То був час, коли сніг вже давно розтанув, а місяць називався квітнем. В повітрі пахло новим життям, той запах свіжости не оминав нікого. З-під землі пробивалися перші квіти, а на деревах розпускалось листя. І нашому героєві пощастило народитись в цю чудову пору. Його звали Малюк, він же майбутній Лист.Ок.
Доля забажала, аби він, будучи ще зовсім малим, відчув, що ж воно таке- життя на землі. Сильний вітер легеньким подихом розлучив його з деревом...
... На землі лежить листочок. Він ще зовсім юний, хоч ззовні жовтий з зеленими прожилками, наче завчасно постарів. Минають хвилини, години, дні, а він все ще лежить. Вчора витерпів холодний дощ. Тоді літав, грався з вітром, намагаючись обігнати інших листочків. Потім з ним бавилось кошеня, а згодом горобець ловив жучка, який будь-що намагався втекти від нього, ховаючись під захисток листочка, а через кілька хвилин людська необачна стопа вирішила його долю. Вже не годен літати з вітром, який колись подарував йому свободу, лежить, приклеєний до асфальту, наче аплікація, непомітний і брудний, та попри все прекрасний. Але йому було ще рано, розумієте...
Молодість. Літо
Лист.Ок, ти під'єднався своїми судинами до моєї серцево-судинної мережі. Ти, такий маленький і досконалий, наповнюєш мене, грішну, своїми клітинами кисню. Вони буквально зливаються з моїми, кволими і незграбними, такими невдячними і замкнутими, обмеженими і ...
Лист.Ок, якщо десь і є прекрасніший колір, аніж твій, то хіба небесний. Разом ви творите чудеса. Жоден купол чи птах не милує око так, як ти на фоні неба. Твоє помаранчево-жовте тепло проймає наскрізь, і навть холоднокровні не знайдуть аргументів, щоб заперечити це. Холоднокровні сьогодні- лузери.
Лист.Ок, якщо б я хотіла порізати собі вени, то зробила б це твоїми крихкими уламками. Гаряча хвиля б розтеклась по моєму тілу і відчуття катарсису охопило б мене.
Лист.Ок, твій запах викликає мігрені. Легені відмовляються фенкціонувати від надлишку твоєї присутности. Розум затьмарюють твої молекули і організм стає тілом.
Лист.Ок, ти в моїх книжках, на столі, підлозі, взутті, на підвіконні, на фото. Шось типу будинку для сиріт, або фонд соціальної допомоги недієздатним та відкинутих суспільством.
Лист.Ок, твоя досконалість вбиває...
Старість. Осінь. The end
Коли б ти була кам'яним ученим- чоло важке, як брила, очі, які не бачать, губи кам'яні, котрі ніхто не цілував; якби ти сиділа за кам'яним столом, якби перед тобою відкрилося твоє кам'яне вікно, і десь нізвідки, ніби з важкого кам'яного неба до тебе б залетів пронизаний тонкими судинами жовто-пурпурний листочок, цей п'яний згусток реготу і крику, це живе мовчання серед мертвих стін, ти б відчитала у ньому спогад про дерево, дуже крислате дерево, дерево-ідол, дерево, кірзь нутрощі якого протікають солодкі соки і це дерево брунькувалося і цвіло, квіти запліднювались і зав'язувались плоди. Зелене листя, воно поглинало сонце, воно живило дерево, але потім воно наповнилось сонцем по вінця, воно стало непотрібним, зайвим. Листок, нехай він буде жовто-червоно-багряний, змушений тепер лежати на асфальті, бо його більше не любить дерево. Восени воно багато кого не любить, простіть його, в нього депресія. Лише кілька улюбленців...Та й ті приречені. Його своїми крильми збила ляклива ворона, яка була більше зеленою, аніж чорною. Воно обривається- регіт і крик, свобода обпікає, а потім холод... і він, кривляючись різноманітними відтінками, закружляв у вальсі, летів повз інші дерева, бився об вікна, царапав спину та обличчя асфальтом, і нарешті впав у купу іншого листя. Принаймні, помиратиме не один. Звідси ще було видно його дім, аж знову здійнявся вітер і поніс його містом, допоки листок остаточно не впав на лавці в парку. Вже не було видно рідного дерева, лише свинцеве небо і стару фарбу на лавці.
Тут його шлях закінчився. Душа вилетіла з мертвого тіла й помчала лякати замерзлих мокрих птахів, аби не скидали з дерев тендітні приречені тіла...
П.С. Це робота також Горової Юлі, Миська Діми та Загороднюк Оксани.
