У пралісах наших первинних чуттів
Ходімо шукати чим себе злікувати
1. Зруйнуй останню святиню – і тоді настане повний комунізм
В Пекіні – переполох. Розгнівані зорі остаточно і безповоротно покинули рідне пекінське небо. Зраджено-рогатий місяць з невимовного горя надихався вихлопних та фабричних газів, з понурим зарюмсаним обличчям сиротою блукає задимленим нечемними денними гостями мрячним небом. Хоч і ладен би будь-якої миті вибачити своїм непосидющим коханкам, як це вже робив не один трильйон разів. Невесело ж бо в просторих небесних палатах всесвіту ночувати на самоті після цілоденної спеки без веселих зірочок-щебетух, які зазвичай щовечора поспішають з усіх куточків виднокола до його просторої чисто виметеної світлиці з випуцуваною начорно підлогою на свої цілонічні веселі вечорниці.
Метеорити, вірні слуги вередливих небесних панянок, не забарилися сповістити пану Рогатому про дійсну, зрештою, очевидну всім, сумну причину зради заобрійних блискіток: накурили-наплювали негречні місцеві панове за цілий небожеський пекінський день так, що вночі не лише Шляху Чумацького не уздриш, а й гордий лик пані Полярної даремно виглядатимеш.
Столичні поети, художники, музиканти – найзавзятіші залицяльники та найнезаперечніші фаворити космічних красунь, негайно почали збирати свої скромні та нескромні пожитки в прості наплічники та дорогі валізи аби пуститися навздогін своїм вередливим музам-натхненницям.
Їх курс на далекий заобрійний південь. Не до острова Хайнань, куди їдуть лише сноби, і який вони ще тисячу років тому прозвали „дверима до пекла”, що знаходяться у „хвості великого дракона” імперії, а до китайського Парижу, столиці Південного Шовкового Шляху, вічного й затятого духовно-інтелектуального суперника Пекіну та Шанхаю, вільного міста Куньмін.
Куньмін, що в перекладі значить «захмарено-ясний» (хоча з поетичної мови валідний і інший переклад «розумний старший брат», або й «розумні комахи», або й навіть «світло жіночості») – дійсно представницький центр усіх далекосхідних цивілізацій. Недарма ж саме Куньмін – найпопулярніша дестинація більшості європейських та американських мандрівців.
Зрозуміло: звідси ж лише двісті кілометрокроків до вічномудрої мами Індії, і стільки ж до її казкової посестри – Бірми та ще не відритого земного раю – Лаосу, з його нецивілізовано добросердечним і щиропривітним людом.
Ті ж самі кроки з невеликим гаком й до норовливого братчика – В’єтнаму, який в 1967 рокі геройськи перебив неправильно загострений апетит американських генералів, а потім спромігся через дванадцять кругленьких рочків нагадати й своїм північно-імперським старшобратчикам, хто в своїй рідній хаті є who.
А ген отам он, за якихось два-по-сто-й-ще-півста крутоверхих десятистометриків, непорушно загадково й привабливо, як закуплена на цілу ніч ще незаймана красуня-коханка, мріє на своїй неймовірній дво-Говерловій висоті магічно-недосяжних вісьми півкілометрів вічно-загадковий недосяжно-Тибетський стражденно-незалежний Пляц: сплачує – з дозволу та настанови непереможно-переможеної московської совітократії – свої заслуженогрішні рахунки за магічно-свастикові настанови в 1920-1930 мандрівнотуманні роки майбутнім гітлерівським світо-завойовницьким стратегам. Хоч, власне, перша регулярна армія в Китаї і була створена ще на початку 20-х років ХХ століття (посприяли знову ж таки комуністичні невиліковно-авоськуваті аляскінці – росіяни), сам Пекін ніколи б не зважився на нечувану для своєї підмонгольсько-рабської ментальності агресію 1949 року по загарбанню й поневоленню високогірного сусіди, споконвічного суперника, непримиримого друга-ворога).
З високості своїх вісімнадцяти сотень метрів чотиримільйонне Місто Вічної Весни (влітку не спекотно – не вище +20, взимку не зимно – не нижче +10: весна круглорічна, щоправда притибетсько-високогірно-специфічна, сонцепальна) Куньмін гордовито панує над буденною комунонавколишністю, поважно й степенно вже 2000 років головуючи провінцією Юнь-нань (Південна Хмара), площею 394 тис. кв. км., китайським П’ємонтом. Однією з найгустіше заселених (близько 50 млн населення), єдиною, де китайців навіть сьогодні, о чудо!, приємноменше, аніж некитайців. Своїми обрисами та своїм вільним духом ця земля несподівано-загадково нагадує Україну. Куньмін – столиця китайських мусульман, 18 мільйонів яких імперо-пекінські війська вирізали в 1856-1873 повстансько-революційних роках за намагання створити тут окрему хансько-мусульманську державу. Через найбільшу різноманітність флори (понад 2500 видів дикорослих рослин) та фауни, цю казкову землю прозивають в Китаї „Царством рослих і тварин”, „Садом небесних чудо-квітів”, „Батьківщиною запахів” та… „Скарбницею нарко-сировини” (про це – окрема розмова). Промисловість провінції теж на висоті. Загалом, Юнь-нань дає третину національного доходу. Це найзручніший стартовий майданчик до Тибету: просто по „бірманській дорозі” довжиною 1300 кілометрів, збудованої в скелястих горах 160 000 китайцями мало що не голіруч в 1937-8 роках підчас війни з Японією.
На підступах до норовливої високогірної провінції шлях пролягає фантастичною залізницею через понад непораховано триста з лишком тунелів (спадковий дарунок майстровитих французьких інженерів) крізь неприступно-фантасмагоричні гори. Адже ще до 1920 року на цих землях хазяйновито господарювали практичні, завзяті, жорстокі, хоч і часом, геть уже змопасанівши, надто м’якотілі французькі колонізатори, які здуру так званої гуманності, що є безпомилковим індикатором цивілізаційного декадансу, зрештою залишили цей стратегічний, багатющий на природні та культуральні ресурси казково-благодатний регіон на поталу продажним, халатним, безгосподарним, чужоземним пекінським чиновникам-алкоголікам та різноманітним китайським бандам позазаконників – їх тіньовим братчикам по ремеслу. Ще в 1950-их роках Юнь-нань зберігав якусь невизначену пекінськими законокордонами свободу й тихонепричетну незалежність від всеобіймаючої-всепожираючої матінки-імперії. Та вічноживучий великоханський шовінізм (за такі неповажно-дисидентські слова вас могли б ще й нині навічно поховати у в’язниці), з комуністичним присмаком на додачу, проявляє свою руйнівничу присутність повсюдно і повсякчасно: останні забудови традиційної архітектури остаточно зникають з міста. Всі буддійські храми міста були знищені ще в епоху Мао. В кожній школі, включно з кабінетом директора, на видноті обов’язкове нагадування “Шуо пу-тон-хуа” (розмовляйте по-китайському). Щоправда, зараз численні мечеті та храми міста успішно відбудовуються. Мені Куньмін запам’ятався смачним гірським козячим сиром, та своїм неймовірно різноманітним зоопарком.
А за 60 км від Куньміну, на кордоні з Лаосом, розташоване невелике містечко Пу-ер, знамените на весь світ як батьківщина неповторного чаю, що так і зветься „пуер-ча”. Це чай в брикетах. Вельми ароматний, з густим терпкуватим смаком, надзвичайно корисний для здоров’я. Чим пуер-ча старіший, тим дорожчий. Адже упродовж десятиліть зберігання в брикетах найрізноманітніших форм він продовжує ферментувати корисні речовини. Багатокілограмові диски пуер-чаю є в Китаї одним з традиційних дарів новонародженим, який втановить обов’язкову частину їх майбутнього весільного посагу. Подружжя може ласувати таким високоякісним чаєм до кінця свого щасливого обо’вязково здорового і неодмінно довголітнього життя. За легендою, пуер-ча „винайшли” цілком випадково, коли караван, що віз звичайний зелений чай по Південній Шовковій Дорозі з Китаю до Індії, попав під зливу і весь чай спершу геть змок, а потім висох під палючим високогірним сонцем. „Зіпсований” чай вирішили не викидати, а продати, як „новий спецпродукт”. І це був повний успіх. На полицях книгарень завжди присутні свіжовидрукувані розкішно ілюстровані фоліанти книг про чудо-напій. „Стареньке” кілограмове кружало пуер-чаю може закоштувати до 5 тисяч доларів. Японія – головний імпортер цього дорогого і цінного продукту.
2. Майбутнє – це позавчорашнє післязавтра
На початку було Дао, тобто слово-дорога-злягання-піхва-мова-мораль-
лінія-метод-мандри-думка-керувати-аспірація-ріка-закон-мелодія. Даоси, традиційно, – це всі, хто цікавиться надприродним. Дослідники стверджують, що даоси мають своє власне, таємне письмо.
Як відомо, всі справжні, дійсно значущі справи чиняться без дозволу. І тоді Удача, яко слухняне дитя зухвалості, зявляється сама у власній царській персоні.
Так сталося, що саме в цьому таємничому, легендарному, гірському містечку відбулася зустріч з загадковою, таємничою людиною. Рано чи пізно, але перед кожним виникає проблема подолання комплексу Наполеона. Одні страждають на цей комплекс усе своє життя. Інші втішаються ним. Від того як людина вирішує дане питання, залежить все подальше її життя.
Зранку (а встають тут всі дружно о 6 годині, лягаючи о 10-11, зате в обід від 12 до 14, поївши, відсипають свою годину) всюди навіть на майданчику перед супермаркетом колективні традиційні китайські заняття зі знаменитого ці-ґун – дослівно: «звершення духу, духовний подвиг» – система вправ для зцілення тіла й духу повільними рухами (80-літня моторна бабуня мугикаючи ритмічну мелодію плавно піднімає правою рукою свою праву ногу вище голови, а потім залегка розтягується в шпагаті), а також у-шу («військове мистецтво»), кун-фу або ґон-фу – дослівно, «праця на дозвіллі», або ж просто «дозвілля», або й цілком просто, «заслужений герой», тайцзицюань – дослівно: «небесний кулак, кулак найвищого ґатунку» – традиційна улюблена розвага даосів, дійсно найзагадковіша й настрашніша зброя народних «утаємничених» мас упродовж століть: головні секрети тайцзицюану ніколи нікому не відкривають, вони передаються усно від батька до сина.
День вирощує сни. Сни надають сенс життю. Кілька днів назад в моїй кімнаті оселився цвіркун. І в дощ він тут: літає-скаче-бігає. Цілонічні арії туземного співака звикло заколисали-навіяли дивні, казкові сни.
Того дня я прокинувся незвично рано. Кінець світу: автобус за вікном божевільно сигналить упродовж божевільних 11 секунд! Посеред дороги стоїть жінка, а біля неї трирічна донька терміново справляє малу нужду. В Китаї дітям дозволено все. Час! Морфлот, підйом!
Новий ранок зіпнувся навшпиньках і, наче вперше поціловане дівча, божевільно стрімко ввігнався у свято сонячно синього щасливого недільного неба. Такі дні призначені для чудес неймовірних.
Я ніколи не вірив в добрих вчителів. Ані в їхню гарну приказку: „Учителю, як виховаєш учня, то будеш мати потім у кого повчитись”. Я завжди радше волів вчитися самому, аніж навчати когось.
Він сидів мовчки вже дві години. Будда. Або може просто монах-буддист? Хоч традиційно чоловік в Китаї може одночасно бути і буддистом і даосом. Голена голова. Світиться. Навіть не видно його суцільно темножовтого одягу. Невизначеної нації. Невизначеного віку. Не дивиться. Бо не має погляду. Що він бачить, знає лиш він сам. Може це я наївся уночі отруйних цвіркунів чи випив на халяву забагато пуер-чаю за кошт директора чайної фабрики, що запросив мене на відвідини з далекими бізнесовими намірами, і в мене тимчасові галюцінації? Хіба тобі не ясно, що схід – химера? Думаю я. Його не існує! Це вигадка книгарів! Мовчав. Я. Він – теж. Й не глянувши на мене. Як правильно жити? Не вбивай! Не вбиваю! Але будь готовий убити! Як то? Не кради! Не краду! Але вмій украсти! Чому? Не бреши! Не брешу! Але знай брехати! Навіщо? Моїх запитань він не чув. Бог – це що? Бог – це я! В якому смислі? Без жодного смислу! Бог – це ти? Ні! Бог – це я! Бог – це я? Ні! Ти – ніхто! Бог – це я! І ти – ніхто? Я – не ти! Як казав твій Христос... Наш Христос! Перебив я набридливо-лисого „вчителя”. Як казав ваш Христос... Наш Христос. Наполіг я. І вже був цілком готовий убити новоявленого „бога”. Та він раптом здався. Гаразд, то ж як казав наш Христос... Як казав? Далі не важливо! Бог – це любов? Любов – це шлях. До чого? До жінки! Жінка – це Бог? Ти кажеш! Ти несповна розуму!? Хто вимірює повноту розуму? Жінка – це що? Це нібилюдина: яку можна перенести через потік. Тобто витрахати!? Як і тебе!? І я собі уявив, як я буду трахати цього мудро-лисого „бога”. Як і тебе! Відпарирував мудро-лисий „бог”. То він має ту саму уяву? Краще відступитися, подумав я. І мирно здогадався. То ти – жінка? Як і ти! Ну то які суперечки між нами жінками? Отож бо й воно! Щастя – що? Найкраще – собі! Тоді зможеш вділити людям. Живи для себе! Тоді житиму для інших? Здогадався невдячний учень. І швидко запитав. Скільки тобі років? Що? Коли ти народився? Я – вічносущий. А смерть? Я живу вічно. Коли? Що коли? Вічно – це коли. Вічно – це завжди. А коли помреш? Я знову відчув бажання убити „бога”, щоб побачити вічність. Я так йому і сказав. Це добре. Є шанс пробуддитися. Легалізація та реабілітація проституції та багатожонства – це добре? Ризикнув я. За схемою: хто контролює геніталії, той контролює душі. Відважно провадив я далі. Він мовчав. Раптом різко: Балакаєш! То що? Або жити, або балакати! Третього нема!
Лінгвісти стверджують, що щирість та порядність народу визначається тим, як чисто його мовою вимовляється звук „о”. Цей звук вважається божественним – саме він сполучає людину з Богом, з Абсолютом, з Небом. Занедбавши чистоту британської шекспірівської мови, американці, як і сучасні росіяни повнозвучне „о” вимовляють як доземне „а”. Китайці замість округлого „о” кажуть кривомудре „у”. Німці з французами з благородного „о” стрімно сповзають на блюзнірсько-мавп’яче „ое”. Лише в італійській та українській мовах звук „о” зберіг високу чистоту та світле повнозвуччя безкінечного піднебесся. Можливо, саме тому ці дві мови визнані найблагозвучнішими у світі. Мій лисий вчитель вимовляв звук „о” на диво вельми благозвучно. Щоправда, він, звук, чомусь завжди йшов через ніс і чимось нагадував якесь кумедно-коров’яче мукання. Він, „вчитель”, пішов. Зустрінемось! Коли? Вчасно!
3= Хтось лиш сіє, а хтось ще й жне
Весь Китай живе за пекінським часом. Тоді коли в Пекіні світає о 4 ранку, то в Тибеті лише о 6. Проте, навіть такої величезної території (сюди б вмістилося вісімнадцять Україн, або ж майже вся Європа) їм замало: китайці вважають Сибір питомо своєю територією, незаконно анексованою Російською імперією в ХІХ столітті. То ж тепер вони потроху перебирають його до своїх рук. Кількість китайців, що постійно проживають і працюють в Сибіру, ніхто точно не може підрахувати. 100 мільйонів гектарів добірних західносибірських лісів віддано в багаторічну оренду Китаю. І хоча територія самого Сибіру така велика, що одне лиш болото в Тюменській області більше за площею від цілої України, китайці вміють любити своє. Якщо американці люблять свою країну і ненавидять всіх хто не поділяє їхньої думки, а росіяни не люблять своєї країни і ненавидять всіх хто поділяє їхню думку, то китайцям однаково хто як любить чи не любить їх чи їхню країну: їм цілком достатньо того, що вони самі її люблять, й самі себе поважають. Поняття „всі” найчастіше китайською мовою найчастіше передається виразом „да-цзя” (велика сім’я). Коментарі зайві.
Самодостатність китайців навряд чи виглядатиме такою вражаючою, якщо згадати, що вони споконвіку жили в самоізоляції, обгороджуючи свої землі високими стінами там де не було високих гір. Стіна – головний символ китайської цивілізації. Зокрема, в селі кожен будинок з навколишніми господарськими забудовами обов’язково відгороджується високими 4-6 метровими товстими стінами з цегли. Так що будівництво самої стіни часто обходиться господареві набагато дорожче, аніж сам будинок, який може мати вельми скромний вигляд й розмір. Вражає те, що майже біля кожної стіни й кожних воріт багатоколірно майорять густо посіяні цілком рідні мальви. А на міських клумбах завжди присутні ностальгічні чорнобривці. Окрім мальв та чорнобривців, повсюдно зустрічаються верби, тополі, сосни. Який це був празник, коли саме в суботу перед вербною неділею я раптом натрапив на цілу вулицю засаджену вербами в далекій за п’ятнадцять тисяч кілометрів від України землі.
В містах більшість працює по 12 годин денно, 30 днів на місяць, з одним вихідним. Середня зарплатня 500 юанів (десь 330 гривень) місячно. По селах багато сімей навіть неспроможні заплатити 20 юанів (13 гривень) в місяць за навчання дитини в школі і змушені тримати дітей вдома й залучати до важкої сільськогосподарської праці. Нерідко навіть у великих містах, зокрема в Куньміні, можна побачити 7-12 річних дітей, які сидять на тротуарах на своїх шкільних ранцях і виконують домашні завдання, а перед ними лежить картонка з написом про допомогу оплатити їм навчання в школі. Якщо ж дитина захворіє, а в батьків немає чим платити за лікування, дитину просто виписуть з лікарні додому. Про дорослих зайве й балакати. Очевидно, що тутешня кум-партія нездало втілює в життя одну з засад вельми поважаного тут Генераліссімуса Йосіфа Сталіна про те, що в процесі будівництва соціалізму держава має не відмирати, а зміцнюватися.
Зрештою, кожна країна має свою долю, свою карму до проживання, свої ілюзії до гіркого протверезіння. Життя ж – воно наче мед. В тому смислі, що немає у світі сили яка б могла, за словами поета, прискорити рух меду, що витікає з нахиленої банки. Життя окремої людини чи цілого суспільства – однаково. «Хто для нас Мао? – перепитує шофер таксівки вчора. «Він є нашим святим. Він – китайський Бог!». Так і сказав: «Ta shi zhong-guo-de shen!». Портрет Мао в кожному автомобілі, в кожному магазині, твори «геніального філософа» стоять в книгарнях у відділі «конфуціанство» поряд з працями Конфуція та його послідовників (скільки ж мільйонів їх книжок спалив новоспечений „філософ”?). На стінах готелів, магазинів висять не картини, а збільшені до рами на 1х2 метри факсимільні вірші Мао. Він же ж був ще й „геніальним” поетом та „неперевершеним” каліграфом.
Але цить! По телевізору виступає 87-річна бабуля, яку вже вшосте китайський уряд відвіз до ненависної Японії аби вона вже вшосте зі скрушними ностальгічними сльозами на очах розповіла всім по телевізії сумно-неповторну правду про те, як „вісім японських солдат-окупантів цілий тиждень ґвалтували її п’ятнадцятирічну в оцьому дерев’яному сараї, який тепер на жаль вже на замку” (хоч і чудово зберігся, не гірше від своєї безнадійно ностальгуючої жертви): „отут вони мене вели, отам роздягали, а отамдечки вже й ґвалтували: сім днів, вісім молодих японських вояків, кожен день, щоразу всі по-черзі, і після цього мені стало так встидно, що я вирішила ніколи не виходити заміж, я буду жити доки не відомщу своїм кривдникам”. „Агов! Де ви, кривдники! Чи вже забули мене? Ідіть-но мерщій сюди” під кінець розпачливо вигукнула бабуся. Подумки.
Хрестоматійна китайська привітність та гостинність залишилися хіба лиш в віддалеких гірських селах та книжках з минулого тисячоліття. Панує якась злорадно-заздрісна злість не лише на всіх іноземців, але й на своїх ближніх. Дійшло до того, що напередодні Пекінської Олімпіади китайське телебачення змушене було почати регулярно крутити дидактичні ролики з показом прикладів ввічливої, гречної поведінки на дорозі, в транспорті, в побуті.
Потяги як і автобуси в Китаї зазвичай вщент набиті людьми. Ціни на квитки не те що високі. В середньому в сім разів вищі у порівнянні з українськими. Так аби зрозуміти: за проїзд від Львова до Києва у плацкартному вагоні тут треба було б заплатити порядку 200 гривень, та 350 за купе, при цьому вигод особливих немає. Правда, існують ще вагони з „сидячими” та „стоячими” місцями (вони є у всіх поїздах всіх напрямків), при бажанні, саме тут можна здобути незабутній досвід ночівлі сидячи або лежачи на підлозі. За “сидячий” квиток з вас візьмуть приблизно третину плацкартного. За ціною „стоячі” від „сидячих” не відрізняються навіть на 1 юань, але стали таким собі “вирішенням” проблеми браку траспорту.
Книжок на батьківщині книгодрукування вдосталь. Ціни – дещо дорожчі, ніж в Україні. Книгарень з розрахунку приблизно одна на тисячу їдалень. Читають порівняно мало. Але ж і читачів тут більше, ніж народу в цілій Європі! Твори класичних китайських філософів Лао-Цзи, Конфуція, Чжуан-Цзи, Мен-Цзи, Сун-Цзи, наприклад, можна зустріти за цілком доступною ціною в 5-6 юанів (3-4 гривні) навіть на газетно-журнальних прилавках на залізничних вокзалах. В книгарнях люди не тільки купують книги, але й читають їх. Може, й здебільшого, навіть. Годинами читають, розсівшись просто на підлозі бо крісел, лавок чи стільців для цього не передбачено. Зате читати – ласкаво просимо! Багато школярів приходять до великих книгарень робити домашні завдання. До їхніх послуг книги, столи, парти, персональні комп’ютери і свята тиша.
