....
Маю новий привід для роздумів та збочень на тему:
Що б ото я взяла з собою у майбутнє?
То моя подруга недавно попрохала допомогти їй написати вірш у стилі Волта Вітмена про те, що б то можна було б взяти із собою у незвідані глибини дупи майбутнього ….
Пані вчителька попрохала студентів написати цяцькато-гламурну розповідь-вірш про те, що б вони у те майбутнє потягли із собою.
Підозрюю, що без таких пунктів як:
- рожева помада;
- лак із бльостками;
- номер тьоті, що робить воскову епіляцію декольте і не тільки декольте»;
- та жовтенької кофтинки,
в деяких списках інших виконавців домашнього завдання теж не обійшлося….як не на папері, то у думках точно.
Цікава тема для роздумів, бо власне я над тим ніколи не думала.
Що ж уявімо, що настав час збирати лахи у політ ту зе ф'юче.
Почнімо звісна річ з того, що у аеропорт свого життя ти можеш взяти цілу купу велико-маленьких валізок, але не факт, що твій іксес бегедж ( excess bagage), себто зайві лахи пропустять через контроль. Бо бувають різні ексцеси.
Ніякої зброї, наркотиків, вибухонебезпечних речовин…..
Себто - ніякої сили волі, ніяких думок, ніяких емоцій брати з собою неможна.
Бізнес клас чи економ, власне яка різниця для нормальної людини у якому класі летіти, якщо ти так чи інакше летиш у нову дупу власного се ля ві …. У наступний рік свого неосяжного життя.
До речі, на латині слово РІК звучить чомусь як АНУС (Annus) . Думаю у анатомічні подробиці цього слова вдаватись не має сенсу….
А от задуматись над його «полісемантикою» таки варто.
На черзі паспортний контроль – де сидять «добрі дяді-тьоті», котрі чомусь мають кепську звичку чіплятись до твоєї квазі-фотки, де ти виглядаєш абсолютною квазі-кретинкою.
Досі не маю ані найменшого здогаду, чому, коли об'єктив фотоапарату натикається на моє лице, щоб зловити більш-менш інтелігентний відблиск тієї обгорточки за котрою ховається душа, мені завше хочеться ввійти у готичний образ абсолютної бездумної тупості…. Від того звісно, стає смішно.
Дядько-фотограф, перечекавши, доки я заспокоюсь, благає сісти рівно, підняти одне плече, задерти голову вище і дивитись прямо у об'єктив, що я і роблю, перетворюючись у такий собі прообраз Квазімодо.
Процес фотографування займає купу часу, по 15 хв. котрого я вже справді починаю подумувати про те, що мо' б то мені на якийсь профілактичний масаж походити перед тим, як входитиму у своє нове майбутнє. Бо судячи зі спроб дяді з камерою посадити мене РІВНО, я чомусь відчуваю, як поволі падаю зі стільця…..
Зрозуміло, що результат фотки, вклеєної у візу to the future (ту зе ф'юче), вилазить боком одразу по тому, як товстий дядько-пограничник, схожий на печальні результати надмірної любові до фаст-фуду, починає розпитувати мене, з якою ціллю я лечу в незвідане (у той самий час, дядько відкриває паспорт і перевіряє легітимність наданого мені права еміграції),
після чого його очі вчіплюються до фотографії, і він починає тупо ржати.
І он туда же….
По суті саме питання про Незвідане викликає абсолютно логічну відповідь, що я не відаю чому мене туди суне…. Бо як можна знати у яку незвідану дупу ти незабаром попадеш, чи від чого ловитимеш незвідану втіху у майбутньому.
Крім того, я раптом забуваю ЯК все це пояснити українською і вдаюся до вживання якогось трансліту…а він питає «Ви што, нє можете гаваріть украінскім язиком?»
… поціновувач рідної мови, бля. Добре, що хоч не спитав, чи я часом не трансвестит….
Після плідних зусиль власної кмітливості, вичавлюю кілька заюзаних фраз на тему «бізнес поїздка, мало не експедиція в незвідані глибини майбутнього життя».
Ляп. Маємо клеймо із пропуском. І трішки комплексу на тему власної зовнішності….
Дьюті Фрі. Duty Free.
Усе без ПДВ.
Без податку, а просто з надзвичайно високими цінами на все, починаючи з мінеральної води життя, і закінчуючи його (того ж таки життя) спідньою білизною.
Дьюті Фрі (Duty Free) - чомусь завше сприймала ці два слова виокремлено одне від одного – Дьюті – Duty - себто обов'язок і Фрі – Free - себто вільний. А простіше кажучи - вільний від того, що тебе зв'язує. Себто у зоні ДФ можна бути абсолютним довбойобом, і пиздити все направо і наліво у свій хенд лагедж-торбу котру ти скрізь соваєш із собою. Але, як завше, слова знов не відповідають своїм прямим значенням.
Ліричний відступ:
Обкладати податком почуття, котрі береш у подорож, до речі, не варто, бо саме слово обкладати несе ледь завуальовано неоднозначний зміст. Не хочу я обкладати і накладати якісь Податки Другорядної Вартості на те, що тягну із собою.
…. Ще пів години до потрібного мені рейсу. Головне його не провтикати…
…з подругою ми тоді написали білого та пухнастого вірша на тему майбутнє + мотлох і коштовності з минулого.
Почали звісно з музики. Зазначивши, що в майбутнє вартує витягнути кілька акордів з минулого життя.
Вартує.
Кілька акордів зайняли пів-чемодану.
Future rocks, past sucks…sometimes each fucks))
Гарний лозунг для підтримки власного духу в новому і багатообіцяючому процесі Run For Life. Найголовніше те, що rocks і sucks можна з легкістю поміняти місцями.
Фраза після трьох крапок лишається сталою…
Ну нехай, музика справді має здатність гарнюньо так підстроюватись під твоє життя-буття. Звісно згодом знайдуться нові акорди….але старі платівки із нарисом минулого вартує лишити на антресолях нового життя.
Гарні спогади….
Краса має мати місце у нашому житті. Красі відводиться найбільше місця. З гарними спогадами легше стрибати у нову дупу майбутнього роблячи мікси зі словами rocks і sucks. Хоча я певно таки візьму усе, що наросло спогадами у моїй душі.
Щоб не довелося потім SUCK-дубль два, через власну дурість вже неодноразово вчинену у кадрах минулого життя.
Всє давольни, всє смєются…. Ось що таке гарні спогади.
І гарні вони лише у порівняні з не-дуже-гарними, або скажімо прямо - відстійними. Бо як немає з чим порівняти, то й не знатимеш ЩО воно таке було.
Друзів…
Угу, якби вони звісно влізли в чемодан я б із задоволенням склала туди їхні тулуби і душі… Але все одно всього не донесеш та й не провезеш….тому не треба бути скнарою…
Хай лишаються на лінії долі. Головне, щоб за лінію не заступили, бо тоді шукай вітру в полі. А от доки на кордоні стоятимуть, і доки на кордоні стоятиму я сама – сумувати не варто. Зона їх досяжності ніколи не перейде до частки НЕДО.
Мрії…
Бо без них не відчуватимеш життя.
Без життя, мрії взагалі-то теж фіг відчуєш.
А ще, часами, мрії туплять. Або їх хтось руйнує.
Або починаєш жити з ними. А з ними у шлюбі жити аж ніяк не можна. Бо по розлученні заберуть все майно, без права апеляції.
Варто мріяти.
Але Жити все таки теж.
І рухатись далі.
Навіть слідом за тими самим мріями, котрі повинні або гинути, або перетворюватись у саме життя…
Посмішку….
На вуста рветься нестримний регіт.
Посмішка вартує великої уваги.
Посміхаються не лише від задоволення.
Посміхатись можна і від болю.
«Посміхнись, бо я боюся……..»
Фарби…Щоб додати кольору життю і самій собі.
Пензлик, як я розумію, нам не потрібен - ми зразу нахуяримо шпателем по тому життю спочатку однієї фарби, згодом, наверх тієї, що була навалимо іншої, потім ще і ще…
А по тому, стоїмо і дивуємося, ЯК то так сталося, що колір такий ніякий став…. А як йому бути ЯКИМСЬ, коли на ті стіни без розбору валили все, що не ліньки?!
Ліпили усі кольори докупи, виводили шпателем лінії та кружечки, незважаючи на те, чи є у того недоробленого Пікассо чи Ван Гога, Далі чи Сезана , якийсь до того хист, та чи він часом не дальтонік (то я власне про життя у чоловічому роді, бо дівчатка дальтоніками не бувають, дівчатка бувають тупими курками, котрі замість фарб використовують лак для нігтів).
Шпателем можна поділитися ще з кимось. По знайомству… за гроші і безкоштовно.
Таку намальовану картину життя можна потім назвати якось у стилі Далі (котрий за життя любив зазначати, що він по правді кажучи, не завше бачив зміст у своїх власних картинах, він просто їх малював, а зміст шукали інші, і кожен бачив, та й бачить, у тій мазанині щось своє…).
Так от, картину можна назвати наприклад:
«Полудень. Стіна чийогось життя, херзнаякого кольору, у кутку котрої напісяв песик Шарік, чи зробив дірочку хлопчик Онаній».
Бо повірте, знайдеться якась «собака», котра нагадить десь у куточку, чи якийсь онаній, котрий зробить шотоіщьо.
З фарбами треба бути обережними. Бо фарби ніколи до кінця не змиєш. Як би не старався.
Фарби це кров життя.
Про це варто пам'ятати. Хоча б іноді.
Кохання…Секс
Правильне, чи ні... Яка кому в дупу різниця ЯКЕ те кохання?! Але таки різниця є.
Особливо для тих-у-кого-клімакс.
І куди котиться світ…..
Угу, і куди ж він котиться той Колобок. Ліпше б він завмер в клімактеричному психозі на все життя, чи ковтав Віагрочку на сон грядущій….
Забули просто, що етап «в …СеСеСеР…. Секса нєт» - вже давно пройдено, і ніхто вже тихо не дрочить під одіялом. І волосся на руках від того ще ні в кого не виросло. Було б то правдою - то все людство повернулося б до улюбленої ери Дарвіна, у правдивість котрої він так свято вірив….))
Кохання тримається на своєрідних мостах. Різної величини і складності. Часами муситимеш спалювати ті споруди, як би шкода, страшно, впадло не було.
Кохання і секс - права і ліва рука Життя. Ліпше бути вправною і вліво і вправо.
Бо як надаватимеш перевагу чомусь одному, друге атрофується.
Для того кажуть треба бути А. Македонським, це ж він типу вправно володів обома своїми руками.
А насправді треба просто бути собою. І вміти давати перепочинок рукам. Мити їх. Від бруду, пилу та буденності….
Родичів.
Е ні, пробачте, але це було одне з перших пунктів викреслених мною із запропонованого списку формування складових майбутнього гнізда. Та й хто сказав, що я взагалі хочу якесь гніздо будувати? В гнізда надто часто люблять гадити інші пернато-дзьобаті створіння і красти звідти усе, що муляє очі.
Ліпше знайти стіни, у котрих ти почуватимешся як у другій шкірі, де все, що любе твоєму серцю лишатиметься невидимим для чужих очей, де можна буде усе розставити по місцях і ніколи не вчиняти безпорядку у марних спробах знайти щось необхідне (приймаючи до уваги, що те необхідне добра мама вижбурнула геть, чи здала на макулатуру, бо це був мотлох, як на її думку………..пофіг звісно, що думки у людей часто бувають абсолютно несхожими, і що то власне були твої речі…:)
Земне тяжіння. Сила надзвичайна. Земне тяжіння гне долу. Згинає. Змушує падати ниц. Ницо падати. Лицем униз.
І не варто забувати, що де-не-де, поміж трави, часами трапляється лайно.
І те лайно таки невідворотно знайде кожного. У свій час. Або як кажуть – shit happens.
На висоті лайна нема. Є крила. Літаки. Птахи. Котрі теж, де-не-де та губляться серед синього простору, та падають долу, у ту саму траву.
Виходить такий собі кругообіг лайна у природі…..
Менше хвилини лишилось до того, щоб встигнути всадити свою дупу у крісло літака.
Bon voyage!!!
Alea iacta est- себто - Жереб кинуто – головне тепер, по приземлені, знайти куди я, своїми меткими руками той жереб метнула….
