Цей твір складається з трьох маленьких кусків, їх можна читати в будь-якому порядку.
* * *
Привіт!!! Є тут хто живий? Тиша... Геееееееей!!!!!!!! Тут має бути хтось живий... інакше просто не буває...
Здається тут справді нікого немає... і схоже вже давно... хтось жив собі, жив і раптом БАХ - зник. Випарувався...
Ліжко розстелене, на столі зошити, книжки, окуляри, наплічник, ба навіть гроші!!!! Одяг розкиданий... ніби хтось зранку гарячково шукав у що б запхати своє тіло... Взуття... таке враження, що хтось пішов чистити зуби чи справити нужду і зараз повернеться...
Лише одна річ безжалісно вказує на протилежне - покривало пилюки, що ніжно вкрило все довкола... і ниточки павутиння... всюди... куди не глянь...
Одного прекрасного ранку мою душу покинули назавжди... Те, що там жило, випарувалось, зникло безслідно і без відворотно. Залишилась тільки пуста кімната, гори мотлоху, що ти залишив, і гори пилюки... Після зникнення я навіть плакати не можу. Я сама себе пошкодувати не можу. Єдине, що тримає мене - тупий інстинкт самозбереження. Він примушує їсти, спати, чистити зуби та випорожнюватись...
* * *
Я складаю своє щастя, свій смуток, свої спогади в коробочку, і ховаю подалі від людського ока. Вони лежать там, жовтіють, припадають пилюкою... Але, як не дивно, не втрачають сили. Те ж, що бережу в голові та серці, хоч зазвичай концентрованіше та яскравіше, з часом вигоряє. Воно втрачає колір, запах, смак... Воно просто окислюється та згорає... залишається лише попіл... листок паперу... на ньому ще можна прочитати, що там було написано, але доторкнутись, понюхати, посмакувати вже не вдається...
Ті ж спогади, що я заховала в коробочку, не мали ніякого значення на момент пакування. Та з часом вони настоюються, як хороше вино... і допомагають мені не жити минулим. Саме вони звільняють мої мізки від емоцій, роблячи місце для нових. Мені не потрібно носити минуле в мішку, натомість я залишаю його в спеціально відведеному для цього місці. Я пакую радість та біль в бездонну коробку, щоб колись, коли буде дуже самотньо та сутужно, згадати. Згадати все...
Чому ж мені не вдається запакувати тебе? Я все пакую та пакую... Спершу я запакувала тебе... потім спогади про тебе... далі спогади про спогади про тебе... і спогади про спогади про спогади про тебе... щоразу образ твій розмивається... листок вже давним-давно перегорів... я вже й більшість букв розібрати не можу... я вже так тебе замусолила, що аж гидко братись...
Але ти вперто не зникаєш! Я не можу вигнати тебе з свого ліжка, своєї кухні, свого життя... Ти мені остогид, остогидла твоя тінь, твій образ!!!
Минуле завше повертається до мене... аж поки я сама до нього не повернусь. Я маю тебе знайти, де б ти не був. Я маю попрощатись з тобою...
* * *
Наш світ - город... Грядки... Морква... Цибуля... Огірки... Помідори... Кріп... Будяки.
І лише Садівник вирішує кому рости, а кого висмикнути. Він дбає про одних, і висмикує інших... Він зазвичай турбується про корисні рослини... а іноді Він їде у відпуск, і грядки заростають бур’янами... вони сильні, великі, дужі... вони вмить витісняють інших і пнуться вгору... біля них корисним Садівнику рослинам рости важко... часто вони просто помирають... і Садівник не встигає їх врятувати... та рано чи пізно бур’ян все одно вирвуть... і не подивляться великий він чи малий... здоровий чи хворий... головне, що він не принесе користі Садівнику... та й корисних також вирвуть... молодих... сильних... квітучих... щоб з’їсти...
А звідки простій рослині знати бур’ян вона?.. чи морква?.. чи квасоля?..
А може все зовсім не так... може ми всі - картопля?.. і Садівник поливає всіх однаково?.. просто не всім перепадає божественна волога?... І деяких з’їдає не Садівник, а трикляті черв’яки...
Не знаю ким ти був для Садівника - картоплею чи будяком - та для мене ти назавжди залишишся ромашкою.. Такою ж до бездоганності простою...
