Серед оповідей про біди й руїну, що дійшли до нас із темряви минулих днів, є й такі, в яких серед сліз є й радість, а крізь пелену темряви пробивається світло. І серед усіх історій будь-коли чутих ельфами, найчистішою залишається легенда про Берена та Лутієн. Про їхні життя заспівано Пісню про Лейтієн, звільнену з полону, найдовшу пісню давнього світу. Але тут ми переповімо цю легенду в кількох словах і без рим.
Переповідають, що Барагір не покинув Дортоніон, хоча й був переслідуваний Морґотом до самої смерті; на той час лишилося з ним лише дванадцятеро побратимів. Зараз ліси Дортоніону лежать на південь від Велетенських багнищ і на схід від тих гір, де є озеро Тарн Алуїн, оточені дикими пустищами. І такі несходжені й дикі ті землі, що навіть у часи Великого Миру там ніхто не селився. Проте плесо Тарн Алуїну завжди шанували, бо ж було воно чистим і блакитним, вдень і вночі віддзеркалюючи зорі. Не дарма кажуть, що сама Меліан виповнила те озеро водою у минулі дні. Саме туди й пішов Барагір і знайшов прихисток, де навіть Морґот не міг його знайти. Проте чутки про діяння Барагіра і його побратимів розійшлися краєм, тож Морґот наказав Сауронові знайти і знищити їх.
Зараз серед побратимів Барагіра був Ґорлім, син Анґрима. Його дружину звали Ейлінель і великою, ба навіть шаленою, була їхня любов. Та одного разу, повернувшись із тривалого походу, Ґорлім побачив свій дім зруйнованим і покинутим, а Ейлінелі ніде не було. І він не знав, чи було її вбито, чи забрано в полон. Тоді він приєднався до Барагіра та його побратимів і став найжорстокішим та найвідчайдушнішим серед них, але сумнів точив йому серце – а раптом Ейлінель не загинула? Час від часу він наодинці таємно повертався до свого колишнього дому і подовгу блукав полями і лісами, де колись був щасливим. І про ці його відвідини стало відомо Морґотові.
Якось восени у сутінках Ґорлімові здалося, ніби він бачить світло у вікні. Він обережно, скрадаючись, підійшов до вікна і зазирнув досередини. У кімнаті він побачив Ейлінель і її обличчя було видавалося виснаженим тугою та голодом, і Ґорлімові здалося, що він чує її голос, її плач за ним, що покинув її. Та щойно він озвався до неї, світло зникло, засвистів вітер, завили вовки, а на своїх плечах він відчув важкі руки Сауронових мисливців. Так було схоплено Ґорліма. Вони катували його, намагаючись вибити з нього таємницю Барагірового прихистку та його шляхів. Та нічого не розповів їм Ґорлім. Тоді вони пообіцяли йому звільнення і повернення до Ейлінелі, якщо він заговорить. Будучи ледь живим від тортур і туги за втраченою дружиною, він завагався. Негайно ж його було доправлено до Саурона, і Саурон сказав:
„Я чув ти згоден на угоду зі мною. Назви ціну!”
І Ґорлім відповів, що хоче знову віднайти свою Ейлінель і разом з нею бути вільним, адже він думав, що й Ейлінель також ув’язнена ворогом.
Тоді Саурон посміхнувся і промовив:
„Така мізерна ціна за таку велику зраду! Що ж, нехай буде так. Говори!”
І хоч Ґорліма й налякали Сауронові слова, він був так наляканий його поглядом, що врешті розповів йому усе, що знав. Тоді Саурон розреготався, висміюючи Ґорліма, і сказав йому, що він бачив лише привид, створений чарами, щоб обманути його, а Ейлінель мертва.
„Між тим, я дотримаю свого слова.” – мовив Саурон: „Ти підеш услід за Ейлінель і ви разом будете не підвладні мені.”
І він наказав жорстоко вбити Ґорліма.
Так було розкрито Барагіровий прихисток і Морґот сплів свої тенета довкола нього. На зорі прийшли орки, заскочивши людей Дортоніона зненацька, і перебили всіх, окрім одного. Берен, син Барагіра, напередодні був відправлений батьком у небезпечну мандрівку, щоб дізнатися замисли Ворога, тому його не було у таборі під час орківського нападу. Але, коли він спав, захоплений темрявою у лісі, йому наснився лихий сон. Він бачив голі дерева довкола озера, на гілках яких сиділи, немов листя, стерв’ятники і їхні дзьоби були у крові.
То був дух Ґорліма поспішав до Берена понад водою таємного озера, щоб розповісти про свою зраду і попрохати якнайшвидше прийти на допомогу Барагіру. Тож Берен прокинувся і помчав крізь ніч до озера вигнанців, але поспів туди лише наступного ранку, сполошивши стерв’ятників, що, насмішливо крячучи, піднялися від трупів і розсілися на голих деревах довкола Тарн Алуїну так, як він бачив це уві сні.
Тоді Берен поховав батькові кістки, спорудивши над ними піраміду із каменів, присягнувши над нею помститися вбивцям. Перш за все він погнався за орками, що вбили його батька та родичів і знайшов їхній табір вночі біля Ривілового джерела трохи вище Серекської твані. Завдяки своєму лісовому вишколу він зумів підібратися до орківського вогнища непоміченим. У таборі ватажок орків саме вихвалявся своїми звитягами, розмахуючи Барагіровою рукою, що її він відрубав для Саурона, як доказ виконаної роботи. І Фелаґундовий перстень був на одному з пальців тієї руки. Тож Берен стрімко вискочив з-за каменя і вбив ватажка, забравши руку і вкрадений орками перстень, він втік, оборонений від смерті долею та ще переляком орків, від якого ті стріляли напрочуд невлучно.
Після того Берен більше чотирьох років самотнім вигнанцем бродив Дортоніоном, але завів дружбу з незрадливими птахами і звірами, які допомагали йому у його мандрівках. З того часу він не їв м’яса і не вбив жодну живу істоту, хіба як підвладну Морґотові. Він не боявся смерті – лише полону, але зі сміливою відчайдушністю він уникав і того й іншого, тому слава про його подвиги розійшлася усім Белеріандом і навіть у Доріаті розповідали про них. Скоро Морґот призначив винагороду за його голову, не меншу ніж за голову Фінґона, Його Високості короля Нолдор, та орки скоріше втікали від самого його імені, ніж шукали його. Тому й було послано на Берена Сауронові ватаги, тож Саурон зібрав вовкулаків, темних створінь із жахливими душами у не менш жахливих тілах.
І наповнилася земля злом, так що усі чисті створіння мусили її покинути, а самого Берена притисли так, що врешті він мусив покинути Дортоніон. У сніжну зиму він назавжди покинув той край і батькову могилу та помандрував у високогірний Доріат. Адже у серці він носив мрію потрапити до Прихованого королівства, де не ступала нога жодного смерного. Страшною була його подорож на південь – прямовисні урвища Еред-Ґорґороту, пітьма в яких ніколи не відступала перед місячним світлом, дикі пустища Дунґортебу, де стиналися Сауронові чари та могуть Меліан, породжуючи жах та безум. Павуки із проклятого роду Унґоліанти пряли там свої невидимі сіті, полюючи на живих істот разом із небаченими багатоокими монстрами, народженими з довгої темряви, коли ще не було сонця. І ніякої поживи для Людини чи Ельфа не було в тій проклятій землі, окрім смерті. Та історія не числиться серед інших величних діянь Берена, бо й сам він волів не згадувати про неї, аби не пропускати знову в душу минулий страх, і нікому не відомо, як він знайшов шлях і пройшов стежками, якими не сміли ходити ні Люди ні Ельфи, що прямували в Доріат. Він пройшов лабіринт, створений Меліан довкола королівства Тінґола, як і було передбачено, а за ним слідом ішла велика біда.
У Пісні про Лейтієн говориться, що Берен прибув у Доріат сірим і згорбленим, мов після довгих лихоліть, такою важкою була дорога. Але йдучи літнім лісом Нелдорету він натрапив на Лутієн, дочку Тінґола та Меліан, що танцювала у місячному світлі на вічно зелених галявинах Есґалдіума. І в ту ж мить увесь його біль і горе зникли, а на зміну їм прийшло замилування, бо Лутієн була найпрекраснішою з усіх Ілуватарових дітей. Одяг її був блакитний, мов безхмарні небеса, а очі сірі, наче зоряний серпанок. Її плащ було виткано золотими квітами, а волосся чорне, немов північна сутінь. Як світло між дерев, як голос чистого джерела, як зорі у ранковому туманці, такими були її велич і чарівність. А обличчя її було наповнене мерехтливим світлом.
Але вона зникла з його очей і він занімів; наче скований чарами він блукав лісом, диким і сторожким звіром, шукаючи її. Подумки він назвав її Тінувіель, що мовою Сірих Ельфів значить – соловейко, дочка півночі, бо не знав він її справжнього імені. І він бачив її здалеку, наче листочок на осінньому вітрі, і взимку – як зірку, що зійшла над пагорбом, але німими лишалися його вуста.
Був передвесінній час, коли Лутієн танцювала між зеленими пагорбами і раптом почала співати. Глибокою і чарівливою була її пісня, як пісня жайворонка, що злітає з брами ночі і лиє мелодію серед напівзгаслих зірок, виглядаючи сонце за крайнебом. І пісня Лутієн розбила крайнебо на скалки, і пісня Лутієн розкувала зимові ланцюги; і говорили закрижанілі води і проростали квіти з холодної землі, де ступала вона.
Тоді й чари мовчання залишили Берена і він заговорив до Лутієн, кличучи її Тінувіель, і ліс відлунив те ім’я. І вона застигла в зачудуванні і не втікала, тож Берен наблизився до неї. Але глянувши на Берена, закоханого до нестями, вона й сама закохалася в нього, але висковзнула з його обіймів і звезла з його очей, як зникає світло минулого дня... А Берен лишився лежати на галявині, одночасно і неймовірно щасливий і згорьований, провалившись у важкий сон. Коли ж прокинувся – був холодним, мов камінь, і серце мав самотнє й спустошене. Немов уражений раптовою сліпотою, він навпомацки шукав зникле світло, лише тоді осягнувши жорстокий жереб, що випав йому. І Лутієн, що була безсмертною, тоді як він – смертним, прийняла його прокляття і її муки були тяжчими, аніж усі, що їх будь-коли знали Ельда.
Він уже втратив усяку надію, коли вона віднайшла його у пітьмі далеко від Прихованого королівства і взяла за руку. Відтоді вона часто приходила до нього і вони таємно бродили удвох лісами з весни аж до самої осені і ніхто з Ілуватарових дітей не до того не знав щастя такого великого за такий малий час...
Проте співець Даерон, що також кохав Лутієн, вистежив їхні зустрічі і доніс про них Тінґолові. Почувши про таке, король розлютувався, адже любив Лутієн понад усе на світі, більше, ніж усіх ельфійських принців. Що ж до смертних Людей, то він ніколи навіть не мав собі слуг їхнього роду. Засмучений та сердитий він звернувся до Лутієн, але та ні в чому йому не зізналася, доки він не пообіцяв не вбивати Берена і не ув’язнювати його. Проте він усе ж відправив за Береном своїх слуг, щоб ті схопили його й доправили до Менеґроту, наче злочинця. І так би й сталося, коли б Лутієн не випередила Тінґолових слуг і сама не привела Берена до батькового трону, як почесного гостя.
Тоді Тінґол звернувся до Берена зі зневагою і злістю. Але Меліан мовчала.
„Хто ти такий,” – запитав король, – „що прийшов до нас злодієм і насмілився наблизитися до мого трону?”
Та Берен був такий наляканий неймовірною пишністю Менеґроту і величчю Тінґола, що Лутієн мусила відповісти за нього:
„Він Берен, син Барагіра, правителя Людей, могутнього ворога Морґота, і слава про його діяння звучить у піснях навіть серед Ельфів.”
„Нехай Берен скаже!” – промовив Тінґол. – „Чому ти тут, бідолашний смертний, і чому покинув свою власну землю і прийшов сюди, що заказана таким, як ти? Чи можеш ти назвати причину, за якою моя влада не поширювалася б на тебе і я не міг би покарати тебе за зухвальство і дурість?”
Тоді Берен прослідкував за поглядом Лутієн і також, як і вона, задивився у обличчя Меліан. Тож йому здалося, ніби хтось вклав слова йому до вуст. Страх покинув його і гордість найдавніших родів Людей повернулася до нього, тож він промовив:
„Моя доле, королю, вела мене сюди, через такі небезпеки, на які мало хто з Ельфів наважився б. І тут я знайшов те, що бажав насправді, і знайшовши – навіки полонився знайденим, бо воно цінніше золота й срібла, цінніше всіх смарагдів. Ні каменю, ані залізу, ні Морґотовому вогню, ані усій могуті Ельфійських королівств, не забрати у мене мій бажаний скарб, бо Лутієн, твоя дочка, найпрекрасніша з усіх дітей цього Світу.”
І тиша впала на залу, бо кожен із присутніх у ній злякався і зачудувався водночас, і всі думали, що Берен буде негайно убитий. Але Тінґол повільно промовив:
„Ти заслужив смерті цими словами, і ти отримав би смерть негайно, коли б я не дав поспішної клятви, про яку тепер жалкую, байстрюче, що в царстві Морґота навчився плазувати непоміченим, наче раб або шпигун.”
Тоді відповів Берен:
„Смерть ти можеш мені заподіяти, заслужену чи незаслужену, але я не дозволю тобі називати мене ні байстрюком, ні рабом, ані шпигуном. Я маю перстень Фелаґунда, що його він сам дав моєму батькові Барагіру на північному бойовищі, тому мій рід не заслужив таких слів від жодного Ельфа, байдуже – короля чи ні.”
Гордо звучали його слова і всі погляди звернулися до персня на Береновій піднятій правиці, і зелений смарагд блищав на ньому, створений Нолдор у Валинорі. Що ж до персня, то він скидався на двох зеленооких змій, їхні голови зустрічалися під короною із золотих квітів, яку одна зі змій підтримувала, а інша – пожирала. І то був герб Фінарфіна та його роду. Тоді Меліан оглянулася до Тінґола і пошепки порадила йому облишити гнів:
„Не тобою має бути убитий Берен, і не відомо, як далеко врешті заведе його доля, тому залиш свою образу при собі і притиш свій гнів.”
Але Тінґол мовчки дивився на Лутієн і думав про себе:
„Що ж це, жалюгідні Люди, діти князьків і тимчасових правителів, такі як оцей, будуть прагнути тебе, аби лишитися живими?” – тоді, урвавши тишу, він сказав: „Я бачу персня, сине Барагіра, і я відчуваю, що ти гордий і вважаєш себе могутнім. Але батьковими заслугами, навіть визнаними мною, не виграти собі дочку Тінґола та Меліан! Слухай тепер! Я теж бажаю дещо. І камінь і залізо, і Морґотовий вогонь забрали у мене мій бажаний скарб і я прагну його понад усю могуть Ельфійських королівств. Як я чув, тебе не лякають небезпеки, на які мало хто з Ельфів наважився б. Тож піди і принеси мені Сильмарил з Морґотової корони і коли ти зробиш це, Лутієн буде твоєю! Тоді ти отримаєш мій смарагд, і хоча у Сильмарилі й приховані усі сили Арди, я думаю, ти оціниш мою добрість.”
І цими словами він визначив долю Доріату, адже пішов стопами Мандоса. Але кожен, хто чув ці Тінґолові слова, відчув, що хоча той і не порушив клятви, все ж відправив Берена на вірну смерть. Бо знали всі, що навіть уся сила Нолдор, доки не було знято Облогу, не змогла навіть побачити сяйво Феанорових Сильмарилів, бо вправлені вони у Залізну Корону, що зберігається в Анґбанді, немов найбільший скарб; і Балроґи стережуть їх, і незлічимі мечі, і міцні засуви, і неприступні мури, і лиха могуть Морґота.
Та засміявся Берен:
„Таку мізерну ціну,” – мовив він. – „просять ельфійські королі за своїх дочок – коштовності та речі, зроблені ремісниками! Та якщо таким є твоє прохання, Тінґоле, я вволю його. І коли ми зустрінемося знову, я триматиму у своїй правиці Сильмарил із Залізної корони, або ж ти більше не побачиш Берена, сина Барагіра!”
Потому він зазирнув у очі мовчазної Меліан, попрощався з Лутієн Тінувіель і, вклонившись Тінґолові та Меліан, відсторонив охоронців, що оточували його, і сам один вирушив з Менеґроту.
Лише тоді заговорила Меліан, звертаючись до Тінґола:
„О, королю, хидромудрі плани ти намислив. Та я бачу їхню ваду – чи загине Берен в дорозі, чи виконає твоє завдання, однаково ти програєш. Бо занапастив ти і свою дочку і самого себе, накликавши на Доріат прокляття могутнішого королівства.”
Та відповів Тінґол:
„Не продаю я ні Ельфам ні Людям тих, кого люблю та лелію понад усі скарби. І якби була хоч якась надія чи острах, що Берен повернеться живим до Менеґроту, він ніколи більше не побачив би денного світла, попри навіть мою присягу.”
Лише Лутієн мовчала, і з того часу не чутно було її співу в Доріаті. Важка тиша нависла над Доріатом. Важка тиша впала на ліси і довгі тіні лягли на королівство Тінґола...
Сказано у пісні про Лейтієн, що Берен пройшов Доріатом без пригод і врешті дістався Сутінкових Озер і Сиріонських боліт. Залишивши Тінґолові володіння він піднявся на високі пагорби, що за Сиріоном, де води зриваються вниз зі страшним ревом. Звідти він поглянув на захід і побачив тумани і дощі, що обложили пагорб Талат-Дірнен і Затишні Рівнини, що між Сиріоном та Нароґом, а ще далі він розгледів вершини Тар-ен-Фарота, що височіли над Норґотрондом. І розгублений, без надії та поради він повернув туди.
За всією рівниною невідступно стежили Ельфи Норґотронду і кожен пагорб уздовж кордонів був оснащений замаскованою вежею, і усі ліси і поля патрулювали вмілі стрільці. Їхні стріли були точними та смертельними і ніщо не могло там опиратися їхній волі. Ось чому, щойно Берен обрав той шлях, як вони вже знали про це і життя його висіло на волосинці. Знаючи про цю небезпеку він тримав високо піднятим перстень Фелаґунда, і хоча й не бачив жодної живої істоти, все ж, як справжній мисливець, відчув присутність стрільців і голосно вигукнув:
„Я Берен, син Барагіра, друг Фелагунда. Відведіть мене до короля!”
І хоча стрільці й не убили його, та влаштували йому засідку і наказали спинитися. Побачивши перстень, вони змушені були вклонитися йому, хоч і був він брудний, змучений і знесилений небезпекою. І вони провели його на північ і на захід, ідучи ночами, щоб їхні шляхи не були ніким виявлені. А у той час не було ані мосту, ані броду через стрімкий потік Нароґ, що біля самого Норґотронду, зате північніше, де Нароґ зливається з Ґінґлітом, потік був слабший, тож перейшовши ріку там і повернувшись на південь, Ельфи нарешті доправили Берена під покровом ночі до чорних воріт свого Прихованого міста.
Так Берен постав перед очі королю Фінроду Фелаґунду, і той упізнав його, і не потрібно було ніякого персня, щоб нагадати йому про рід Беора і рід Барагіра. Зачинившись у покоях вони посідали і Берен розповів королю про Барагірову смерть і про все, що трапилося з ним у Доріаті. І він заплакав, згадавши Лутієн та щастя, яке вони мали разом. Та Фелаґунд слухав його мову зі здивуванням та занепокоєнням, бо знав він, що дана ним клятва не залишить його до самої смерті, як колись давно він сам казав до Ґаладріелі. І з тягарем на серці звернувся він до Берена:
„Це боляче, що Тінґол запрагнув твоєї смерті, але схоже, що слова ті йшли не від нього і що Феанорове прокляття знову в дії... На Сильмарилах лежить прокляття ненависті і той, хто хоч на мить запрагне Сильмарилів пробуджує зі сну велику могуть, бо Феанорові сини радше обернуть усі Ельфійські королівства на руїну, аніж дозволять комусь окрім них самих володіти Сильмарилами, бо ж прокляття керує ними. Зараз Келеґорм та Куруфін мешкають у моєму палаці і доки я, Фінарфіновий син, є тут королем, і вони матимуть велику владу у королівстві, а до того ж вони й сам і мають багато людей під своїм керівництвом... Вони на позір приязні зі мною, та я боюся, що вони не виявлять особливої любові до тебе, коли дізнаються про твою мету. Між тим, моя клятва все ще в силі, тому ми всі у пастці.”
Тоді король Фелаґунд звернувся до свого народу і розповів їм про діяння Барагіра і свою клятву, що зобов’язувала його, а також його полководців, допомагати синові Барагіра у його справах. Тоді Келеґорм вийшов із юрби, оголив меча і вигукнув:
„Будь він другом чи ворогом Ельфів, чи Морґотовим демоном, чи сином Людей, чи будь-якої іншої істоти в Арді, ні закон, ані любов, ні усі сили тьми, ані могуть Валар, як і будь-яка чаклунська сила, не захистять його від ненависті Феанорових синів, що знайде його, якщо він здобуде, чи просто знайде Сильмарил і затаїть його. Бо на Сильмарили ми одні маємо право, аж до скону Днів!”
Багато інших слів говорив він, таких же переконливих, як і ті, що їх колись говорив у Тіріоні його батько, вперше підбурюючи Нолдор до бунту. І після Келеґорма говорив Куруфін, м’якіше, але не з меншою силою, викликаючи у свідомості Ельфів видіння війни та руїн Норґотронду. І таким великим був жах, що він його вклав у серця Ельфів, що ніколи після, аж до часів Турина жоден ельф того королівства не вийшов у відкриту битву, лише потайки та із засідок, чарами і отруєними стрілами вони переслідували усіх чужоземців, забуваючи про закони роду. А відтак вони відійшли від слави і свободи стародавніх Ельфів і землі їхні стали затемнені.
І тоді вони зашепотілися між собою, що Фінарфіновий син не Вала, щоб ними командувати і відвернулися від нього. А тим часом прокляття Мандоса заволоділо братами Феанорингіами, проймаючи їх серця темними думками. Вони вирішили залишити сили Фелаґунда сам на сам зі смертю і захопити, а могло статися й так, трон Норґотронду, бо ж були вони найстарішою гілкою з роду королів Нолдор.
І Фелаґунд, відчувши себе покинутим, зняв з голови і кинув під ноги срібну корону Норґотронду, кажучи:
„Ви можете зламати присягу, дану мені, але моя клятва мусить лишатися непорушною! Чи є тут усе ще хто-небудь, на кого ще не впала тінь прокляття? Чи я врешті знайду хоча б кілька душ, що підуть за мною, чи ж мене випхаєте за ворота, наче прохача?”
І десятеро Ельфів стали пообіч нього, а головний серед них, званий Едрагілем, підібрав кинуту корону, і попросив Фелаґунда передати її намісникові, на час їхньої відсутності.
„Бо ти лишишся моїм королем, так само як і їхнім,” – казав він. – „попри усе.”
Тоді Фелагунд віддав корону Норґотронда Ородретові, своєму брату, щоб той правив замість нього, а Келеґорм та Куруфін не сказали на те нічого, лише посміхнулися і залишили залу.
Осіннього вечора Фелаґунд та Берен, супроводжувані десятьма воїнами, покинули Норготронд і вирушили вверх по Нароґу до його витоків біля Іврінських водоспадів. Біля підніжжя туманних гір вони наскочили на ватагу орків і перебили увесь їхній табір під покровом ночі, захопивши їхню зброю і обладунки. Завдяки мистецтву Фелаґунда їхній власний одяг і навіть обличчя стали схожі на орківські; у такому маскуванні вони просунулися далеко на північ і ступили на небезпечну стежку між Еред-Ветрином та горами Таур-ну-Фуїн. Але Саурон стежив за ними зі своєї вежі і сумнів охопив його, адже їхній загін пересувався швидко і не спинявся для того, щоб доповісти про себе., як це робили усі Морґотові слуги, що йшли тією дорогою. Тому Саурон наказав улаштувати на них засідку і привести їх до нього.
Так і сталося, що поновилася давня боротьба Саурона та Фелагунда. І Фелагунд протиставив Сауронові у піснях Могуті, а королівська Могуть була величезною, та Саурон мав силу, про яку сказано у Пісні про Лейтієн:
Заспівав Саурон і знялась гроза,
Була пісня про біль і про темінь,
Була пісня крихка, була пісня зла,
Про усе, що було даремно.
Про розбиті присяги, забуту честь,
Віроломство, ганьбу і злочин,
І прокляття, що душі клеймом пече,
Виїдає сльозами очі.
Фелаґунд заспівав про одвічну міць,
Віру в друзів і чин спасіння,
Силу знань і про загадки таємниць,
Вічні речі і речі змінні.
Про кайдани розбиті в супрязі рук,
Пусті тюрми і пута рвані,
Про яснішу мету, про служіння добру,
І братерство і про кохання.
І долав Фелаґунд Сауронове зло,
Адже в пісню вкладав він душу,
Адже все чим він жив у словах ожило –
Тепло літа і зимня стужа,
Весняний Норґотронд і пісні птахів,
Море пінне, що б’є о скелі
Він у пісню мелодію світу вплів,
Розливаючи небом трелі...
Але знов заспівав Саурон тоді:
Чорна кров наче пінні хвилі...
І закрякали круки, що буть біді,
В Валинорі вітри завили.
І забили вітрила на кораблях,
Догораючи над водою.
Щось червоне виблискує на мечах,
І в Анґбанді – пітьма стіною.
І розтало світло, пройшло добро –
Переміг, переміг, переміг Саурон!..
Тоді Саурон здер з них їхнє маскування і вони постали перед ним беззахисні та налякані. Але хоча Саурон і побачив, хто вони такі, та все ж їх імена та їхню мету він відкрити не міг.
Тож він кинув їх на дно глибокої темниці, темної й мовчазної, погрожуючи жорстоко їх убити, коли вони не скажуть йому правди. Час від часу вони бачили пару вовкулачих очей у темряві, та ніхто не зрадив свого володаря.
***
В ту саму мить, коли Саурон кинув Берена до глибокої темниці, жах охопив серце Лутієн. Прийшовши за порадою до Меліан, вона дізналася, що Берен опинився у жахливому Тол-ін-Ґароті без надії на порятунок. Відчувши, що нема від кого чекати допомоги, вона вирішила покинути Доріат і спробувати дістатися до свого коханого. Та вона попросила про допомогу Даерона, і той виказав її Тінґолові, адже не хотів відпускати Лутієн із прекрасного краю.
Недалеко від воріт Менеґроту ріс бук, найбільший з усіх дерев, що росли у Нелдоретських лісах при північних обводах королівства. Цього великого бука звали Гірилорн, і він мав три величезні та неймовірно високі стовбури із гладенькою корою. Ось між цими трьома стовбурами і спорудили будиночок для Лутієн. До будинку можна було дістатися лише відсувними сходами, а сам він постійно охоронявся.
У Пісні про Лейтієн розповідається, що їй вдалося втекти із в’язниці, чарами змусивши своє волосся рости швидко-прешвидко і спустившись по ньому на землю у темному плащі, під яким сховала вона сяйво своєї краси. Вона приспала охоронців і надовго зникла з Доріату...
Сталося так, що Келеґорм та Куруфін їхали на полювання через Затишні Рівнини. А було це потрібно тому, що занепокоєний нещодавніми подіями Саурон наслав силу-силенну вовків на Ельфійські землі. До того ж, брати сподівалися дорогою також довідатися хоч що-небудь про долю короля Фелаґунда, тож і вирушили в дорогу разом із загоном кіннотників та зграєю собак. Ватажком усієї собачої зграї Келеґорма був Уван, що не був народжений у Середзем’ї. Кажуть, у сиву давнину сам Ороме подарував його Келеґормові і що він мусить покинути свого хазяїна перед приходом Зла... Уван пішов за Келеґормом у вигнання і був йому вірним, тож прийняв сумну долю Нолдор. Було провіщено, що він пізнає смерть лише від наймогутнішого вовка, що будь-коли ходив по землі...
Саме Уван і знайшов Лутієн, що ховалася від денного світла в тіні дерев. Келеґорм та Куруфін саме відпочивали після походу на західні обводи Доріату знаючи, що ніщо ні вдень ні вночі не може сховатися від пильного Уванового ока. Він привів полонянку до Келеґорма та Куруфіна і Лутієн, дізнавшись, що вони князі Нолдор та вороги Морґота, втішилась і розповіла їм про свою біду, відтак – скинула чарівний плащ. І такою сліпучою була її врода постала перед братами, що Келеґорм закохався в неї. Але він говорив до неї чемно і пообіцяв спробувати допомогти їй одразу ж, як вони прибудуть до Норґотронду. І жодним словом не обмовився він, що йому відомо про Берена та його завдання.
Тож вони припинили полювання і повернулися до Норґотронду, Лутієн одразу ж було зраджено – її замкнули у палаці і забрали її чарівний плащ, не дозволяючи їй виходити за ворота і говорити будь з ким, окрім братів. Тепер, коли Келеґорм та Куруфін дізналися про ув’язнення Фелаґунда, вони вирішили дочекатися вістей про його смерть, а тоді вимагати у Тінгола руки Лутієн вже для одного з найбільших королів Нолдор... Бо вони не збиралися шукати Сильмарили ні у війні ані в хитрощах, аж доки не зберуть у своїх руках силу всіх Ельфійських королівств. Ородрет не мав сили їм протистояти, тому вони дуже скоро завоювали прихильність народу Норґотронду, а затим і відправили гінців до Тінґола.
Та Уван, пес, мав чесне серце, а до того ж, він заприязнився з Лутієн із першої ж зустрічі і тому тяжко переживав її полон. Він часто приходив до дверей кімнати і щоночі охороняв її сон і однієї з таких ночей він відчув прихід Зла у Норґотронд...
У своїй самотині Лутієн часто балакала з Уваном, розповідаючи йому про Берена, що був другом усіх птахів та звірів, що не служили Морґотові і Уван зрозумів усе, про що вона говорила, бо ж розумів мову Людей та ельфів, хоча самому йому було дозволено заговорити лише тричі за життя.
Отже, Уван вирішив визволити Лутієн і однієї ночі, як звичайно прийшовши до неї, він приніс їй чарівного плаща і заговорив тоді вперше, даючи їй поради. Потім він вивів її таємними стежками з Норґотронду і вони разом вирушили на північ. Уван втамував свою гордість і дозволив Лутієн їхати на собі верхи, так як це часто роблять Орки зі своїми бойовими вовками. Вони рухалися дуже швидко і Уван був стрімким та невтомним.
А в темниці Саурона скніли Берен та Фелаґунд. Хоча усі їх побратими вже були мертві, Саурон приберігав Фелаґунда наостанок, знаючи, що він один з наймогутніших та наймудріших Нолдо, а відтак думаючи, що саме йому доручено таємне завдання. Та коли Сауронів вовкулака прийшов за Береном, Фелаґунд зібрав усю свою силу і розбив свої кайдани, щоб зійтися із темним створінням один на один. І він здолав його голими руками, хоча й сам отримав у битві смертельну рану. Тоді він заговорив до Берена:
„Я вирушаю до місця свого найдовшого спочинку на пагорбах поза часом і простором, що далі, ніж море і Аманські гори. Мине багато літ, доки я знову з’явлюся між Нолдор і може статися так, що ми з тобою не зустрінемося вдруге у житті чи смерті, бо різних дерев плоди ми з тобою. Тож прощавай!”
І тоді він умер в темряві Тол-ін-Ґароту, що його він сам колись спорудив. Так король Фінрод Фелаґунд, найчистіший і найкращий з роду Фінве, дотримав своєї обітниці, і гірко заридав Берен над його тілом.
В той самий час Лутієн дісталася мосту, що вів до Сауронових володінь і заспівала пісню, звуки якої не могли стримати жодні мури з каменю. Коли ж Берен почув звуки тої пісні, то вирішив, що марить, бо ж зірки засяяли над ним і у кронах невидимих дерев заспівали солов’ї. І у відповідь він заспівав пісню, що сам був її склав у славу Сімом Зіркам сузір’я Північного Серпа Валар, що є символом падіння Морґота. І тоді останні сили покинули його і він провалився в темряву...
Але його голос почула Лутієн і заспівала іншу пісню – пісню Вишньої Сили. І завили вовки і затремтіла земля. Саурон застиг у своїй вежі, огорнутий темними думками, але лише посміхнувся, чуючи той голос, бо ж упізнав у ньому дочку Меліан. Слава про красу Лутієн і про владу її пісень докотилася з далекого Доріату навіть сюди, тому й вирішив він, що полонивши Лутієн і передавши її у власність Морґотові, він матиме великий зиск. Тоді він послав одного зі своїх вовків до мосту, але там на нього уже чекав мовчазний Уван. Саурон послав наступного – та Уван перегриз горлянку і тому вовкові. І тоді Саурон прикликав Дравґлуїна, жахливу почвару, сповнену зла, царя усіх Анґбандських вовків. Його сила була величезною і довгою та безжальною була битва Дравґлуїна із Уваном. Та Дравґлуїн мусив тікати і, повернувшись до вежі, спустив дух біля ніг свого господаря; помираючи, він промовив:
„Уван тут!”
Тож Саурон добре знав, як і всі у тих краях, легенду про Валинорського пса, тому вирішив, що сам мусить розправитися із ним. Він прибрав подобу вовкулаки, наймогутнішого, що будь коли ходив по землі, і рушив до мосту, щоб стати до герцю з Уваном.
І таким жахливим було його наближення, що Уван мусив відступити, а Саурон тим часом кинувся до Лутієн і вона втратила свідомість від жаского блиску його очей та нестерпного смороду з пащі. Але падаючи, вона провела складками свого чарівного плаща по очам вовка-Саурона і сон на коротку мить заволодів ним. Та цієї миті було достатньо – йому на горло стрибнув Уван. І відбулася битва Увана з найстрашнішим вовком з усіх, що будь-коли топтали землю; виття і гавкіт відлунювали в горах і вартові на стінах Еред-Ветрину почули їх і жахнулися.
Та жодні чари або чаклунство, ані ікла, ані отрута, ні диявольське мистецтво ні звіряча сила Саурона не могли перемогти Увана, не будучи переможеними також. Злий Сауронів дух уже майже покинув темне тіло, коли Лутієн підійшла до нього і промовила:
„До скону безтілесний ти будеш тремтіти від Морґотового презирства, якщо не поступишся мені правом володіти своєю вежею.”
Тоді Саурон визнав себе переможеним, а Лутієн стала хазяйкою вежі і острова, і всього, що було на ньому. Лише тоді Уван відпустив горло темного чаклуна, що одразу ж обернувся кажаном і полетів, чорною хмарою затуляючи місяць, і сховався у Тар-ну-Фуїні, наповнивши те місце жахом...
Лутієн зійшла на міст і за помахом руки нової володарки зруйнувалися чари, що тримали докупи камені в мурах, і впали ворота, відкриваючи вежі, і темні ями обміліли і зникли, а відтак незчислимі раби і полонені отримали свободу, не вірячи й дивуючись своєму щастю. Вони прикривали очі від блідого місячного світла, адже надто довго тримав їх у темряві Саурон. Тільки Берена ніде не було – коли ж Лутієн його нарешті знайшла, він усе ще сидів у тузі над мертвим тілом Фелаґунда, і таким великим було його горе, що він навіть не чув кроків коханої. Злякавшись, що він і сам вже при смерті, Лутієн пригорнула його до себе, але відчула лише темінь в ньому. Але Берен повернувся до світла і вони удвох вийшли з темниці на повітря і подивилися одне одному у вічі, і новий день загорався за ними...
Вони поховали Фелаґундове тіло на вершині пагорба на його власному острові, що знову став чистим. І зелений надгробок на могилі сина Фінрода Фінарфіна, найчистішого з усіх Ельфійських князів, лишився недоторканим, аж доки земля не розкололася і уваесь острів не був поглинутий руйнівним морем...
Тепер Берен та Лутієн Тінувіель знову стали вільними і удвох пішли лісами, на короткий час повернувши своє колишнє щастя, і вітер не ранив їх, і квіти розквітали всюди, куди б не йшла Лутієн, і птахи співали між біловерхими пагорбами. Та вірний Уван повернувся до свого хазяїна – Келеґорма.
А в Норґотронді була смута. Туди почали повертатися Ельфи, що раніше були ув’язнені на острові Саурона, і невдоволено загув народ, адже Келеґорм мовчав про це. Ельфи гірко оплакували смерть Фелаґунда, свого короля, осміюючи синів Феанора, що не наважилися на вчинок, на який зважилася дівчина. Проте багато хто розумів, що зрада, а не страх керувала братами. Так серця народу Норґотронда відвернулися від Куруфіна та Келеґорма і королем вдруге став Ородрет з роду Фінарфіна. Щоправда, Ородрет не дозволив їм повбивати братів, як цього багато хто прагнув, правдиво завваживши, що пролита братня кров ще тугіше затягне на Норґотронді зашморг прокляття Мандоса. Та все ж ані хліба, ані притулку не мали Феаноринги від королівства і відтоді не було між ними та Норґотрондцями такої приязні, як до того.
„Хай буде так!” – вигукнув Келеґорм, з войовничим шалом у погляді, А Куруфін лише всміхнувся. Тоді вони осідлали коней і без вагань залишили королівство у пошуках своїх родичів на сході. Та ніхто не вирушив з ними, навіть ті, що здавна вважалися їхніми людьми. І всі збагнули, що прокляття, що давило на обох, і тут переслідує їх. В той час не покинув Норґотронду навіть Келебримбор, син Куруфіна, зрікшись рідного батька, лише Уван як завжди біг за конем свого хазяїна. Вони рушили на північ. Їхній поспіх штовхав їх уздовж північного Доріатського кордону на Дімбар, убрід через стрімкі ріки до Острівного союзу, де правив їхній брат Маедрос. Вони сподівалися дістатися туди швидко, адже стереглися небезпек Нан Дунґортебу і близькості Гір Жаху.
Зараз кажуть, що мандрівка завела Берена та Лутієн до Бретільського лісу і аж до самого Доріатського кордону. Тоді Берен тяжко задумався і в супереч своїм почуттям вирішив, що Лутієн набагато безпечніше буде повернутися під захист своєї рідної землі. Та вона не хотіла знову бути розлученою з ним, а відтак сказала:
„Ти мусиш обирати, Берене, з двох: або покинути завдання і власну клятву, припинивши мандри, або дотриматися слова і кинути виклик силам темряви біля самого їхнього престолу. Та на кожній із доріг я піду з тобою, і наші долі будуть одним цілим.
Так вони й ішли лісом, у суперечці забувши про обережність, коли Келеґорм та Куруфін побачили їх. Келеґорм повернув коня і спинився просто біля Берена, а Куруфін у той же час на льоту підхопив Лутієн до себе на сідло, бо ж був він вправним і спритним вершником. Та Берен вивернувся від Келеґорма і стрибнув до Куруфінового коня, просто на шию Куруфінові. Той стрибок потім став легендарним. Тож Берен з Куруфіном покотилися по траві, кінь упав, але Лутієн безпечно приземлилася і одразу ж стала на ноги.
Берен душив Куруфіна, але смерть загрожувала йому, адже Келеґорм нісся до них зі списом. І в ту мить Уван остаточно зрікся свого господаря і став між ними. Келеґормовий кінь метнувся вбік, бо страшним був розгніваний Уван. Тоді Келеґорм прокляв і пса і коня, але Уван лишився непорушним. Убити Куруфіна Беренові не дозволила лише Лутієн. Тож він забрав у переможеного супротивника зброю і узяв собі його ніж, що тримався піхов, ніби то було сире дерево. Тоді відштовхнув Куруфіна від себе і запропонував іти на всі чотири сторони до вельможних родичів, щоб ті навчили його використовувати свою силу в кращий спосіб.
„А твого коня,” – додав Берен. – „Я беру для Лутієн. І він має бути збіса щасливим, що позбувся такого господаря, як ти!”
Тоді Куруфін прокляв Берена:
„Йди звідси, до швидкої й болючої смерті!”
Келеґорм посадив брата у сідло позад себе і вони удвох поїхали геть, а Берен з Лутієн пішли своєю дорогою і юнак одразу ж забув про Куруфінові слова. Та Куруфін, запалений соромом і злобою, зіскочив з коня і вистрілив з лука, цілячись у Лутієн. І Уван зловив ту стрілу зубами. Та Куруфін вистрілив удруге і Берен затулив кохану собою, і стріла зрадника влучила йому просто в груди.
Кажуть, що Уван переслідував Феанорових синів і налякав їх мало не до смерті, а повертаючись, приніс Лутієн цілющих трав з лісу. Тими травами вона омивала його рани і її мистецтво, і її любов зцілили його. І врешті вони прийшли в Доріат, а відтак Берен знову опинився перед вибором: любов чи клятва. Раннього ранку, доки Лутієн ще спала, знаючи, що вона тепер у безпеці, він лишив її під охороною Увана і вирушив у дорогу.
Він знову прямував на північ, стрімко наближаючись до Сиріонських боліт. Проїжджаючи повз Тар-ну-Фуїн, він оглядав Анфауґлітську пустку і здалеку бачив вершину Танґородріму. Там він позбавив Куруфінового коня від багаторічного страху і рабства, вільно пустивши пастися на зелені галявини Сиріону. Тоді, знову лишившись один на порозі вирішального випробування, він склав Прощальну Пісню на честь Лутієн і ясного неба, бо відчув, що мусить попрощатися зі світлом і коханням. Ось частина тієї пісні:
Земле моя, небо моє!
Нині вже я віджив своє.
Тільки мені й радощі є,
Що в імені Тінувіель...
Де ті слова? Ніде знайти...
В серці жива тінь пустоти,
Світ догора в пустці руїн,
Зяє діра й падає він.
Море й земля, сутінь і день,
Чи ж є моя доля хоч десь?
Хто його зна, може і є.
Є ж бо весна і Лутієн...
Він співав уголос, не турбуючись тим, щоб не бути почутим, адже втратив надію і не бачив для себе жодного порятунку. І почула його пісню Лутієн, і заспівала у відповідь, рушивши лісом на слова коханого. Уван, що знову служив їй, погодився вдруге везти її на собі, швидко натрапив на Беренів слід. Довго зважував він в душі, яким чином зменшити небезпеку для двох людей, яких він любив понад усе. Врешті, він повернувся до Сауронового острова і прихопив там шкури переможених Дравґліна, жахливого вовка, і Тюринґветіль, кажана, Сауронового вісника, що часто літав до Анґбанду і мав шпичасті крила. Одягнувши на себе ці страхітливі шкури, вони вирушили до Тар-ну-Фуїну і все живе розбігалося перед ними.
Побачивши їхнє наближення, Берен перелякався і зчудувався водночас, бо здалося йому, ніби чує він голос Тінувіель, тож спершу він вирішив, що це пастка. Так Берен і Лутієн знову зустрілися між лісом та пусткою, і довго не казали ні слова, а були тихі й щасливі. Та згодом Берен знову почав намагатися відмовити Лутієн від небезпечної подорожі.
„Нехай буде тричі проклята моя клятва Тінґолові! Краще б він убив мене у Менеґроті, аніж я б вів тебе під Морґотову тінь!” – казав він.
Тоді вдруге за життя заговорив Уван. І дав він пораду Беренові:
„Від смертельної тіні ти не можеш і далі рятувати Лутієн, бо єдине, що зараз важить – її кохання. Ти можеш зараз забрати її з собою у вигнання, і ви удвох до скону марно шукатимете спокою. Та коли ти не зречешся власної долі, то або покинеш Лутієн і тоді вона загине з туги, або твоя доля мусить стати її долею, а це зрештою, не так вже й безнадійно. Я більше не можу вам нічого порадити, та й іти вашою дорогою теж не можу. Та серцем я чую те, що зустріне вас за воротами, і може статися так, що три наші стежки зійдуться в одну і ми зустрінемося врешті решт у Доріаті.”
Тоді Берен усвідомив, що Лутієн не уникне долі, призначеної їм обом, і вирішив більше не переконувати її. За порадою Увана, він одягнув на себе шкуру Дравґліна, а Лутієн вдягла крилатий плащ кажана Тюринґветіля. І завдяки мистецтву Лутієн Берен став виглядати, як вовкулака, та мав він погляд хоч і жорстокий, але ясний. І жах ковзав у його погляді, коли бачив він побіч себе крилатого кажана зі шпичастими крилами... Тоді, завивши до місяця, він побіг вниз із пагорба, а Лутієн у подобі кажана летіла над ним.
Вони пройшли крізь усі небезпеки і врешті вийшли на запилюжений і довгий шляху до похмурої долини, що лежала перед брамою Анґбанду. Чорні провалля розкривали пащі уздовж дороги і на дні їх кублилися отруйні змії. А далі – височіли скелі, немов оборонні вали, а на них сиділи стерв’ятники, плачучи крикливими голосами... І ось уже неприступна брама, що височезною темною аркою виросла з підніжжя скелі і крутосхил аж до неба височів над нею.
Страх скував їх, бо охоронець чекав їх біля брами, і було то створіння незнане досі. А сталося це тому, що чутки про їх діяння, переказувані Ельфійськими князями, дійшли й до Морґота, а ще із далеких лісів чутно було гавкіт Увана, бойового пса, звільненого Валар багато літ тому. Коли ж Морґот дізнався про Уванову долю, то одразу обрав із виплодків Давґліна найбільше щеня і власноруч годував його живою плоттю і передавав могуть свою йому. Вовк швидко ріс, і скоро не міг уже протиснутися у жодне лігво, а ще він був спраглий м’яса, що давав йому Морґот. І тоді пекучий вогонь пекла увійшов у нього і був він поглинений жаским духом – страшним, нещадним і дужим. Кархаротом, Кривавим Нутром, звали його у легендах тих днів, а ще Анфавґліром, Спраглою Пащею. І Морґот наказав йому недремно стерегти браму Анґбанду, аж доки не прийде Уван.
Тоді ж Кархарот здалеку помітив їхнє наближення і сумніви обсіли його, бо давно було відомо в Анґбанді, що Дравґлін загинув. Тому, коли вони наблизилися, він не пропустив їх, але наказав спинитися і загрозливо кружляв довкола них, винюхуючи незнайомий запах. Але в ту мить невідома досі сила давнього народу наповнила Лутієн і, відкинувши геть свого смердючого кажанячого плаща, вона постала перед могутнім Кархаротом разюче маленькою, але осяйною і жахливою в гніві. Здійнявши руки, вона наказала вовкові заснути, промовляючи:
„О дух, народжений з горя! Провалися нині в темний сон і забудь на час про життєве прокляття...”
І Кархарот упав, ніби вражений блискавкою.
Тоді Берен та Лутієн увійшли в браму і ступили на виткі сходи і удвох звершили найвеличніше діяння з усіх, будь коли вчинених Ельфами чи Людьми, бо ж увійшли вони до найнижчої Морґотової зали, що була захищена жахом, загартована вогнем і наповнена знаряддями убивств та тортур... Берен вовком підібрався до трону, але Лутієн позбулася машкари Морґотового прислужника і Морґот помітив її. Та вона не злякалася його погляду, але назвалася і спитала дозволу заспівати для нього, як про це питаються мандрівні співці. А Морґота запалила лиха хіть від краси Лутієн і думки його були темніші, аніж усі, що обсідали його з часу втечі з Валинору. І своєю ж таки злобою він був обманутий, бо споглядаючи її він на деякий час, та все ж лишив їй свободу. На мить вона зникла з його очей, та потім, ніби зіткавшись із тіні, заспівала пісню, таку чарівну і таку приголомшливо могутню, що й Морґот мимоволі заслухався і прикипів поглядом до прекрасної співачки.
І уся Морґотова свита поринула у напівсон, і усі вогні зблідли й пригасли, лише Сильмарили у короні Темного Володаря раптово засяяли навсібіч білим полум’ям. І вага корони і коштовних каменів у ній схилила Морґотову голову, так ніби на неї навалилася вага всесвітніх страхів, уваг та бажань, яким навіть лиха воля не в змозі була противитися. Тоді Лутієн підняла свого крилатого плаща у повітря і її голос почав дрижати, як брижі на водному плесі, глибоко і тужно. І вона розгорнула свого плаща перед Морґотовими очима, зіткавши довкола нього сон, темніший за пустоту, з якої він колись прийшов. Він упав до підніжжя власного трону, і гірською лавиною покотилася долівкою пекельної зали, відлунюючи від стін. І тоді все сталося.
Берен, наче мертвий лежав на підлозі, але Лутієн торкнулася його чола і той дотик пробудив юнака і здер з нього вовчу шкуру. Тоді він дістав із піхов свого ножа – Анґріста – і вирізав один із Сильмарилів з корони.
Коли ж він затис Сильмарил у руці, його сяйво пробилося через долоню і вона стала схожою на живий світильник, але коштовний камінь прийняв його дотик і не ранив його. Тоді Беренові спало на думку, що він мав би перевершити свою клятву і винести з Анґбанду усі три Феанорові Сильмарили. Але не такою була їх доля – ніж Анґріст увійшов назад у піхви і намагаючись його вивільнити, Берен зачепив лезом Морґотову щоку. Той зойкнув і прокинувся, а услід за ним попрокидалися й усі Анґбандські потвори.
Жах охопив Берена та Лутієн і вони побігли, бездумно і відкрито, бажаючи лише хоча б раз побачити денне світло. І ніхто не спиняв їх, ніхто не переслідував, бо брама лишалася закритою для них, бо прокинувся розлючений Кархарот і заступив на варту. І до того, як вони усвідомили це, він бачив їх і заступив їм дорогу.
Лутієн була виснаженою, та й не мала вже ні часу ані сил, щоб погамувати вовка. Але Берен заступив її собою і у своїй правиці він стискав Сильмарил. Це призупинило Кархарота і налякало на мить.
„Лети! Рятуйся!” – закричав Берен: „Бо ось той вогонь, що поглине тебе і страховиськ таких як ти!”
І він зацідив вовкові межи очі Сильмарилем.
Та Кархарот бачив лише священну коштовність і геть не злякався, пожадливий дух у ньому прокинувся і запалив його стрімким вогнем – роззявивши пащу, він відкусив Беренові руку до ліктя разом із Сильмарилем. І одразу ж усе його нутро сповнилося неймовірним болем, бо Сильмарил почав пропалювати його мерзенне тіло. Виючи він упав на землю і скелі і ворота відлунювали його стогони болю. І таким страшним він був у своєму шалі, що усі Морґотові створіння, що населяли долину, розбігалися, бо ж Кархарот убивав кожного, хто опинявся на шляху його шаленого бігу. І він біг з півночі, несучи світові руїну... Із усіх жахіть, що будь-коли опускалися на Белеріанд аж до падіння Анґбанда, божевілля Кархарота було найжахливішим, бо він ніс у собі силу Сильмарила.
А між тим, Берен лежав непритомний біля ворожої брами і смерть наближалася до нього, бо отруйними були вовкові ікла. Лутієн губами висмоктувала отруту і усі свої слабкі сили застосувала, аби зцілити жахливу рану. А під ними, у глибинах Анґбанду наростав гул великої злості – прокидалися привиди Морґота...
Отже, усі пошуки Сильмарилів закінчилися б руїною та безвихіддю, якби не з’явилися тої миті над скелями три могутні птахи, що летіли з на північ на крилах стрімких, наче вітер – то високо над Морґотовими володіннями летів Торондор та його васали. Побачивши божевілля вовка і падіння Берена вони спустилися до землі в ту саму мить, коли могуть Анґбанду остаточно звільнилася від сну.
Вони підняли Берена та Лутієн у повітря і сховалися разом з ними у хмарах, а під ними раптом розверзлася земля і загудів вогонь, забили блискавиці і затрусилися гори. Вогонь і дим підіймалися над Тонґородрімом і горючі спалахи сіяли хаос і руїну, аж затремтіли Нолдор у Гітлумі. Та Торондор піднімався все вище й вище над землею, шукаючи якнайвищих небесних шляхів, де цілоденно сяяло сонце і місяць плавав уночі поміж незахмарених зірок. Так вони швидко проминули До-ну-Фауґліт і Тар-ну-Фуїн і затишні долини Тумладену. Ні хмаринки, ні легкого туманцю не було там і Лутієн ясно бачила, як далеко внизу смарагдове світло променіло від Ґондоліну, де правив Турґон. Але плакала Лутієн, адже думала, що Берен уже майже мертвий. Він не відкривав очей і не промовив ні слова і вона ніяк не могла дізнатися, що з ним. Та нарешті орли приземлилися разом з ними біля кордонів Доріату недалечко від того місця, де Берен з безвиході покинув Лутієн і вирушив за Сильмарилом.
Тоді орли залишили Берена та Лутієн і повернулися до своїх гнізд на вершинах Кисаеґріму, зате Уван прийшов до них і допомагав Лутієн виходжувати Берена. І все було як тоді, коли вони удвох лікували юнака після рани, завданої Куруфіном. Та ця рана була важчою, а до того ж отруйною. Довго лежав Берен і його душа блукала біля чорних меж смерті і життя, відчуваючи лише біль, що переслідував її з одного марення в інше. І нарешті, коли надія вже майже покинула Лутієн, він прокинувся і розплющив очі, і побачив зелене листя на тлі неба. І почув м’які співи птахів, і побачив поруч себе Лутієн Тінувіель. І знову настала весна.
З того часу Берена було названо Ерхаміоном одноруким і біль навіки лишився на його обличчі. Та зрештою, його таки було повернуто до життя любов’ю Лутієн і вони знову пішли лісом удвох, і вони не поспішали залишити те місце, що, здається, стало святим для обох. Лутієн дійсно хотіла б лишитися у лісі назавжди, забувши про людей та їхні будинки, про велич Ельфійських королівств. І на деякий час Берен з нею погодився, хоча й не міг до кінця забути, своєї обіцянки повернутися до Менеґроту, та й не міг він вічно ховати Лутієн від Тінґола. І він керувався законами Людей, які шанував він понад усе, навіть понад батьківську волю, до того ж, здавалося йому, що таке чисте і величне створіння як Лутієн не може вічно жити у лісах, де так багато мисливців без роду та племені, які не проти були б уполювати королеву Ельдалі... І він зумів переконати Лутієн покинути безлюдні краї і вони увійшли в Доріат і Лутієн повернулася додому. І долі їхні звершилися.
А в Доріаті настали жахливі дні. Горе і тиша опустилися на народ, відколи Лутієн їх покинула. Довго вони шукали її, та все даремно. І кажуть, що у той час співець Даерон зник і ніхто його більше не бачив. А він був тим, хто писав музику й танці для Лутієн, доки Берен не прийшов у Доріат, і він кохав її, вкладаючи всю свою любов у музику. Він став найвеличнішим з усіх Ельфійських співців на схід від Валинору, згадуваний поруч із Маґлором, сином Феанора. Шукаючи Лутієн, він заблукав між дивних стежок, перейшов через гори і потрапив на схід Середзем’я, де багато літ потому біля темної води склав плач про красу Лутієн, Тінґолової дочки, найпрекраснішої із усіх земних створінь.
У той час Тінґол звернувся за порадою до Меліан, але нічого не порадила вона йому, сказавши лише, що доля, накликана ним, мусить звершитися і він може тепер лише чекати її звершення. Десь у той час до Тінґола прийшли посланці Келеґорма, про яких уже йшлося, і розповіли королю, що Фелаґунд помер, і Берен помер, а Лутієн у Норґотронді, готова одружитися з Келеґормом. Розгнівався на те Тінґол і розіслав своїх шпигунів до кордонів Доріату, готуючись до війни з Норґотрондом, але дізнався, що Лутієн там уже немає, а самі Келеґорм з Куруфіном вислані з Норґотронду. І обсіли його сумніви, адже не мав він достатньо сили, щоб кинути виклик сімом Феаноровим синам. Тож він відправив посланців до Гімрінґа, щоб об’єднати їхні сили для визволення Лутієн, доки Келеґорм не поверне її неушкодженою до батьківського дому.
Але на півночі його володінь посланці зустрілися з чимось небаченим і небезпечним – шаленством Кархарота, Анґбандського вовка. У своєму божевіллі він спустошував землі півночі і, через східні землі Тар-ну-Фуїну, він досяг витоків Есґалдуїну, наче всеспалимий вогонь. І ніщо не могло спинити його, навіть сила Меліан, що оберігала кордони Доріату, бо доля вела його і сила Сильмарила, яку він мав собі на біду. Так він нипав священними Доріатськими лісами і все живе налякано тікало від нього. Лише один із Тінґолових посланців – Маблунґ – зумів порятуватися від Кархарота, щоб принести Тінґолові лиху новину.
В темну годину повернулися Берен та Лутієн із заходу, але звістка про їхнє повернення йшла перед ними, наче музика, народжена вітром, що вривається до печальних будинків. Коли ж підійшли вони до воріт Менеґрота, їх оточував уже велетенський натовп. Тоді Берен привів Лутієн до Тінґолового трону і той здивовано дивився на Берена, якого він вважав мертвим і ненавидів за усі ті нещастя, які приніс Берен у Доріат. Та Берен став перед ним і промовив:
„Я повернувся, як і обіцяв, і вимагаю свою винагороду.”
І запитав Тінґол:
„А як же твоє завдання і твоя клятва?”
А Берен відповів:
„Я виконав свою обіцянку і зараз я маю Сильмарил у своїй правиці.”
І промовив Тінґол:
„Покажи його!”
І Берен підняв свою ліву руку, поволі розтискаючи пальці, але вона була порожньою. Тоді він підняв правицю і з того часу отримав ім’я Камлост, пусторукий.
І тоді Тінґол зрозумів усе, і Берен з Лутієн посідали пообіч його трону і розповіли йому про все, що було з ними, і усі довкола слухали і чудувалися. І здалося Тінґолові, що цей чоловік не такий, як решта смертних Арди, і любов Лутієн здалася йому річчю настільки новою і дивною, що не взмозі протистояти їй ніяка сила на світі. Тож нарешті він оголосив свою волю і Берен та Лутієн взяли шлюб перед його троном.
Але се ще затьмареним було щастя Доріату, хоч і повернулася їхня Лутієн, та все ж люди були налякані близькістю шаленого Кархарота, а надто дізнавись, що його сили потроєні могуттю священного каменя. І Берен, почувши про Кархаротові безчинства, зрозумів, що його завдання виконане не до кінця.
Тому, як тільки Кархарот знову з’явився в околицях Менеґроту, він почав готуватися дополювання на вовка, найнебезпечнішого з усі, про які тільки знають легенди. На те полювання прийшов і Уван, Валинорський пес, і Маблунґ Важка Рука, І Белеґ Похилий, і король Тінґол, і сам Берен Ерхаміон. Вони вийшли рано зранку і перейшли вбрід ріку Есґалдіум. Але Лутієн лишилася за воротами Менеґроту і темні думки обсіли її, і здалося їй, що сонце захворіло і стало раптом чорним.
Мисливці ж повернули на схід і на північ, а тоді спустилися вниз по ріці до порогів, де вовк Кархарот намагався втолити свою пекучу спрагу, жалібно виючи, і так вони знайшли його. Та вовк відчув їхнє наближення і заховався в комиші, щоб напасти на них. Можливо, то диявольська хитрість прокинулася в його серці, коли він на деякий час притлумив свій біль священною водою Есгалдіума, і він зачаївся. А мисливці оточили ту місцину і чекали, аж доки тіні не видовжилися.
Берен стояв побіч Тінґола і раптом обидвоє усвідомили, що Уван покинув їх. У ту ж мить могутній гавкіт долинув із хащів – то Уван, стомившись від очікування і бажаючи побачити того вовка не втримався, і вирішив самотужки вигнати його зі сховку. Та Кархарот обійшов його і несподівано вистрибнув із тернового куща просто на Тінґола. Берен миттєво став між ними зі списом, але Кархарот відкинув його вбік і повалив його, вгризаючись йому в груди. Тоді Уван кинувся на спину Кархаротові і вони покотилися по траві, несамовито кусаючи одне одного і жоден двобій вовка і пса не був схожий на той поєдинок, бо у гавкоті Увана чулося звучання рогу Ороме і гнів Валар, а у витті Кархарота – ненависть Морґота. І камені обривалися з вершин і з виляском падали у світлі води Есґалдуїну. Вони билися не на життя, а на смерть, але Тінґол не міг прийти на допомогу, бо ж у відчаї схилився над важко пораненим Береном.
І Уван здолав Кархарота, але там, у священних лісах Доріату його власна доля звершилася, бо й сам він смертельно поранений і Морґотова отрута увійшла в його тіло. Він натужно підвівся і підійшов до Берена і заговорив утретє, бажаючи попрощатися з Береном перед смертю. Берен не сказав нічого, лише поклав свою здорову руку на голову пса і так вони попрощалися.
Маблунґ і Белеґ поспішали на допомогу своєму королю, але побачивши, що сталося, вони опустили зброю. Тоді Маблунґ розпоров вовкові черево і усе кругом залило білим вогнем. Правиця Берена, що й досі стискала Сильмарил, лишилася неушкодженою у вовчому нутрі, та коли Маблунґ доторкнувся до неї – розсипалася на порох, а Сильмарил лежав перед ними чистий і неприхований, заливаючи своїм світлом сутінь лісу. Тоді швидко і побожно узяв його Маблунґ і вклав у здорову Беренову руку і дотик Сильмарила на якусь мить зцілив його. І Берен підняв Сильмарил і передав його Тінґолові:
„Тепер завдання виконано.” – промовив він: „І мою долю звершено.”
І більше не сказав нічого.
Вони принесли Берена Камлоста, сина Барагіра на одних ношах із псом Уваном і з їхнім поверненням ніч опустилася на Менеґрот. Біля підніжжя Гірилорна, великого бука, Лутієн зустріла їхню сумну процесію. Вона обвила руками Беренову шию і цілувала його, і благала його чекати на неї за західним морем. І він востаннє зазирнув у її очі і душа покинула його тіло. І згасло сяєво зір, і темрява згустилася довкола Лутієн Тінувіель. І так скінчилася ще одна легенда про Сильмарили, але Пісня про Лейтієн, звільнену з полону, не скінчилася.
Душа Берена затрималася у залах Мандоса, не бажаючи покидати світ, доки Лутієн не прийде попрощатися з нею до блідих узбереж Відкритого Моря, звідки мертві не повертаються. Але й душа Лутієн поринула в темряву і покинула тіло, лишивши його лежати, наче квітку, зрізану у час найбільшого розквіту.
І тоді зима, як це буває зі старими смертними, заволоділа Тінґолом. Але Лутієн прийшла до зали Мандоса, де було призначено місце всім Ель далі, у палац заходу, на межу сущого світу. І сиділи там ті, кому призначено чекати, занурені у тінь власних думок, але краса Лутієн перевищувала їхню велич, і її туга була більшої, за їхню печаль, і Лутієн упала навколішки перед Мандосом і заспівала для нього.
Пісня Лутієн перед Мандосом була чистішою, за усі пісні, що будь-коли звучали у світі; і сумнішою, ніж будь-коли чув світ. Непорушна, незмінна звучала вона над світом і чули її Валар і затужили вони. Бо об’єдналися в пісні Лутієн дві величні теми світу: горе Ельдар і біди Людей, двох родів Ілуватарових дітей, що населяли Арду, в Глибинах Часу, посеред незлічимих зір... І упавши перед Мандосом на коліна, вона зросила підніжжя його трону сльозами, як дощ зрошує каміння і Мандол зжалився над нею, хоч ніколи досі не знав розчулення.
Тож він покликав до себе Берена і, як і казала Лутієн перед смертю, їхні душі зустрілися знову над західним морем. Але Мандос не мав влади утримувати на землі душі померлих Людей, ані змінювати долю Ілуватарових дітей. Тому він вирушив до Манве, першого серед усіх Королів, володарем Арди і усього сущого милістю Ілуватаровою і Манве знайшов відповідь у глибинах своєї свідомості, де розкрилася воля Ілуватара.
І Лутієн було дано вибір. За її звершення і через її горе вона могла бути вільною від Мандоса і піти до Валинору, де вона б правила разом із Валар, забувши усі біди, що випали на її долю. Туди Берен піти не міг, бо не вільно було Валар звільняти його від смерті, що була дарована людям самим Ілуватаром. Але мала Лутієн інший шлях – вона могла повернутися до Середзем’я і забрати Берена з собою. Але тоді вона мусила стати смертною, підвладною смерті, так само, як і її коханий, а її вічна краса лишилася б лише у легендах та у піснях.
І обрала Лутієн свою долю залишивши священне королівство і відкинувши усе, що пов’язувало її з його правителями. І відтоді, яке б горе не чекало Лутієн та Берена, вони завжди були разом і разом пішли зі світу. І стала Лутієн єдиною з Ельдалі, що насправді померла і покинула світ. І в її виборі об’єдналися двоє родів Ілуватарових дітей, і вона дала початок роду, в якому й зараз жива велич Ельдар, хоча світ відтоді змінився і краса Лутієн навіки втрачена...
