*(«Лиши надію, хто сюди заходить» - напис на Воротах Пекла у поемі Данте Аліг'єрі «Божественна комедія».) прим. авторки
З самого дитинства йому завше казали, що Душа є у кожної людини, і що живе вона коло серця., бо так ближче до Бога. І що він зобов'язаний про ту душу дуже піклуватись. Він свято вірив у цю казочку на всі випадки життя. І дорослішав.
Дорослішав і забував про свої вірування, про беззаперечні твердження дитинства, котрими йому задурювали голову.
Забував про Душу ( :) - не бійтеся, трактату в стилі American Christian Church ви тут не знайдете, повірте).
Йому, уже дорослому, чесно кажучи було впадло та й ніколи думати, чи є та душа взагалі , чи її нема. І де вона, та душа жила, йому було абсолютно накласти.
А вона таки була. І жила. І жилося їй, між іншим, досить таки непогано…
Коли він, у свої 11 років обіймав свою лялю, по вуха закоханий у те дивне і таке несхоже на нього та інших хлопчаків створіння, його душа стрибала по тілу наче навіжена та співала від радості (на жаль з музичним слухом у неї було м'яко кажучи так собі, але той музичний супровід (за нєімєнієм іншого), йому страх як подобався.).
Коли він ждав смачного обіду, сніданку, вечері, чи гарного застілля (в стилі «гей-гей-українське весілля!») його душа перебиралась до шлунку, смачно облизуючись та буркотливо підганяючи його прийматись за їжу.
Обіймаючи гарну кралечку, видячи гарну дівчину (це типу переважно-довге волосся – стрункі ноги-гарненька дупа- класні цицьки), дивлячись стриптиз чи порнуху, завмираючи у передчутті гарного сексу - він настільки явно відчував місцезнаходження душі, що уже ладен був задуматись над її існуванням.
Просто та Душа у такі моменти, так наглюче залазила йому до трусів, що він аж смикався, доки вона вмощувалась там якомога зручніше.
Коли він, по роботі, всідався у зручне крісло коло телевізору, перемикаючи під жахливий лемент дружини із серіалу про ще якесь чудовіще типу героїні славнозвісного серіалу «Нє радісь красівой» на канал де був футбол, новини, трилер… чи просто гарні тьотки, Душа звішувала ноги на самому краєчку пульту дистанційного управління, перемикала канали і сьорбала пиво…. Е ні…. - сємочкі вона не лузала. Бо була інтєлігєнткою, чорт забирай!
Часами він думав.
Думав про щось глобальне.
Думав довго, напружуючись так, що сіра речовина під черепком починала закипати…….
Душа у такі моменти, неначе під дулом пістолєта, сунула саме туди - у місце скупчення думок, сердито сопучи при кожному кроці...
Що вона там робила, досі не знає ніхто.
Коли він ходив на роботу, вона шаройобилась в Інеті. Так би мовити, намагалась отримати від життя максимум задоволення за мінімум зусиль.
Коли в нього з'являлась достатня кількість грошей (а таке бувало частенько), він бавився чимось сильнішим за пиво, горілку чи тьолок.
Душа, ця недосвідчена малолітня наркоманка нетерпляче чекала на нього ще за 30 хв. до початку дійства.
Вона завше сама перша стояла на початку «дороги», котра манила (як же все таки невідворотно те стерво манило за собою!) у далеку, нову і щоразу незвідану путь.
Ця обдовбана сволота завше по тому ще довго злизувала з його носа дрібні частинки білого піску, після мандрівки по пустелям снів та ейфорії. Та благала ще.
Але….його клятий мозок, чомусь!, мав дебільну звичку починати функціонувати у самі недоречні моменти. Тоді вона хтіла його смерті.
Часами, вона мала секс із серцем. Іноді, навіть отримувала щось більше, ніж приємно протраханий час. Вона любила коли їй спирало подих від насолоди.
А він думав, що то у нього загроза інфаркту і робив кардіограми і інші лікарські замути.
А то були лишень примітивні наслідки сексу.
Завагітніти вона не боялась. Бо душі бездітні.
Він любив її. Свою душу. Хоча не знав як її звуть і де вона живе. Вона просто завше виглядала такою чемною. Покірною. Вона ніколи не пила і не курила. Не брехала. Не трахалась з ким попало. Любила його.
See no evil … Вона його обожнювала за його абсолютну наївність.
Вона вміла займатись сексом так, як ніхто, вміла забувати те, що не мала бажання пам'ятати, вміла забуватись в ейфорії від власної досконалості та недосконалості тіла з котрим мала стосунки. Вона, по-суті, вміла абсолютно все. Могла, звісно що могла б навчити його всьому тому, що по природі своїй вміла сама (а природа її передбачувала вміння всього можливого і не дуже…). Але по правді кажучи, їй було просто впадло продавати себе усю за безцінь. Тіло було опортуністом.
Вона ж була самовдоволеною егоїсткою.
Вона вміла підкоряти собі абсолютно все.
Йобнуте ІД, врівноважене ЕГО та тупеньке СУПЕРЕГОЮ бігали довкола неї, як циркові песики довкола дядька-дресирувальника…
Вона могла змусити їх усіх трьох робити досить таки охуєнні трюки, варто їй було лишень захтіти.
А його психотерапевт називав це психологічними розладами та виписував антидепресанти………))
Наївний дядько Фройд…видно душа у нього була теж не дуже багатослівною егоїсткою…))
А потім він помер. Зненацька. Просто так.
Бо він її заїбав своєю передбачуваністю. І вона його покинула. Просто пішла собі.
А потім його виносили із хати уперед ногами під виття родичів-друзів, придурків-співробітників та любителів шарової випивки. Останніх по закону природи було, за законом природного відбору, найбільше…
«Його душа піде у рай…» - це хтось так закінчив перший патетичний тост по тому, як його, (такого безгрішного!) спекались назавше.
«Так, він був чудовою людиною, з душею дитини, незайманою та наївною. Він зумів лишитись у цьому брудному світі таким добрим та незіпсутим…»
«Еге ж,»- мовила Душа стоячи обабіч говорившого та длубаючись у зубах сірником - «ото й я кажу, як я з таким кретином могла жити, якшо він довбойоб останній…
Мало не померла з ним від нудьги…Зануда. Еееех….» - зітхнула вона, хапаючи пляшку бехеровки зі столу- «вип'ю, чи шо… З горя. Тим паче від неї бодуна немає…»
Припала спраглими губами до пляшки, зробила добрячий ковток. Дістала пачку «Козака» та витягла із неї цигарку.
«В нього завше були такі вишукані манери і витончена душа» - мовила його дружина, згадавши чомусь при цьому, як він завше по обіді відригував за столом, витираючи брудні руки у щойно випрані штани...
«Бля…» - мовила Душа, вихаркуючи шматочки тютюну з рота, прямо у тарілку його (уже бувшої;) тещі – «знову не тією стороною підкурила. Все блядь, напилась, як стерво останнє…… Тре' вийти… Де у них тут сральник?.......»
