Івась і Гигігагонська вже кілька років поспіль жили на піддашші у центрі Львова, що пересичений бананами, апельсинами і секонхендом перезимовував зими разом з Гигігагонською і Івасем, закоханими у своє піддашшя. Піддашшя пахло мишами, літньою спекою і міражами.
Гигігагонська стригла коротко волосся і фарбувалась у чорне, а Івась варив італійські спагеті, солодко заправлені помідорами і яблуками з м'ясом. І вони, як справжні італійці - чорняві пристрасні і ситі спагетями, засинали і просиналися, а можливо лише вигадували собі, що то засинання і просинання. Гигігагонська позичала гроші на цигарки і спагеті. Решту свого життя вони харчувалися власною уявою.
Вечори вони просиджували в саду. Слухали, як пахне сухе листя кальяном і осіннім сонцем. Години - солодкі личинки життя.
Метелики. Приїжджали до Львова на осінь - вчитися, працювати, думати, закохуватися. Майже летіли, пульсували на вітрі їхні тіні, хитались з боку на бік, сп'янілі від останнього в році осіннього сонця і теплої трави. Ще сповнені літнім теплом і враженнями. Товсті від домашньої кухні і материнської любові.
Тонка вулиця, що минала сад - елегантна старовинна притока Личаківської, блимала велосипедистами і зацікавленими перехожими - що там таке робиться - думали вони. Члени Братства метеликів.
Гигігагонська намагалась зосередитись на тому, щоб бачити лише Івася, живого і теплого, з якимись мимобіжними і ніжними прищами в бороді, з тонким запахом живого поту і живого подиху рота. І ще - бачила важкі яблука, відвислі до низу блякло-блискучим виноградом, а ще - опалі яблука під ногами у хлопців і дівчат навколо, роздушені яблука. І навіть хотілося сказати, що навколо ж яблука, що ці ж яблука можна було б їсти, а можна було б варити компот, і навіть варення, і заправляти яблуками спагеті. Гигігагонській хотілося сказати щось наскрізь живе і побутове, що вимагає руху губ і голосу, але вона як і всі інші мовчала і вслухалась - як безнадійно солодко пульсує її уява, до дрібнички відтворюючи неіснуюче.
Вересень. Діти верталися до дому з сумками, повними оцінок і розкришених канапок. День завершувався. У затінку дерев цілувалися мляво п'яниці, обсмоктуючи один одному синювато-взаємні уста. Приблудна художниця зарисовувала дерева-міражі, якими вона наповнила сад на своїй картині. Із загорожі зацікавлено визирали черниці, а з вікон домогосподині - чого вони там сидять, думали вони, затишно жуючи пироги, котлети, салтісони - хто що мав.
Кав'ярня "Метелик"
У темній кав'ярні "Метелик" завжди сумно пахне парасолями, наче на дворі вічно триває дощ. Наче на спинках крісел вічно висять мокрі дощовики, сохнуть у мряці погано освітленого брудними вікнами приміщення, мляво випаровуючись. Наче у мряці кав'ярнею блукають мокрі сільські листоноші, залишивши перед дверима свої мотоцикли та ровери. Наче у кав'ярні ростуть печериці.
У цій кав'ярні всім паморочиться голова. Водянисто блідий інтер'єр з напівзів'ялими - на грані зеленого, на грані життя - мушкательками. В якомусь кутку обов'язково шпортається у власній шерсті кіт, вишукуючи бліх і відчайдушно муркочучи на торкання до нього ногою чи рукою. Його годують кельнерки.
Посередині - витріпаний до смерті килимок. Біля столів - пухкі пружинисті крісла. Щоразу, коли на котресь із них сісти, воно скаже вам у відповідь:
- Цвік.
Поетична легка паволока задуми. Кіт, дим, літо. Агрусне варення, не таке, як королівське, а драглисте і кисле. Його можна їсти ложечкою із солодким чаєм. Призахідне сонце на стінах лягає оленями і метеликами від фіранок. Справжні метелики ніколи не житимуть в такій темній незатишній кав'ярні.
На кріслах можна хитатися. Можна покликати кота, посадити собі на коліна і хитатися разом з ним. Він обхопить лапами стегно і мирно спатиме після парування та їжі.
Тут варять каву на піску і дух розходиться по кав'ярні монотонними пристрасними пахощами далекого зимового Львова.
Літо – суничне, меланхолійне, відверте, ожинове, конюшинне, плине, а разом з ним плине кав'ярня "Метелик", дощова і прохолодна у найспекотнішу спеку.
"Метелики"
Першим до кав'ярні завжди приходив Івась - автор концептуальної книги Братства метеликів "Міжгалактична свинка", що вийшла невеличким накладом завдяки конкурсу поезії, що проводився у якомусь видавництві. Концепція відповідно заримована, але всім все зрозуміло - мрії, фантазія і таке інше. Братство отримало назву "Метелики" з трьох причин - тому, що в кожного в голові були свої метелики; тому, що вони уявляли зазвичай подорожі і літали в просторі і часі наче метелики; і тому, що всі збиралися у кав'ярні "Метелик".
Івась з солодкими губами після щойно з'їдженого десерту у сусідньому бістро, у піджаку з турецької шкіри, розгонистий хлопець у своїх розгонистих планах. Івась відразу цілувався з дівчиною, яка потрапляла йому під руку, і дівчина по тому писала йому збірку віршів про секс. Івась цілував тим часом іншу дівчину, і так безнастанно - під дощем, на траві, у темряві, на світлі, будинки плавали навколо тонких шпиць-вулиць. Івась приходив у кав'ярню ще під час пар, ніколи тут не їв, але замовляв для наступного, хто прийде, пельмені за дві гривні і випивку, тер холодні руки, бо Івасеві доводилось вранці вставати, тому він мерз від недосипання.
Зимовими ранками, під тиском холодного повітря, що скручуючись і мотузячись гримається у вікно, простежуючи за шерегами машин - машинописом доріг, вичавленим під ногами снігом - до жовтого, до гірчиці, братство збиралось у своїй веселій кав'ярні "Метелик", холодній так дуже, що доводилось пити пиво не скидаючи курток.
Вони розмовляли - концепція мрій розширювалась і по-різному трактувалась. Івась втратив первісне значення автора - авторами ставали всі. З часом виробився культ. Уява щільно заповнювала їхнє життя. Члени братства тренували свою уяву, вправлялись в уявлянні найнеймовірніших речей, потім намагалися реальність повністю замінити уявою.
Спершу уявляли дрібниці - страви на столі, гарних дівчат, що в тоненьких бікіні - тонке лезо бікіні впиналось у їхні міжніжжя і десь там еротично зникало, вичавлюючи з-під себе фантастично досяжне тіло. Ці уявні дівчата блукали вулицями, еротизуючи принишкле добропорядне місто Львів. Уява розкривала перед членами братства невичерпні можливості насолод - саме з цього розпочалось братство - з насолод.
Івась, Кирило, Марко і Юхим. Всі студенти, сходились до своєї кав'ярні на великих перервах. Вони спробували розширити час - напруживши всі, тоді ще ніжні і недорозвинені м'язи уяви, можна було продовжити час на хвилину. Потім вчилися ці перерви розтягувати на годину, на добу, а потім, коли швидкість їхньої думки вдосконалилась, а страх вилетіти з університету за невідвідування зменшився - великі переви розширювались на тижні насолод. Для того, щоб у вдосконаленні власної уяви досягти успіху, доводилось багато читати і думати - десь випадково запам'ятовані знання слугували грунтом, основою уяви.
Уява для метеликів з кав'ярні "Метелик" була невичерпним джерелом щастя і насолод - перемогами, коханням, їжею, випивкою, наркотиками. Вони харчувались хлібом, хот-догами і мінералкою, але не було на світі гурмана, що скуштував би так багато прекрасних і різноманітних страв, як вони. Брати вели здоровий спосіб життя, щоб не притлумлювати власну уяву, але не було пияка і наркомана, якому пощастило б у житті спробувати стільки алкогольних напоїв і наркотичних речовин, як членам братства. Вони кохались з найпрекраснішими жінками планети, отримували найрізноманітніші премії та нагороди.
Ліля
До Метеликів приєдналась Ліля. Одного разу, після чудової вечері міжгалактичною свинкою, підсмаженою у чебрецевому соусі з мандаринами і грушами, яку їм приготував старий китаєць, що потім, коли вже всі їли, декламував класичну китайську поезію і у цей час жестикулював рухами з кунг-фу, а напівоголене тлусте тіло вібрувало і тряслося від кожного звуку, задоволені випитими напоями і викуреними куріннями (чудова суміш з коноплі і тютюну, вимочена у горілці, молоці та шоколаді). То от, задоволені життям, вони зупинились на зупинці почекати тролейбус і до них приєдналась Ліля - дивовижна дівчина, занурена з головою в теорію ймовірностей.
Вона жила на вулиці Кульпарківській, снувала з свого довжелезного білявого волосся павутину якихось шалених наелектризованих зачісок, знала кілька заклинань від пораненого зубною хворобою зуба, від порчі і від пітних ніг. Окрім всього вона мала чудовий білий живіт, над яким легко і ніжно струмували ребра, а на верху здіймалися мерегким біло-рожевим тілом груди, до яких Ліля дозволяла торкатися всім бажаючим. А ще Ліля, їхня перша і протягом певного часу єдина дівчина, могла пити в неймовірних кількостях спиртні напої і не блювати. Спиртне додавало їй охоти до кохання, тому члени братства окрім всього отримали свою першу справжню коханку.
Спершу Івась. Потім Івась Лілю зрадив, вона поплакала на плечі у Кирила, а потім у Марка і врешті у зовсім безбородого Юхима, який грав на сопілці і від того його губи вічно були налаштованими до поцілунку. Це Лілі страшенно подобалось. Вони німіли як стрикози під час дощу, коли вона облизувала свого довгого наманікюреного пальця. Втримувала до половини в губах - довго і тонко - вони як стрикози під листям дивилися навстіж розкритими очима на обереги її веселих п'яних панчіх, коли вона сідала у короткій спідниці по-турецьки на траву і вимагала зірку з неба або листочок з самісінького кленового вершечка.
Одного разу у Стрийському парку, на дні якогось росистого яру, Ліля сказала їм
- Я щойно побувала в Нідерландах. Чудова країна, сита і весела. Я їхала на велосипеді і назустріч мені летіли зграї комарів, летіли і билися об щоки, а новколо - чудові малесенькі краєвиди. Потім я обідала у якомусь кафе, смакувала малосольний оселедець. Чудова країна Нідерланди.
Юхим, що саме поцілував Лілю, зловивши на льоту слово "Нідерланди" повним сопілково-зігнутим ротом - зрозумів, що вона таки справді щойно їла нідерландський оселедець, таким рибним було це слово - Нідерланди. Перша країна у яку вони відразу ж і подалися, вбравшися селянами в капелюхах і на велосипедах. Перед ними летіли поля з цьбулькою і буряками, у містечках вони надибали на коші з непотрібними лахами, які Ліля запропонувала привезти до України і відкрити магазин "Одяг з Європи", з усіма його відповідними запахами, що вони відразу ж зробили. Ліля працювала продавщицею, а Івась - продавцем.
- От би у Львові їздити на ровері, - мрійливо і ностальгічно сказала Ліля.
Аспірантка
Братство розгорнуло грандіозну рекламну кампанію на стендах університету "Мандрівки за кордон - швидко, комфортно, дешево. Звертатись до Метеликів - і вказаний телефон Івася та кав'ярні "Метелик"", що стала офіційним місцем зустрічі членів братства.
Серед них четверо дівчат. Ліля, Мандарина і Аспірантка - її ніколи не бачили як свою, але вона вступила в братство. А потім ще й Гигігагонська.
Аспірантка закохалась в Івася.
Одного разу після концерту, на який Аспірантку завели її друзі, а може й не друзі, бо вона вважала їх не вартими себе, втім пішла - їй вже хотілося заміж і дітей, вона була надмірно високою і замкнутою, щоб подобатися, тому друзі - зрештою, верталася до дому з Івасем. Івась сказав, що вона схожа на тополю і кипарис, що має очі як дві розпечені краплі олії, що має шкіру прозору як шифон і з-під неї проглядають тонкі капіляри, про які Івась сказав, що капіляри зміяться. Аспірантка не розуміла, чи то жарти чи компліменти, бо слухати їх їй не доводилось, але вони цілувались і Аспірантці сподобалось. Івасева слина мала чудовий легкий смак дюшесу. Аспірантка вступила в братство. Цілу ніч по тому вона мріяла, як вони з Івасем будуть зустрічатися, а потім поберуться (саме таке слово м'яко прошелестіло у думці) і житимуть у будинку її бабусі. Івась тим часом сміявся:
- Старі люди також мріють, - казав з зухвальством третьокурсника. Метелики існували на той час вже три роки.
Аспірантка не подобалась Івасеві. Не сподобалась відразу - така зовсім інша. З нею минув вечір і забувся - Івась цілував усіх дівчат, що потрапляли йому під руку.
Він думав - Аспірантка намагається використати все, що дається безкоштовно, отже і мрії, і уявні подорожі за кордон. Їй дається важко все - навчання, думання, розмовляння, і так само важко даватиметься уява. Лише вроджена наполегливість і сумлінність - Івась бридливо поморщився, бо не мав ні наполегливості ні сумлінності. Івасеві не подобалась Аспірантка і що далі то сильніше.
Вони саме сиділи у середньовічному замку і Мандарина грала на клавесині, а Ліля, задерши спідницю до пояса, танцювала. Всі пили чудове старовинне вино Юхим переодягнувся у середньовічну даму і посилено жестикулював залицяючись до Івася, а Івась пив великим келихами вино - на одному коліні перед Юхимом, заціловуючи його руки і шепочучи пристрасно
- Кохана Гигігагонська, світе моїх світанків, свічко моїх вечорів, пахучий безе моєї весни, ніжна магноліє мого смутку, солодка тичинко лісової фіалки.
І тоді Аспірантка взяла його рішуче за келих, що став майже як продовження його рук.
- Вистачить пити, - сказала Аспірантка, - ти п'яний.
Івасеві це не сподобалось до блювоти. Вільний - він не терпів, не сприймав, ненавидів коли з ним поводились як з несвідомим малим хлопчиком, наказували, керували і змушували.
Остаточну відразу він відчув на міжгалактичній оргії з зеленими інопланетянками. Це було на коcмічному кораблі, Мандарина пестила мляво його зап'ясток і ділилася своїми сексуальними та гурманськими фантазіями, її настояне на чайній заварці волосся збуджувало Івася як ніколи. Він не міг на неї не дивитися. І не лише через їдучий помаранчевий колір кофточок, волосся та помади. Івась думав, що вона рухається як Буратіно, як хвилька скаламученої вітром води. А потім Мандарина кудись зірвалася і побігла. Друзі-інопланетяни грали між собою у шахи, і Івась приєднався до них. І от знову Аспірантка - стояла над ним, звисала, насувалася як велика гора, як грізна гора, ладна в будь-який момент обвалитись.
- Я береглась, а тепер хочу, щоб ти позбавив мене цноти.
Івась мало не захлинувся власною слиною і сміхом, що мимоволі напав на нього. Івасеві водночас було і шкода Аспірантку, і соромно за таке безглуздя, і від думки, що вони разом могли б - неймовірна співчутлива відраза, перемішана з усіма почуттями, що мружились у ньому в той час.
Аспірантка закохалась в Івася остаточно. Вона почувалась так, наче поділена на багато кімнат і перебуваючи в одній не знає, що робиться в іншій. І у цій іншій кімнаті робилося щось зовсім протилежне до всього, що їй доводилося пережити досі. Бунт. Вона боялася власних перепадів настрою, боялася себе і поринаючи у власний страх, робилася відчайдушно-безстрашною - на зло собі. Вона жила у наскрізь чужому і продувному світі, чужа у власних кімнатах, у власному халаті, у хвильках тремтіння серця.
Аспірантка відчувала когось чужого - чужий блукав у полонинах її роздумів про себе. І відчувала, як між нею і чужим снується тонка невидима нитка любові. Відчувала чиюсь присутність на косогорах власної віри, довіру, чийсь уважний погляд, чиїсь тонкі білі пальці, що притримували ненав'язливо її за руку, щоб вона не втекла світ за очі у своїх думках. Повільно, оповиваюче, солодко і тепло ковзала любов по її житті - нова, з приємним ротом. Може ще й не любов, а подих швидкоплинного літа. А може і любов.
Аспірантка видала за власний кошт збірку віршів і присвятила її коханій рибі Івасі - всі правильно зрозуміли, що Івасеві.
Аспірантка любить осінь
Тоді була перша справжня осінь. Аспірантка фарбувала губи у темно-коричневий, сиділа у порожній кав'ярні, засипаній навколо листом, йшла невиспано у новий день. Тілиста кельнерка, закутана светром, ділилась з нею враженнями про сизий морозець на траві, і вона також ділилась з нею враженням про сизий морозець на траві. Синьо-самотній п'яниця стежив за небом. Осінь чутливо манірилась поза кущами глоду та китицями горобини - місто мліло біля її довгих великих ніг - вона могла схилитися і зібрати його на долоню, будинок за будинком - Аспірантка вперше зрозуміла, що воно повністю належить їй. І черевики просили їсти.
Мушлі намушлюють дощ. Вдома перед сном вона закінчить наукову статтю про смерть і Жана Бодріара і виведе внизу - Світязь, 2001.
"Свято, що завжди з тобою", - думає Аспірантка. Так багато всього, чого їй ніколи не зазнати навіть у Братстві мрійників. Ходитиме затиснена в корсети графіків, гільотинована відсутністю думок, заморожена у мимобіжних розмовах про таку делікатну квіточку на потилиці з п'ятьма пелюстками, про колір волосся, про нефальшиве захоплення зірками та гороскопами, про енергетичних вампірів, про двадцять п'ятий кадр, про багато іншого підсвідомого, про Фройда… Їй би хотілося бути такою ж фатальною і прекрасною - Мандарина розповідала всім, що варто їм зтягнути з неї помаранчеву бархатку і її голова відвалиться до дідька.
Аспірантка любила осінь. Вона уявляла, що одного разу буде як колись - він пригорне її за плечі - ти змерзла - скаже - які ми спотережливі невимовно - подумає Аспірантка. Вони цілуватимуться біля її будинку. Як колись. Якось ніяк - тоді вона саме розпростила спину, закинула йому за потилицю руки, поцілунок саме наладнався, бо спершу він рухався не в такт - його язик натрапляв на її зуби, а її зуби висковзали з рота, наче рибини. Врешті, коли все внормувалось, і вона вже хотіла збентежено потягнутися, щоб вивільнити плече і щоб зручніше було до нього притулитися, Івась відсунув її від себе - розмарену - і сказав, що вона п'яна.
Увечері, захлинаючись дощем, потрапляє в кав'ярню "Метелик". Бармен у тонкій білій сорочці - на грудях просвічується волосся - готує комусь коктейль. Мандарина недбало розкинула ноги, а прищавенький підліток з нею заграє і хоче кохатися, його поламаний голос тремтить від збудження. У піщаній дорозі грузнуть Мандаринині каблуки - Мандарина переживає у якумось трактирі фрагмент французької революції. Попереду хитаються від вітру берези. Її оранжева голова валиться в калюжу - підіймає, дбайливо пришнуровує шарфіком, а Івась зашнуровує їй черевики з налиплим на каблуки піском - цей момент пригадуватиме Аспірантка цілу зиму, попиваючи липовий чай з липовим медом.
Вона виправдовуватиме Івася. І навіть десь глибоко розумітиме, що він ніколи не стоятиме мокрий і закутаний у куртку на порозі її дому - хоч би вона волосся на власній голові пінцетом для брів повисмикувала.
Мандарина
Дівчина з сусіднього під'їзду. На клас старша за Івася. Мандарина - їй як нікому пасувало так називатись - вкрай помаранчева, схибнута на цьому кольорі. Мандарина цікавилась неформальною медициною та псевдонауками, вірила, що рослини вміють розмовляти і що памаранчевий колір - сонячний колір доброго настрою змушує себе любити, а Мандарині дуже хотілося щоб її любили.
І Івась її любив. Вони разом грали в шахи. Вона сиділа по-турецьки в нього на ліжку і її розпанахані очі доводили Івася до відчаю. Вона вигравала - легко, граційно, бо вона була розумна, бо вона була неймовірно талановита, бо вона була найідеальніша дівчина на планеті і поза її межами. Її довгі ноги - літом босі, з великим гарними рожевими ступнями, з ніжними стегнами, які тремтіли, коли вранці в шортах вона бігала на стадіоні.
Вона любила музику, життя, світ і понад усе любила себе.
Життя струмувало з її теплого волосся і шкіри. Вона випромінювала водночас і спокій, крізь який не пробитися, і шаленство, яке не зупинити.
Вона була найгарнішою дівчиною школи.
Вона пахла бузком і стадіоном. Вона пахла небом, футбольним полем після гри - травою, розчаруванням і азартом.
Вона подобалася його найкращому другові і друг цілувався з нею одного разу. І вона другові навіть написала любовний лист, підкинула в зошит і втекла.
Потім пішла звісно на Акторську Майстерність. Бо ким ще могла б бути найгарніша дівчина школи і найідеальніша дівчина планети, як не актрисою.
Вона з лиця була схожа на Одрі Хепберн.
Івась любив її за сукупність індивідуальних ставлень до речей, що є тими тоненькими павутинками, з яких зіткані її рухи, мова, жести.
Він любив її за ілюзії – дві необхідні передумови для існування такого хрусткого і швидкоплинного почуття як любов: ілюзію взаємності і невзаємності своєї любові.
Одного разу вони разом бігали на стадіоні, а потім сиділи на траві і розмовляли ні про що. Івасеві здавалося, що ніхто так його не розуміє, як Мандарина. Спрагле зелене листя важко звисало з дерев. У сухих сутінках він робив спробу пальцями ніг нащупати в траві росу, а роси не було. Івась любив її за відсутність роси на траві. За сухість, що просочилась в усі пори і клітини його шкіри. Сухість слів і криниць.
Задля неї Івась хотів чогось досягти в житті.
Але найважливішим був тут сам факт, що попри все, а може завдяки отому всьому, він любив Мандарину.
Івась, замурований криками – злякано обертався поглядом у її сторону і пересував по столі пальці, наче не по столі, а по її голому і гарячому животі, і списував віршами свою уяву, і нотні зошити спогадів бриніли відблисками її голосу – детально до вібрації.
Він гинув, притиснутий покривалами темряви до себе. Він гинув від пекельної пристрасті і пристрасної барвистої ненависті до тих губ, що не хотіли з ним цілуватися.
Натренованими м’язами спогадів відштовхував їх від себе, а вони однаково прилипали, не забувалися. Прилипали і не забувались.
Він майже кричав від смутку, коли їх не було.
Її прозорий - як відстояний фруктовий сік - погляд, що впирався йому в груди і мовчав, боляче та барвисто. І заважав йому вільно, на повні груди, дихати.
Він сумував за порухами її вій і пальців
А іноді він пихато вистромлював вночі з-під ковдри ніс і затято собі казав, що тепер байдуже, і все, і більше ніколи-нізащо-до смерті.
Доки вранці вона не пробігала під вікнами його будинку - в коротких шортах на стадіон.
Дуже важливе знайомство
З Гигігагонською вони познайомились влітку.
Вони приїхали на світанку – пісочні годинники живоплоту, всипані росою, ліричні тіні від лип.
Вона вирвалась з чийогось авта і полетіла чимдуж оглядати сад. А хтось всередині лише милувався літом крізь лобове шкло, відчуваючи пружинами своєї шкіри зелений тиск тепла, солодкої медової спеки, що опановувала того когось у авті дедалі більше.
Спека - гаряче волокно - подумав Івась. Йому відразу стало боляче. Він не рухався - сидів на траві, прислухаючись до того, як ритмічно і дзвінко прокочується кров у пальцях, як липко спинається вона венами нагору, до серця - туга перламутрова кров.
Попереду на нього чекало довге літо і книжки. Гигігагонська у світло-біло-молочній шкірі підійшла і сказала:
- Ти мені подобаєшся. Мене звати Гигігагонська. Запам'ятаєш? А тебе?
І не вислухавши відповіді кудись побігла. А вони з найкращим другом Юхимом їли шашлики з риби, слухали траву і думали про все на світі.
Вона поволі засмагатиме, з синіми очима, які світлішатимуть і коли звідси поїде зробляться білими. З блискучими смичками волосся, виграфленими так рівно, так симетрично, так ошатно - маленька ошатна весела голівка Гигігагонської.
Івась мріяв, як вони будуть разом засмагати і читати книжки.
Він вивчить влітку польську, сонце повипікає прищі і пори, виструнчить його трохи затлусту поставу, випігментує шкіру.
Вони їстимуть на сніданок яблука і питимуть каву.
Івась варитиме пахучу каву з ваніллю, коріандром і молоком.
Гигігагонська мабуть п'є лише коктейлі.
Тим часом Гигігагонська ніяк не могла пережити літа - бовталася у воді з якимось кольоровим м'ячем, чогось підстрибувала, залицялася до всіх, хто траплявся на її шляху і благала - любіть мене.
Івась думав про струмінь тугої і перламутрової крові, що тече в її жилах. Зараз вона цього не відчуває, але років через тридцять її тіло перетвориться на ритміку цокання судин і капілярів. Вони набухатимуть, силитимуться, напружуватимуться - сині струмки спеки - і вона тремтітиме від страху смерті - і спеки, спеки і смерті.
Івась уявив Гигігагонську старою.
Гигігагонська ловила за хвіст ящірку і усміхалась до темного шкла авта, яким приїхала і за яким було сховане чиєсь дурнувате і захоплене обличчя.
Вона завмирала на тлі білих циліндрів дерев - хитка і ламка. Захоплений зненацька її усмішкою, мокрою і шорсткою, він уявляв, як вона житиме на його піддашші.
Потім вони поселились в будинку, що пахнув сирістю, сиром і підсмаженою на маленькій електричній плитці ковбаскою – московською. Вікна заполонені сонцем, підлога заполонена сонцем.
Юхим розповідав про минуле літо, розповідав про риболовлю, бачені протягом останнього тижня у Львові фільми і ще щось. А потім, коли вони вийшли до озера позасмагати, Івась не розумів, що тут трапилось. Бо чогось не було. Чогось дуже важливого.
Плямка
А потім, через багато часу, Івась і Гигігагонська ще раз зустрілись.
Перед Івасем лежав круасан. Івась лупив тісто і думав - музика це коли він стоїть під дощем на пристані, а внизу перехлюпується вода, відзеркалюючи місто.
На протилежному боці вулиці стояла Гигігагонська. Маленька плямка червоного і коричневого. Івась ледь її розпізнав, чи не розпізнав, солодко розводячи замерзлі пальці.
Гигігагонська стояла у юрбі, а навколо цвіли вишні. Вони домовились про побачення о шостій і він прийшов на півгодини раніше і гортав біля пам'ятника Шевченку рекламу.
Івась думав, що відчай це коли люди починають читати біблію з початку і читають щодня рівно сім сторінок. Він думав, що відчай буває лише навесні, незалежно від обставин. Відчай настоюється протягом зими у останній банці яблучного соку, а потім її відкривають - після того, як розстає передостанній сніг та випадає наступний. Івась наливає собі повне горнятко і сьорбає. А потім терпне в горлі і він починає думати про те, хто кого вибирає. Івась долю чи доля Івася.
А потім, зовсім несподівано - ніхто нікого. Вони зустрілись випадково на Сихові у квітні. Він і плямка. Виявляється, плямка його не пам'ятала.
Вона помилково сіла не на ту маршрутку, а на дворі був дощ і вона сховалась під дашок кав'ярні, у якій Івась лупив тісто на круасані.
Гигігагонська стояла з вологими косами, розпухлими губами, а поруч Івась з круасаном. Вони домовились зустрітись біля пам'ятника Шевченку і Івась, несподівано для себе прийшов на півгодини раніше.
Затишно-затишно
Гигігагонській подобалось уявляти, думати - до солодкого мління в животі - як він, в обгортці якоїсь гарної сорочки, з духмяним ротом і теплими пальцями, що колись так моторошно минуло просовувались у розігріту на сонці жменю Гигігагонської - думає про неї.
Думає мабуть - моя гладенька засмагла рибка вовтузилась у воді - щось таке, щось таке ніжне і водночас байдуже, як про дитину або ящірку. Щось зовсім не книжкове і не піднесене. Щось таке постільно-тихе як ранкова їжа похапцем, щоб, поївши, залізти до ліжка досипляти і водночас похапцем відчувати у роті батистовий листочок росистого салату і кашемірову булку з маслом, а ще краще з підкислими, добре відібраними вершками - щось таке, побутове. Їй завжди подобалось почуватися побутово.
З цього все для Гигігагонської розпочалось. Вона щось собі потихеньку кляксала - малювала, облизуючи язиком з пальців фарбу, а потім подумала, що Івась про неї думає, не спить, товчеться в ліжку. І їй стало затишно-зтишно, щасливо-щасливо, ніжно-ніжно.
Гигігагонську не впізнає власний кіт
На столі – рожеві тюльпани. Кухня наповнена запахами кави, гарячого шоколаду і збентеження, що живе у рухах і словах Гигігагонської. Хто б міг подумати, що вона може так бентежитись, мало не плакати, битися з розгону об китайську рожу і знервовано облизувати попечені гарячим варенням пальці.
Івась.
Час минає. Гигігагонська змалювала багато фарбів і забула багато книжок – і от на тобі, маєш – прагне втиснутись у прогалини між його словами, а слова такі рідкісні і розумні, що її підпухле зі сну личко не пасує до його слів. Жваво хрумає яблуко. А він коштовно вимовляє думку за думкою. Вони ковзають по столі і по тарілці як слимаки.
Гигігагонська чужа у своїй пахучій кухні – у всесвіті довгих і багатослівних міркувань про всесвіт, серед прозорих золотих яблук, які свавільно порозкочувалися у свому дбайливому безсистемному розкочуванні.
Випрощує чоло, щоб не було зморшок - Гигігагонську не впізнає її власний кіт.
Ще вчора вона байдуже зустрічалася з його поглядом – рухами, руками, байдуже озиралася в минуле – а що, я тут, з усіма своїми пасмами думок, що завжди потрапляють у невідповідність з чиїмись думками, з усіма своїми довгими скоромовними реченнями, з усією своєю зустрічною логікою. І Гигігагонська нітрохи не переймалася тим, що він мабуть думає про багатьох гарних і розумних дівчат, з великими грудьми і довгими ногами, створених для обожнювання та поклоніння.
Поруч з ним з незрозумілих причин сидить вона. Вишкрябує з ока опалу вію і морочить йому голову своїми світоглядними позиціями та намагається вияскравити таку важливу деталь як оголена нога – не дуже худа і не дуже довга – у спілкуванні.
А сьогодні Гигігагонська прагне понад усе в світі, щоб він розправив у її керунку свого пальчика і промовив амбітно „хочу”. З яким ентузіазмом вона відштовхувала б його своїми напівоголеними грудьми, короткими спідничками. Як охоче вона тікала б йому з-поміж пальців наче жива шпротина, щоб врешті-решт, стоячи якось на сходинку вище, впритул носом до його носа прошепотіти - поцілуй мене, кохана Шерстяна Кицько.
А після поцілунку обернутися і втекти – востаннє, і дати йому себе наздогнати – ще раз, і трепетати кінчиками спідниці як підсніжник, відчуваючи позаду його тінь, що так плавно обмокує черевики Гигігагонської.
Нема світоглядних позицій, нема розправленого в її керунку пальчика.
Гигігагонська чекає, нудиться і вішаєшся йому на шию - сама, перша, непрохана і непокликана, принижена своїм довгим чеканням біля пательні з картоплею.
Вони дивляться, як на обрії сходить місяць. Холодне повітря наливається до кімнати повільними темними пульсуваннями. Пахне весною. Рожеві тюльпани хитаються на протягах, на стіні і на підлозі хитаються їхні шовковисті тіні. Івась читає її щоденника, замотавшись до шиї коцом, а вона розгойдується з боку на бік, трохи підпила і самовпевнена, і уявляє себе вітром у його долі.
- Твої записи схожі на шкільні твори, - каже Івась, а Гигігагонська у відповідь довго дивиться – погляд гейші – думає, і відповідає
- А твої очі схожі на відсутність очей.
- Нащо писати щоденник, якщо його всі читають?
Невже він думає, що коли Гигігагонська пише, то не відчуває присутності щоденника поруч. Відповідно те, що вона пише розраховане на когось. Вона ніколи не зізнається у замовчуваному перед щоденником.
- Як можна писати – діти проходять повз наші плечі, - каже Івась, - я розплачусь.
Але Гигігагонська чула таке у американському серіалі. Я зараз розплачусь, чи то пак, розридаюсь.
Холодна і довга весна. І діти, що проходять повз плечі Гигігагонської, залишились за стінами і за вікнами, а вони тут, обоє, теплі і майже закохані. І хто сказав, що не можна вживати сполучник „і” після слова, яке Гигігагонській подобається. І так приємно торкатися змерзлою ногою до Івасевого гарячого стегна, спиратись плечима на його груди і слухати, як він монотонно дихає на вилиці і на вухо, що вухо аж червоніє.
Така сама весна була того року, коли Гигігагонська вибирала життєвий шлях, і Той-Що-Малює, легковажно помішував почуття Гигігагонської.
Така сама весна була того року, коли червонобока кравчиня - брови вискубані шнурочками, на голові чотири сивих кудляшки - пошила Гигігагонській сукенку з чорного оксамиту і червоного атласу. Сукенка вийшла заширока. Гигігагонська збирала її шпилькою ззаду на талії, фарбувала губи темною помадою і ходила з дорослим виглядом по виставці картин художньої школи - тут був її рельєф. І не було жодної картини. Вона хтіла плакати, затискала пальці і хотіла додому.
Така сама весна була тоді, коли Гигігагонська одягала лише чорний одяг. Розпускала волосся, а Той-Що-Малює, розповідав їй, яка вона гарна - він був старшим за неї на довго, а вона була цікава сорока до всяких таємних дорослих занять на одинці з чоловіком. Відразу після свят обрізала собі коси - вони лежали - мертві, самотні, потемнілі - на столі, а вона хрумала крекери.
А ще - вони ходили на прогулянки.
Бабуся напекла яблук, вони повернулися з прогулянки. Івась сидів біля вікна. Вечоріло, дощило, змивалося місто, хлюпало качиними носками черевиків, повними води, плодило рожевих черв'яків на бруківці, човгало трамваями. Івась тоненькими випещеними пальцями лупив яблуко і ложечкою шкробався у гарячих фруктових нутрощах.
А потім у своїй кімнаті, на дні ліжка, Гигігагонська думала про час - вона раптово усвідомила, що є час, і що він минає, і що вона гайнує його ні на що, і що це прекрасно, і страшно.
******************************
Літо впало перед кросівком Гигігагонської одного суботнього вечора. Вони сидять в той момент на похилій вербі, поспускавши ноги у теплу слизьку воду. Гигігагонська зриває жменю листу і притискає до гарячого личка. Її голос сьогодні не її голос і вона нікого не любить, окрім себе, і любов до себе здається Гигігагонській таким нестерпним горем і водночас блаженством.
- Хочеш любитися на траві під зорями сьогодні?, - запитує.
- Хочу, - каже Івась.
- А що коли стану після півночі сойкою чи рибиною, - роздумує вголос Гигігагонська після чотирьох пив - чи жабою?
- Багато комарів, - байдуже відповідає Івась.
Цікаво мабуть зробитися жабою - роздумує далі. Її руки - це два листки, висушені в книжці Джейн Остен. Хлюпає ногами по воді. Вранці, закутана до вух, виявляється біля сніданку - варені яйця, сир, трускавки, присипані зверху цукром і облиті сметаною. Івась байдуже дивиться, як вона їсть, млосно дихаючи ще не сонячним повітрям.
А вечорами Гигігагонській робиться зле, поцілунки пахнуть жовтками, їй страшно відштовхнути і не відштовхнути його. Івась дарує їй квітку, а Гигігагонська болісно кривиться.
- Залиш мене саму під дошем, з моїми страхами і грубим плетивом сірого змоклого светра на тілі.
Як я гарно сказала про светер - думає.
І залишившись на самоті, пригадує - яскраво, безснівно, фотографічно - з закрученими пасмами кіс, гарячими очима, підведеними грудьми стояла на сходинку вище за Івася і в просині розщіпнутого пальта тряслася від лихоманки - дивилася у його сонні очі, верзла казна що з переляку, охоплена млостями внизу спини, занурювалась у його біле бездонне обличчя.
І були схематичні берези, зарисовані на клаптику дзвінкого краєвиду, і було кришталеве поцокування підборів, і був голос, який відмовлявся з Гигігагонською розмовляти по телефону.
Захлинається сутінками - прозора зупинка з рекламою цигарок, дощ товчеться по каштановому листі. Гигігагонська підгинає під себе ноги, тисне коліна до грудей - дівчина в розбитому серці - думає. Думає про вщент ображеного Івася.
Почувається так, як тоді, коли хворіла на ангіну і читала міфи Давньої Індії, а бабуся плела їй светрик. Гигігагонська думала - нащо светрик, якщо вона завтра помре - і не помирала, і була щаслива тим, що болить горло і що можна цілісінькими днями читати.
Смерть
Гигігагонська часто думала про смерть. Десь починаючи з шістнадцяти років, коли вперше з нею стикнулася і була вражена. Вона не хотіла пригадувати, як стикнулася із смертю. Але лишилось глибоке враження - як шрам. Гигігагонська думала - безглуздо називати смерть вічним сном, бо вічний сон це вічний ангел з опущеними крилами і повіками, а смерть це щось дуже непристойне, гнійне і огидне. Це коли щось, що не є вже тобою, має твої обриси і твоє обличчя, і запах ковбаси та щойно засмажених котлет, за якими тебе будуть пригадувати - спотворено. Не твою усмішку чи твої анекдоти, а те, як ти, вже наполовину ти, востаннє дихала, боялась темряви, лежала хвора і смерділа зігнилими нутрощами.
Смерть на думку Гигігагонської не мала нічого спільного з людиною. Тому Гигігагонська вірила в душу і в Бога. Хоча може в Бога і не дуже вірила, але їй дуже хотілося вірити, хотілося на когось покластись. Покластись на когось, хто все може і все знає. Хотілось розслаблено засинати, думаючи, що про тебе завжди подбають.
Тоді цвіли вишні і Гигігагонська покрилась першим весняним ластовинням. Вона не могла забути про те важке враження. Гигігагонська на світанку виходила на двір і дихала першим сонцем, а коли падав дощ - наберала повні жмені грубих крапель і пила. На смак як липовий чай - думала Гигігагонська - чи то був липовий дощ. Може там у Бога на небі теж ростуть липи, і цвітуть спочатку літа, і Бог проходжається між ними в сутінках, і слухає, про що на світанку розмовляють люди і тварини.
Потім Гигігагонська змінила думку про смерть. Відколи усвідомила, що також помре. Гигігагонська не те, щоб боялась смерті, просто їй почало видаватись, що безглуздо жити з усвідомленням власної майбутньої смерті. Безглуздо рухатись, дихати, малювати, якщо рано чи пізно все однаково закінчиться.
А потім Гигігагонська вчила філософію і їй дуже сподобались слова одного філософа, мабуть Епікура, хоча Гигігагонська точно не пам'ятала. Філософ казав, що безглуздо боятись смерті, бо коли ми є, то смерті нема, а коли прийде смерть, то не буде нас.
Тому Гигігагонська стала думати про смерть рідше, а на похорони далеких родичів ходити частіше. І вже не боялась мерців і вони не видавались їй такими огидними як колись. Але Гигігагонська продовжувала вірити в душу. Теорія пекла-раю її не влаштовувала, бо Гигігагонська потрапила б мабуть швидше до пекла, аніж до раю. Тому Гигігагонська повірила в реінкарнацію душ і потай стала мріяти про свою якнайшвидшу і найбезболіснішу смерть, щоб реінкарнуватись в когось іншого, кращого і щасливішого.
Відколи Гигігагонська познайомилась з Івасем, її суїцидальні настрої минулись. І вона хотіла довго і щасливо жити. А ще Гигігагонська хотіла, щоб вони завжди були разом. Але не одружувалися, бо Гигігагонська панічно боялась шлюбу. Їй здавалось, що після шлюбу вони житимуть разом не за бажанням, а за необхідністю. А без шлюбу - через палке, пристрасне і нестерпне бажання завжди бути разом.
Гигігагонська дуже любила свою бабусю і боялась, що бабуся помре. Бабуся мила волосся і Гигігагонська його чесала. Думала, що незабаром бабусині очі будуть білими - вони невпинно, день за днем розпливалися по обличчі і по одежі. Бабуся мала катаракту. Бабуся мала великі ключиці і була схожа на ангела з опущеними крилами і повіками. Такого ангела Гигігагонська колись малювала з Тим-Що-Малює. За спиною ангела вони намалювали місто, яке спало. Намалювали дуже лагідно, без бунту, зеленими пастелями і Гигігагонська сказала, що той папір під малюнком пахне Львовом. То був намальований сон.
Гигігагонська боїться, що бабуся помре. Вона приходить вночі дивитись, як бабуся спить. А ввечері, коли сидить на кухні за чаєм та книжкою про французьку революцію, і бабуся толочиться повз Гигігагонську оксамитовими пантофельками, Гигігагонська любить бабусю понад усе в світі. (dali bude)
