Андрухович... Мій недавно вперше зустрінутий київський знайомий прорецензував літературну творчість Андруховича риторичним запитанням – навіщо нам така культура? Ну щож, в кожного своя оптика...
Признаюся, що сучасна українська “пострадянська” література з’явилася саме тоді, коли минув час мойого читання творів красного письменства. А ще признаюся, що ніколи не читав багато “великої літератури”, адже це іграшка для дорослих людей, а скільки ж можна бавитися іграшками? Хоч не скажу – пригадую, що читав Едгара По, Борхеса та деяких інших письменників, які не робили в своїх творах вигляду, що пишуть про “справжнє життя”. Завжди цікавіша мені здавалася справжня вигадка та фантастика, репортажі з подорожей, пригодницька література з описами далеких країн.
Коли надруковано в “Сучасності”, вже київській, повість Юрія Андруховича “Рекреації”, прочитав я її з зацікавленням, навіть захопленням. Це зацікавлення, як показалося, розділяло багато людей у Польщі, не лише українців, адже в другій половині 90-х Андрухович став найпопулярнішим і найчитабельнішим у Польщі українським письменником (дві книжки з його есе в польському перекладі навіть стоять у мене на полиці). Коли десь в першій половині 2003 року вийшов польський переклад “Перверзії” і я, поїхавши у травні до Львова, купив цю повість, а ще й “Московіаду”. Читав їх в хронологічній послідовності й коли заверший читання “Перверзії” (по декілька, інколи кількадесять сторінок на день) прийшов до висновку, що книжка була цікавою доки її читалося. Коли “процес” завершився” й книжка повернула на полицю, подумалось мені, що коли Андрухович постмодерніст то цей постмодернізм... ну, саме – що?
Може і я поставлю таке запитання: навіщо нам така культура? Ну, як навіщо – для розваги! Зрозуміло, що наше внутрішнє життя не повинно обмежуватися до перистальтики кишечника, але скільки ж можна втомлюватися від серйозних проблем “порушуваних” серйозними авторами в серйозних книжках? Життя, земне, лише одне й який сенс прожити його без розваг – пошаліймо, подуріймо поки є ще сила, поки до походу сурма...
Ну так – цитування без суттєвої потреби це нібито прикмета постмодерністичного манеру. А може це почерпання з глибини народних джерел? Але з джерела можна культурно пити, а можна й влізти в його з немитими ногами й наробити каламуті та навіть болота.
Ні, Андрухович-повістяр з ногами в джерело не поліз – він закотив рукави й старався щось вигребати з дна цієї каламуті, яку зробили вже й без його. Але що витягнув в затиснутий жмені крім піску? Може повинен погребатися в гірській річці, якою пливло тіло Карла Цумбрунена? А чому не труп Антонича? Бо Антонич вічно живий, адже він для кожного, хто читає його твори, не біографію, ну хто він – кльовий чувак? Ні – хвайний легінь, що п’є хмільний п’янкий смак таланту в корчмі на місяці! А громадянський театр? І сьогодні він живе, він же не вмер – дух, що тіло гне додолу! А Борислав сміється?.. Як бачите й “Дванадцять обручів” я вже осилив, а й дещо з Франка та Шевченка по моїй пам’яті стрибає та компілюється.
А що Андрухович? Він певно цього читати не буде, адже у Станіславі Івано-Франківському гайцує в горні та плавить пісок зі скаламученого джерела на кольорове скло та видуває пляшки-повісті, в які кожний читач наливає сам себе й інколи дивується, що йому їхній вміст не дуже смакує...
