш? Ну, ми тоді, в...
Махаю головою. Дивно, вона знає, як мене звати, а я її - ні. Блін, я так і не дізналась як її звати!!! Запрошую зайти. І тут вона робить дещо дивне: знімає верхній одяг та йде на кухню. БЕЗ ЖОДНОГО СЛОВА. Я мала рацію, дівчина справді незвичайна. Вона готує каву? Вона готує каву! Вона вивчила мене, як я - свою собаку. Знаю, що коли вона бігає по квартирі і гарчить на всі неживі предмети - “ДАЙ ЇСТИ!”.
Знову, як декілька днів тому, сиджу і дивлюсь на неї. Дивлюсь і думаю: “Хто вона?”. На вигляд їй років 17-18, не більше. Явно не місцева. Не знаю чому, але інколи дивлюсь на людину і знаю - вона не місцева. Це зовсім не образа.
Це - загадковість. Це - незбагненність. Вона виглядає інакше, хоч одягається там, де й усі місцеві. Вона говорить інакше, хоч і використовує ті ж слова та граматичні конструкції... Вона рухається інакше... дивиться інакше... думає інакше...
Так, вона думає не так, як ми. Вона - інопланетянка, і я не можу її зрозуміти. Можливо, саме тому вона так мені подобається. Намагаюсь її збагнути.
- Я прийшла до тебе, бо більше тут нікого нормального не знаю. (Не хочеться бути занудою, але я ж казала!!!) Тоді, коли ми були... ну... ти пам’ятаєш... В мене в універі всі як не заучки, то селюхи. Навіть нема з ким поговорити. Візьми мене на якесь паті ще раз. За це обіцяю щосуботи приходити до тебе, варити каву і прибирати. Я поріжу собі вени, якщо не відірвусь від цього клятого навчання!!!
Як це нагадує мене саму на першому курсі. Навчання. Навчання. Навчання. Постійний страх сесії. Але... Тоді я не шукала розради в нічних клубах. Тоді ми ходили на пиво до 11, а найбільшим екстрімом були рок-концерти. Так, час був веселий. Була в ньому якась... гармонія? Так, напевне, це слово підходить найбільше. Гармонія. В мене була гармонія, а тепер її нема...
Назвіть мене старомодною, але я б заборонила молоді до 21 ходити в нічні клуби. Надто вже швидко вони затягують. Я не хочу, щоб вона стала такою, як всі інші. Я не хочу, щоб вона вдягалась, як профура, і крутила дупою перед заслиненими старими пердунами.
Але, з іншого боку, вона не ходить на каблуках, не одягається в “бутіках” (гум FOREVER!!!), не носить бойовий розпис обличчя... А це все означає, що в неї є власна думка, а отже, і право самій вибирати собі розваги.
* * *
Христя. Її звати Христя. Якби не Діма, я, імовірно, ніколи б не дізналась її ім’я. Я помітила, що він їй дуже сподобався. Одразу видно, вона - малявка. Такі завжди ведуться на будь-кого з таким величним титулом ді-джей. Овва, я знаю ді-джея! Овва, ти бачила? Він мені усміхнувся!!! Яка радість!!!
Звичайно, може виникнути цілком логічне запитання: “З неї насміхаєшся, а сама?”. Мене він забезпечує безплатними наркотиками та несамовитим сексом. Думаю, це досить вагоме виправдання зустрічнню з ді-джеєм.
* * *
Нарешті позбулась своєї депресії. Вона просто зникла. Мов рукою зняло. Була - і нема. Кожен день чекаю вечора, щоб ковбаситись. Справи всюди йдуть дуже добре. В універі через місяць - диплом. Але сесії не здаватиму. Послухала Діму і заплатила. Що б я робила без нього? Сиділа б удома і зубрила. Мені б і на думку не спала така до геніальності проста думка - заплатити за сесію. Діма все частіше залишається у мене на ніч, тобто до ранку. Це якось дивно прокидатись зранку не самій. Не те щоб мені було геть гидко... Просто якось... Христя також все частіше в мене залишається. Але відпрацьовує важкою працею домогосподарки.
Сьогодні буде щось дуже особливе - день народження одного з найкрутіших нічних клубів. Будуть всі. Весь Бомонд (аж осоружно). Має бути дуже смішно. Барбі вибирають собі одяг, який закриватиме якомога менше тіла. Мажори бігають по банкоматах, щоб зняти якомога круглішу суму грошей, щоб вразити якомога дурнішу Барбі (більше ж нічим вражати!).
Тільки я (закон підлості ніяк не проведеш) сьогодні працюю. ТЕРМІНОВА РОБОТА. Мене жаба душить! Всі розважатимуться, а я прийду додому виснажена і буду спати. Це так несправедливо!
Але ж Дімочка не залишить мене в біді. Він заїхав за мною на роботу і привіз мені щось особливе. Це має дати мені сили мінімум на 24 години. Цікаво!..
Він мав рацію, гівнюк. Все знову стало на свої місця, і то так, як вже давно не було. Кругла куля землі раптом сплюснулась і прийбрала форму танцполу. За його межами закінчується об’єктивна реальність. Всі складні форми стали простими і прямокутними. Прожектори навіки замінили людству сонце... Де я? Це не Земля... Це якась інша планета. Тут все підкоряється музиці і моєму бажанню. Якщо захочу, меблі будуть плакати або сміятись, танцювати або... Якийсь він хиткий, цей альтернативний світ...
- Привіт!!! (О, це мене трусить моя давня знайома... Ні, треба вийти на вулицю, бо тут дуже глючить...)
На якусь мить мені здалось, що це знову якась альтернативна реальність, створена моєю хворобливою уявою. Але ж ні. Це справді він. Він. Час спинився. Люди рухаються як в уповільненому режимі. Я ж тим часом гарячково думаю. Що робити? Що сказати? Як повестись? Боже, минуло вже десь років 6, а я й досі не знаю, як поводитись. В мене від нього досі бігають мурашки по всьому тілу і заціплює мову. Мною просто трясе. Я приречена. Я ніколи його не забуду. Він - Аполлон, єдина ідеальна людина у цьому Богом забутому світі.
Тоді я ще вчилась у школі. Він був старший. Його хотіли всі, і ніхто не знав, кого хотів він. Я була мала і дурна. Одного разу ми з ним щось мутили... Тоді я ще вірила в романтику. Думала, він приїде за мною на білому коні і скаже всім, що я - єдине кохання його мерзенного життя. Отож замість того, щоб просто насолоджуватись його товариством, я сиділа і чекала, коли ж нарешті буде кінь. А коня все не було і не було... Минав час. Історія повторювалась ще не раз, не два і не три... Описуючи наші стосунки, можу процитувати Кері з фільму “Секс і місто”: “Це був Курт Гамільтон, помилка, яку я зробила в 26, і в 29, і в 31”.
За декілька секунд все життя пролетіло в мене перед очима. А я так і не вирішила, що робити.
- Які люди!! Сто років тебе не бачив! (Він начебто радий мене бачити. Усміхається, обнімає. Але ж він ніколи нікого не обнімає!) Ти так змінилась!
- Сподіваюсь в кращий бік? - ледве процідила я. Як же його не боятись! Це якесь прокляття. Навіть не можу глянути йому в очі. Очі - дзеркало душі. А мені геть не хочеться щоб він бачив, як я й досі від нього шаленію! Та й минуло всього 6 років!
- Ти, як завжди, прекрасна! (І тут він замовк. Я нарешті наважилась відкрити йому свою душу. Між нами натягнулась тоненька невидима ниточка. Але його усмішка потроху згасала. Обличчя ставало перекособоченим. Тепер воно таке чуже. Так він ще ніколи не дивився.) Ніколи не думав що ти будеш сидіти на цьому дєрмі. Хто завгодно, тільки не ти...
Він йде? Куди? Чому? Що сталось? Я нічого не розумію!!! ПОЯСНІТЬ МЕНІ ХТО-НЕБУДЬ!!! Що сталось? І куди ділась енергія? Чому мені так бридко? Чому мої ноги йдуть назад не питаючи мене? Невже мій мозок з Гітлера чи Сталіна в одну секунду перетворився в англійську королеву? Моє тіло автономне. Що коїться? Треба сісти. Подумати. Вмикаю перемотування і дивлюсь все з початку. Але в уповільненому режимі. Так, щоб не пропустити жодної деталі. Так... Він дуже радий... Дуже радий... Навіть обнімає... Далі гидиться і йде... Чому? Так, ще раз, але ще повільніше. Чому він пішов??? Він дуже радий... Дуже радий... Навіть обнімає... Я дивлюсь йому в очі... Далі гидиться і йде... Я дивлюсь йому в очі... Далі гидиться і йде... Я дивлюсь йому в очі... Я дивлюсь йому в очі... Я дивлюсь йому в очі...
Він подумав, що я наркоманка? От дурак!!! Я не наркоманка! Ну, може, вживала декілька таблеток останнім часом. Але це ж просто ліки від депресії! Я легко можу обійтись і без них. Звідки він дізнався? Як? Невже я стала порожньою, як Барбі? Невже я Барбі в кедах?..
Щоб відволіктись від цих думок, я подивилась на перший поверх, на танцпол. Там була Христя. Але щось з нею було не так. Вона, злегенька спираючись на стіну, еротично намотувала волосся на вказівний палець. Саме так я завжди уявляла собі Лоліту. Звичайно, Христя трохи старша (аж надто стара, як на Гумбольта!), але манера поведінки така ж. Мені було бридко. Вся її статура наче кричала: “Візьми мене, я маленька брудненька негідниця!”. Та найжахливіше було те, що вона робила це перед... ДІМОЮ!!! Це просто неймовірно! Вона геть не така, як я думала! Христя намагається спокусити хлопця людини, яку наслідує у всьому! Вона вживає мої слова, ходить в моєму одязі, майже живе в моїй квартирі! А тепер і хоче мого хлопця! І чомусь мені згадався той вечір, коли я побачила її вперше. Вона була така налякана, все їй було чуже... А хто допоміг, хто відкрив всі принади цього світу? Я! Я сама! Я зробила з неї монстра, а тепер хочу просто викинути непотрібну деталь зі свого досконалого життя. Хотіла проблем - на, маєш. “Ми відповідаємо за того, кого приручили”, - писав Сент-Екзюпері. Я відповідаю за неї. Не робитиму нічого, нехай спробує свої сили. До Діми в мене особливих почуттів немає. Хіба що жаба загризе, якщо проміняє мене на якийсь ерзац! Адже я - справжня! Я - справжня! Чуєш, Аполлоне! Яке ти маєш право судити мене? Відвертатись від мене? Я не якесь там дурненьке дівчисько, яке не вміє відрізнити справжнє щастя від наркотичного! Я можу відрізнити! Я можу відрізнити?..
* * *
Нарешті вдома. Жахливий був вечір! Добре, що зараз сама. Не витерпіла б присутності ще когось. Сідаю на диван. Що я роблю? Діма обіцяв: “Таблетка діятиме не менше 24 годин!” Не минуло і десяти, а мене вже попустило. А на душі - як коти насрали. Ніби якийсь гівнюк прийшов, нагло надристав мені у душу і пішов. А воно ж смердить. Моя душа смердить! Навіть мені самій. І чому його слова так мене зачепили? Можливо, тому, що тепер я напевне знаю - життя пройшло повз! Він більше ніколи до мене не повернеться. Більше ніколи в нас не буде кількох годин насолоди (як фізичної, так і моральної), про які можна було б все життя згадувати, коли погано. Більше ніколи не поцілує мого носика. Більше ніколи не стисне мене в своїх обіймах так міцно-міцно, що, здається, зламає кожну кісточку. Більше ніколи він не усміхнеться й не скаже, що я - найпрекрасніша дівчина у всьому світі! Більше ніколи. Більше ніколи не сидітиму тиждень біля телефону, чекаючи його дзвінка. Більше ніколи не переживатиму, що б йому сказати і як би не виказати своєї дитячої закоханості. А все тому, що я наркоманка. Дивно. Не так я уявляла собі наркоманське життя. Я ж не колюсь, не нюхаю... Ну курила час від часу легкі наркотики... Ну ковтала якісь таблетки... Я ж навіть не знаю які! Це не правда. І відколи я слухаю якихось дибілів? Якщо до всіх прислухатись, то можна зійти з розуму. Я вища за нього. Це не він більше не повернеться до мене, а я до нього!
Ключ в дверях повернувся. Ще раз. До мене хтось намагається залізли? “Жах, мов холодне багно, обліпив мені обличчя, скував ноги-руки, заціпив горлянку...” - так було написано в якійсь книжці. Вже й не пригадаю в якій. Але ж як точно призабутий автор описав мій стан. Хтось в 5 годині ночі вдирається в мою квартиру! Це, щонайменше, нагло! Кроки. Важкі кроки. Включає світло.
- FUCKEN SHIT!!! Христя! Я ледь не обкакала диван! Хіба можна так лякати?
Треба забрати в неї МОЇ ключі. Я й забула, що вони в неї є. Щось вона якась не така. Надто мовчазна. Нічого не каже. Сідає коло мене. Вона що, збирається заплакати? О ні! Тільки не це. Мені і так кепсько, я не хочу зараз вислуховувати ще й чиїсь проблеми. Нічого не кажи, краще йди спати. МОВЧИ!
- Я така ДУРА! Я так осоромилась!
Ще б пак! Не варто кожному лантухові наслідувати мене! Діма, напевне, посміявся над тобою, і ти прийшла плакатись мені. Людська наглість не знає меж! Я мовчу. Маю підозру, вона все розкаже сама. А мені не хочеться підливати масла в вогонь.
- Він звернув на мене увагу. Ми цілувались. Мацались. Він запропонував піти в потаємну кімнату. Я погодилась. Я так його хотіла. Ми роздягнулись. Він одягнув презерватив. (Фу! Вона розповідає мені в найменших деталях як потрахалась з МОЇМ хлопцем. Те, що я його не люблю не означає, що можна з ним спати! Вона плаче, бо хоче попросити в мене пробачення? На її місці я б собі цього не розказувала.) Ми почали. Він ввійшов в мене. Я закричала. Розумієш, це в мене було вперше. І я дуже боялась. Я була дуже напружена. Я знала, що це боляче, але не знала, що настільки! Він не зупинявся. Я не стрималась і заплакала. Але він не зупинявся. Я не хотіла, щоб він зупинявся. Але мені було дуже боляче. І я просто не могла не плакати. Ми навіть не цілувались! Він закінчив. Я скрутилась клубочком. Він одягнувся, кинув біля мене використаний презерватив і сказав, що гірше, ніж зі мною, йому ще ніколи не було. (Щось це не дуже подібно на Діму. Або я зовсім його не знаю!)
- Хто це був? - запитую я. Треба раз і назавжди поставити в цьому питанні жирну крапку.
- Лєрмен.
- Артур? Ти шо, ДУРА? Він - дибіл. Тебе зґвалтував Артур? Якого хєра ти взагалі кудись з ним йшла? По ньому вже не видно, що він кончений? В тебе розуму менше, ніж в горобця під коліном! Там його просто НЕМАЄ!!! Зараз я подзвоню до одного знайомого, він працює в органах. Зараз ми дізнаємось що нам робити... Зараз... Головне не йди в душ! Потім нічого не доведеш. Де ж цей клятий телефон?
- Не дзвони. Я не піду в міліцію. Як ти не розумієш? Це ганьба!
- Ти не винна, що він познущався над тобою!
- Я його не задовольнила! Він всім розкаже, і що про мене будуть думати? Як я покажусь людям на очі? Хто тепер захоче зі мною зустрічатись?
Я жахнулась. В таку мить вона плаче не через свою травму, а через те, що про неї подумають якісь барбі і мажори! Не можу повірити, що такі люди справді існують. Я повинна якось допомогти. Зрештою, це моя провина. Я привела її туди. Я за неї відповідала. І замість того, щоб тоді підійти і надавати їй добре по дупі я пішла додому. Геніально! Я мама, яка покинула свою дитину. Я провинилась. І поки не виправлю помилок не заспокоюсь.
* * *
Сиджу в своєму улюбленому кріслі в своїй улюбленій бібліотеці і дивлюсь на свої улюблені книжки. Хоч що б я не робила до неї не доходить. Жодна з цих книжок не змогла достукатись до її здерев’янілого серця. Які там Лоренс, Фаулз, Вірджинія Вульф! Чим більше заглядаю в її душу, тим більше розумію - вона поржня. Христя не може зрозуміти жодної книжки. Ну не любить людина читати! Я знайшла аудіо книги. Але все одно вона не розуміє геть нічого. Можна зрозуміти твір по-своєму. Можна взагалі не зрозуміти твору, але він викликає в тебе хоч якісь почуття - смуток, радість, гидоту, бридоту, повагу, бажання щось змінити, думки над власним існуванням... Хоч щось. Христя ж після кожної прочитаної (чи то пак прослуханої) книги дивилась на мене порожніми очима і казала: “Ну і шо? Я тобі таких творів хоч сто надрукую!”. Як їй пояснити, що сюжет не головне? Головне те, що під ним приховано. Головне те, що словами не можна передати. Як пояснити те, що пояснити неможливо? А раніше я вважала, що цей погляд - харизма.
Проблема в тому, що Христя нутром відчуває оточення і може безпомилково сказати чого від неї очікують. В лічені секунди визначає тип компанії та людей в ній і маскується. Змінює забарвлення так само майстерно, як і хамелеон. Ще хвиля, і вже ніхто не повірить в те, що вона не така, як інші. Такий же злий жарт зіграли і зі мною. Я була на 100 відсотків впевнена, що Христя - наївна першокурсниця. Мені хотілось зліпити з неї самодостатню особистість, незалежну від думки інших. І хоч вона й мнеться в моїх руках як пластилін, при зміні температури форма втрачається. Вона - як наповнювач для взуття розроблений для NASA. Чию б ногу туди не запхав завжди буде зручно і комфортно. Так було і буде завжди.
Проте це не звільняє мене від відповідальності за те, що з нею сталось. Я не залишу її в спокої поки вона не задумається над змістом свого існування. Поки вона хоч над чимось не задумається!!!
* * *
Намагаюсь не думати про свого Аполлона. З усіх сил намагаюсь. Виходить не дуже. А ще якийсь місяць тому я вважала: в мене немає проблем; в мене є все, що потрібно для щастя. А що потрібно для щастя? Машина? Квартира? Вілла на канарах? Рахунок в банку? Шалений секс? Дивно, в мене це все (ну майже все) було, але я була нещасна. Не через відсутність кохання. Не через самотність. Не через нудьгу. Я навіть не можу цього пояснити. Я навіть не була нещасна. Я просто не була щаслива. Просто щось було не так. Я досі не знаю що. Збрешу, якщо скажу, що не було моментів абсолютного й беззаперечного щастя. Вони були. Такі прекрасні. Такі чудові. І такі нереальні. Дивно. Жахливо. Я була щаслива лише під кайфом. Тепер я знаю, щастя - це наркотик. Вже два тижні я нічого не вживала. З того самого вечора. І мені не хочеться. А це означає, що я не залежна. Я вища за це, і мене так просто не зламаєш.
Коли я розповіла про все Христі та чомусь підло посміхнулось. Мені на мить здалось, що їй десь під сто років. Такий змучений був у неї погляд.
- Звичайно легко позбутись залежності обклавшись книжками і не виходячи з дому.
- Це нічого не означає. - образилась я.
- А ти піди на якусь паті, а потім будеш казати - означає чи ні. Морозишся від Діми, бо боїшся що не втримаєшся.
- Навіщо себе зайвий раз спокушати? До того ж паті - не єдиний можливий вид розваги.
- Угу-угу. Одного дня ти зірвешся. Краще дізнатись зараз чи ти можеш протистояти спокусі.
Я прекрасно розумію, що Христя просто хоче на паті, і намагається примусити мене піти. Сама ж вона не може йти. Хтось же має за неї платити. А багатого коханця ще собі не знайшла. І хоч я знаю, для чого вона все це говорить, певний сенс в цих словах є. Хоча більше не для мене, а для неї. Вона має навчитись керувати своїми бажаннями.
Здається Христя мене розкусила. Вона зрозуміла, що я картаюсь за те, що сталось з нею. Тепер вона стала нагла. Ну не зовсім нагла, але все йде до цього. І я не знаю як тепер її здихатись.
* * *
Паті, як паті. Нічого особливого. Танцювати не хочеться. Сиджу на дивані. Дивлюсь, як “ковбасаться” барбі і можори. П’ю пиво. Нудота!!!
- Я вже почав переживати, куди подівся мій скарб. (Підходить. Цілує, як завжди. Не реагую.) Ти що, зла на мене? Образилась, моя пампушечка?
- Відстань! З якого ти часу став таким солодкавим? Аж бридко. Я подібна на дівчину, яка розтане від того, що в її адресу вжити декілька слів з “Уменьшительно-ласкательним” суфіксом?
- Хтось сьогодні не в настої. Але не переживай. Ти ж знаєш, я тебе в біді не залишу. (Простягає руку. Кулак закритий. Відкривається. А там - перлина. Така маленька, і така бага...)
- Ні.
- Що “ні”?
- Я більше не буду. Я більше не хочу вживати цього дєрма! Воно нічого доброго не робить. Я більше не буду наркозалежною.
- Кохана, ти два тижні нічого не вживала. В тебе була ломка? Тобі було погано? Можу посперечатись, що ні. Бо вони не викликають залежності. Це просто невеличкий допінг, щоб мати сили ковбаситись до ранку. От і все! Від коли це ти почала так серйозно до цього всього ставитись? Розслабся і насолоджуйся життям. Якщо ти не помітила - воно коротке! Ти можеш завтра померти! І я можу. Треба жити сьогодні, а не післязавтра!
Поклав її на стіл переді мною і пішов. Пішов. Не хочу його слухати. Він - диявол, що спокушає. Аполон - янгол, що вказує правильний шлях. Це вже більше не битва між добром і злом. Це вибір між Дімою і Аполоном. Хіба можна сумніватись? Я роблю це для тебе, Аполлоне! Я не ковтатиму її лише заради тебе, Аполлоне! Щоб ти знав - я така ж, як і тоді. Чи взнаєш ти це? Хіба це важливо? Знатиму я.
Я не ковтнула її, але все таки забрала. Не знаю чому. Можливо, щоб... Не знаю чому. Але твердо вирішила, що ковтати її не буду. Я, як тринадцятирічний хлопець що носить з собою презерватив. Добре знає, що сексу в нього ще мінімум два роки не буде. Але все одно носить.
Паті нудне. Справді нудне. Краєм ока бачила, як Христя знову клеїлась до Діми. Він не вівся. Більше з ним не говорила. Дочекалась другої і пішла додому. Виходжу на вулицю. Багато п’яних. Всі сміються і радіють. Якісь закохані. Стоять, обнімаються. Дівчині явно весело. Він її ніжно тримає, а вона сміється і цілує його. Роблю апатично ще один крок. Кут змінюється і я бачу його обличчя. Таке до болю знайоме обличчя. Це був він - Аполлон. Напевне, лице моє скривилось від болю. А може залишилось кам’яним та порожнім. Ми обмінялись поглядами. Не важливо яким було моє лице, він, однаково, вміє бачити мою душу. А вона боліла. Її окрутили ланцюгами і сильно стиснули. Було дуже боляче. Ще декілька кроків тримаю свій зовнішній вигляд під контролем. Далі темрява. І сльози капають на асфальт. Сльози капають. Я навіть не плачу. Просто капають сльози. Їх я не можу контролювати. Не вмію плакати. Просто не розумію, що це таке. Ось і зараз. Плакати не можу. Просто капають сльози. Мені 21, а в мене вперше течуть сльози через хлопця. Я досі не знала любовних мук. Та й хіба це справжні любовні муки? Треба думати логічно, це завжди діє. Він ніколи не був моїм. І ніколи не буде. Та й не мав бути. Я й толком його не знаю. Він - просто образ, а серединку я створила сама. Я ж нічого про нього не знаю. Те, що ми пару раз збочувались мільйон років тому не означає, що він ідеал! Хіба можна по-справжньому закохатись в людину зовсім її не знаючи? Може він такий же порожній, як і Христя? Може він - найдурніша і найбридкіша людина в світі?
І ніби все розумію. І ніби згідна з своїм розумом. І все ніби так, як він каже. Але, чомусь, ті кляті сльози не зупиняються а ланцюги не послаблюються.
* * *
Життя стало сірим. Ледве висиділа на роботі. Йду додому. Не хочу нічого бачити і ні з ким розмовляти. Таке враження, що життя втратило свої фарби. Воно просто пролетіло повз. Я могла б вчора, на зло Аполлонові, повернутись, ковтнути кляту таблетку і розважатись. Але я ж твердо вирішила, що не зроблю цього. Вона ще й досі зі мною. Це моя жертва. Жертва язичницькому богу Аполлонові. Може, я перечиталась книжок, але це моя жертва. Хоч як би не було і з ким би не був, ти, Аполлоне, заслуговуєш такої жертви. Для тебе я відмовляють від наркотиків. А отже відмовляюсь від шаленої насолоди, від щастя. Бо ти - найкращий чоловік в світі. Не може людина бути порожньою і бачити мою душу. А ти, Аполлоне, бачиш. Ти - особливий. Ти - ідеал.
Нарешті вдома. Відкриваю двері. ................... ????????????? нема слів. Просто нема слів! Мій бідний песик лежить біля дверей ... мертвий... мертвий??? Вибігаю. Дзвоню сусідам. Дядя Коля відкриває двері. Я щось кричу. Показую пальцем. Дядя Коля заходить до мене в квартиру. Проходить вічність. Виходить з пакетом. Заходить до себе. Виходить з пакетом і лопатою. Йде вниз.
Сиджу на сходах. Боюсь трупів. До нестями боюсь. Чому? В такі моменти розумію, що ми всі не вічні, що смерть підкрадається так неочікувано! Я відповідала за нього, а він помер. Я ж його годувала. Вигулювала. А він здох. Залишив мене саму. На самоті. Він був моїм найкращим другом.
Вернувся дядя Коля. Підняв мене з сходів, завів додому, посадив на диван і пішов. Сиділа на цьому дивані довго. Просто сиділа. Без жодної думки в голові. Просто сиділа...
Дзвінок в двері. Ігнорую. Знову дзвінок. Знову ігнорую. Знову... і знову... і знову... Не відстануть. Відчиняю. Діма. Заходить.
- Я думав над тим, що ти вчора сказала. Ти права. З цим треба зав’язувати. Я згідний. Я вже думав над цим раніше, але ніяк не міг покинути. А ти така сильна. Так... сказала ні, значить ні. Я так не можу. Допоможи мені. Я тебе дуже люблю. Я тебе кохаю. Ти геть не така, як інші. Ти цитуєш твори... Так багато знаєш... Ти - ідеал. Без тебе я не зможу вилізти з цього багна. Не покидай мене. Дай мені другий шанс.
Він стоїть на колінах? Так, він стоїть на колінах. Якщо заплаче - вишвирну його звідси. Відколи це я стала Мати Терезою? Чому нікого не цікавить що в мене на душі? Чому ніхто не хоче допомогти мені? ... Я ніколи нічого ні в кого не прошу. А якби попросила, допомогли б?
- Я тебе не люблю...
- Я знаю... Але без тебе не можу.
Це вже цікаво. Тепер я - Афродіта. Тепер мені складають дари і приносять жертви. Дивна штука життя. Я принесла жертву своєму Аполлону, а вона йому не потрібна. Now the story repeats itself. Мені також жертва не потрібна. Мені від неї краще чи легше не стане... Але я її приймаю. Так, я її приймаю. Я не Мати Тереза. І вічно з ним не буду. Він це знає. Та я не можу відмовити людині у відчаї, яка переступила через себе і стоїть тут переді мною на колах приносячи жертву. Якби ж і ти, Аполлоне, був милостивим до мене.
* * *
Через чотири дні - вручення дипломів. А я досі з Дімою. І досі опікуюсь Христьою. І досі Христя клеїться до Діми. І досі він не звертає на неї уваги. І досі я нічого не чула і не знаю про Аполлона. Нічого не міняється. Геть нічого.
Сьогодні зранку Христя поїхала додому. А це означає, що я нарешті залишусь сама. Що я робитиму? Читатиму? Писатиму? Дивитимусь телевізор? Ні. Останнім часом я нічого не роблю. Я стала якась... відморожена. Я не роблю нічого. Просто лежу посеред кімнати на килимі і дивлюсь в стелю. Ні тобі думок. Ні відчуттів. Ні страждань. Ні радості. Як ходячий труп. У власній квартирі, як в пастці. Христя остаточно тут оселилась. Діма також часто буває. І в мене складається враження, що для мене не залишилось місця. Лише маленький вівтар, куди вони щодня приносять непотрібні дари та промовляють непотрібні молитви. Я ж сліпа та глуха. Я - грецька богиня, статуйка. Я - камінь. Я - ритуал, традиція... Я вже більше не я.
Дзвонить телефон.
- Алло... Слухаю... Говоріть...
- Алло... (І камінь тріснув... і потекли ріки поту... серце стукало в шкіру, щоб вийти погуляти... ноги заклякли.) Ти знаєш хто дзвонить? (І він ще питає?!)
- Знаю. (Тиша. Вже декілька вічностей пройшло, коли він нарешті продовжив.)
- Я дуже скучив за тобою. (Хто-небудь натисніть на кнопку, що відповідає за сльозепад! Я через нього нічого не чую!) Треба поговорити. Може зустрінемось? (Мені ВЖЕ треба відповідати?! Але в язика зараз перерва на каву. Він буде тільки через 15 хвилин!)
- Давай. (Я думала, що взагалі нічого не скажу. Послабте ланцюги - важко дихати!)
- Але я зараз не в місті. Буду після завтра.
- Тоді давай в п’ятницю.
- Буду чекати зустрічі.
І все припинилось. Все заспокоїлось. Лише сльози капали... Сльози капали...
* * *
Який же прекрасний ранок. Природа ніби відчуває мій настрій. Сонечко сіяє, квіти розквітають. Люди сміються. Світ щасливий. Світ прекрасний. Ууууууууууууххххуууууууххххуууу!!!!! Переробила гору роботи! Завтра зустрічаюсь з Аполлоном! Цікаво, про що він хоче поговорити? Він дуже скучив! Це добре. А потім зранку отримаю диплом. Я щаслива. Щастя - це промінчик сонця в похмурий день. І нехай він не зігріє твоє тіло, але дасть серцю надію на сонячний день. Ось що таке щастя.
Не хочу додому. Але треба переодягнутись. Дуже жарко. Сонячний день. Переодягнусь у щось легеньке, залишу торбу та й піду гуляти... Пахне димом. Це не на кухні. Заходжу в вітальню. Посеред кімнати моя велика фотографія. Біля неї балія. В ній щось тліє. На поличці жодної книжки... Вони всі... згоріли... ЗГОРІЛИ!!! Хтось спалив всю мою бібліотеку?! Бекет і Стопард, Кундера та Мердок, Бель та Грасс... Навіть Пиркало не пожаліли. Це все моє багатство. Це - найдорожче, що в мене було. Ні за псом, ні за Аполлоном я так не плакала. Книжки - моє життя. Нехай не я їх написала. Але ж вони віддзеркалювали мене. Як писав Джордж Оруел “Найкращі книжки кажуть те, про що ти і сам знаєш”. Вони всі були якраз для мене. Якраз про мене. Казали те ж, що і я хотіла сказати. Краще бути розуміючим читачем, ніж письменником, якому немає чого сказати.
- Нарешті і я забрала в тебе найдорожче.
Голос льодяний. Я його не впізнаю. Чий він? Якийсь дуже знайомий... Холод бігає по спині і не знає, де притулитись. Я не обертаюсь. Не хочу навіть знати хто це. Розум відмовляється розуміти, що тут відбувається. Хіба що серце... З ним в мене завжди проблеми. Воно, кляте, ніколи не слухається. Воно все знає. Передчуває недобре. Каже що знало, як все закінчиться. Та мозок блокує його радіохвилю і я не чую слів. Лише емоції. Хто ж це? Чи хочу я знати?
- Мовчиш? (Була-не-була. Обертаюсь.) Здивована?
- Ні.
- Не спитаєш навіщо?
- Я знаю.
- Не проситимеш помилування?
- Сама знаєш.
- Куда там! Ти ж в нас пуп землі. Всі за тобою бігають, трясуться... А ти в нас така інтелектуалка! Я всього добилась сама! Я маю все! Класного хлопця, якого не люблю... Безкоштовну домогосподарку... Червоний диплом... Золоту роботу... Але мені цього мало! Мені ще треба всіх жаліти! Щоб всі пам’ятали, яка я чудова. Мені ж треба всіх змінити. Всіх навчити життю. Бо я живу правильно. А всі решта - ні. А ти, Христя, читай книжки і будеш така ж розумна, як і я. Ну, не така ж, але майже. Ти будеш моїм клоном. А потім для тебе я ще склоную Діму. І ми будемо всі щасливо жити і поклонятись мені. Так?
- Напевно так, якщо ти так вважаєш.
- Не зли мене!!! І не випробовуй на мені свої психологічні фокуси!!! Думаєш, прочитала дві-три книжки по психології в вже модний психолог. Мене тоншить від тебе. Ти - брехлива самозакохана сука... (Замах руки, і світло виключилось...)
Я досі в вітальні. Досі переді мною вівтар. Але я зв’язана. Болить голова. Скільки ж я була в відключці? Пів години? Годину? Напевно більше. Вже сутеніє. Заходить Христя. Одягнута в шкіру. Чорні губи та нігті. В руках сумка. Очі порожні (як завжди, в принципі). Сідає переді мною. Демонстративно витягує з сумки ножі. Крутить ними в мене перед носом. Мені не страшно. Не знаю чому, але не страшно. Невже я готова до смерті? Якщо я зараз помру, то принаймні з чистою совістю. Я більше нічого не винна цьому світові. Мою собаку вбила вона, і я була доброю хазяйкою. Що ж стосується її та Діми... Я робила все, що вважала за потрібне. Якщо людина хоче побачити зло, вона його в будь-якому випадку побачить. Не знаю, чому я не плачу. Чому не каюсь перед нею. Чому просто сиджу і дивлюсь. Я нагадую собі одного з Боргесових героїв, де перед смертю він сказав: “Любопытство было сильнее страха, и я не закрыл глаз”.
Христя дивиться мені в очі, і не знаходить там нічого. Тепер ми помінялись місцями. Я постійно намагалась знайти в ній якусь суть... Вона ж намагається знайти в мені страх. Це злий жарт долі. Що посієш, те й пожнеш. Порожнеча в кінці кінців завжди зустрічається лише сама з собою. Сумно. Маркітно.
- Не думай що все буде так швидко. Я буду насолоджуватись цим довго.
І вона пішла. І я знову стала кам’яною. Вона знову отримала владу наді мною. Знову спустошила мене. А все тому, що вона, напевно, казала правду. Не скажу, що схвалюю її методи, але і не засуджую.
Може це не вона порожня, а я? Може я і справді живу книжками? Якби в її словах не було б і крихти правди, я б... не думала над ними. А й справді, для чого я примушувала її читати ті кляті книжки? Що я хотіла в ній побачити? Можливо, для мене порожнеча - це відсутність мене? В ній немає мене, і тому вона порожня? Тільки тому, що вона не така, як я, вона порожня? Тільки тому, що вона не така начитана і обізнана як я в неї немає почуттів? Я ж також не задавала собі запитання: “А що вона думає?”. Чи задавала? Все так перемішалось! І чому я не плачу? Чому не дам їй того, що вона хоче? Я ж її розумію, а уступити не хочу. Я вперта. Я звикла добиватись всього сама. САМА! Так, напевно я надто високо себе несу через це.
Про що я думаю? Я ж сама собі суперечу! Я у відчаї. Вже більше не розумію де правда, а де брехня. Вже більше не знаю хто я, і що я. На що я насправді заслуговую? Яка я людина? Чи може хтось сказати мені правду? Христя дуже... Я завжди знаю для чого вона говорить це або те. Я знаю що вона кидає мені виклик заради власної вигоди. Вона говорить жахливі речі заради себе: щоб піти на паті, щоб жити в мене, щоб мати Діму... Але якби в її словах не було б і крихти правди, хіба б я так задумувалась над ними?..
Ранок. Забігає в кімнату Христя. Абсолютно нормальна. Сміється. Розв’язує мене.
- Ти що, справді повірила? Ми поставили приховану камеру і тебе розіграли. Це був дослід для моєї курсової з психології. Класно, правда?
- Він вам справді вдався! (Намагаюсь видавити з себе усмішку. Болить щелепа.) Ми це хто?
- Я і Діма. Ти ж не ображаєшся?
- Ні.
- За книжки вибач. Але твої улюблені я сховала. А решта - купимо нові. Це ж всього на всього книжки...
- Так, всього на всього книжки...
- Я біжу зараз. (Знімає приховану камеру.) Треба це віддати. Ввечері відсвяткуємо? І не забувай, завтра вручення дипломів.
І вона побігла. І не залишилось нічого. Тепер вже справді нічого. Або вона справді порожня, або ж зробила це навмисне... Ні від одного ні від іншого мені не легше. І Діма їй допомагав... Не дивно. Мені вже нічого не дивно. Не можу тут бути, треба вийти на волю.
* * *
І в моїй голові визрів план. Я пішла на кухню. Зробила 10 бутербродів, взяла 2 апельсинки і кульок вафельок... запасну білизну... зубну пасту та щітку... одягнула джинси, футболку, светр... прихопила ще й куртку про всяк випадок... Все вмістилось в одну сумку, з якою колись ходила на пари. Виходжу. Знімаю з банкомата п’ятсот гривень і викидаю карточку. Решта грошей мені не знадобиться. Далі на вокзал. Беру квиток. Куди? Байдуже. Головне, щоб подалі звідси. Тьотка по той бік скла кричить, що зараз я її дістану. Але все таки дає квиток кудись подалі і по швидше. Сідаю в поїзд. Колеса так заспокійливо тудух-тудух, тудух-тудух, тудух-тудух, тудух-тудух, тудух-тудух.
Що я роблю? Куди я їду? Десь зараз я б мала зустрітись з Аполлоном. Завтра - диплом... Але цього всього ніколи не буде. Я ніколи не дізнаюсь, що він хотів мені сказати... І чому за мною скучив... І чому саме зараз подзвонив... Я просто залишаю це місто, це життя, і цю себе... Не знаю де житиму, що їстиму і чим зароблятиму на життя. Лише одне знаю напевне - тут я не можу бути щасливою. І тепер мені здається що щастя - це бути в мирі з самим собою... До біса всі обов’язки... Я не врятую світ... Але і він мене не врятує... Все буде добре лише тоді, коли кожен думатиме за себе сам.
Я навіть не знаю про що думати. Це така відповідальна мить. Фаулз би вважав, що я роблю автентичний вибір. Але більше не буду читати Фаулза. Більше нічого не хочу читати. Просто хочу бути вільною. Хочу бути собою... Я не знаю, що чекає на мене за поворотом. Мені 21, і в мене було все, що потрібно для щастя... Тепер у мене нічого немає... але є внутрішній спокій.
Стало холодніше. Я вдягнула куртку. Застібнулась. Запхала руки в кишені. Що це? Якийсь папірчик. Витягую. Розгортаю. Це вона... Така маленька...
