І був ранок. Небіжко прочнувся й усвідомив собі, що треба з’їсти сніданок. Але в холодильникові пусто, а крамниця закрита бо велике свято то прийшлося Небіжкові день весь на тще серце перебути та глянути в палаючі очі голоду і померти – під вечір.
Тоді відвезли його в морг. Там Небіжко та його побратими в смерті лежали з заплющеними очима – хто знає, може не люблять світла, або просто світ їм вже зовсім не цікавий. Як би не було – всі лежали тихо та смиренно.
Саме тоді, ніччю, прийшов янгол по душу Небіжкову. І каже він – янгол, бо Небіжко не міг вже сказати нічого, а лише слухати вухами душі своєї:
– Ось лежиш, Небіжку, тут, на межі світу цього білого й світу потойбічного, з якого повернення немає. Бо це як з рікою, що в одну лише сторону води свої несе – в море солоне та бурхливе, вітром збурене та хвилями бігуче.
Застогнала душа Небіжкова, бо й правда невідмінна була в цих словах – вже їй треба було тіло мертве полишати та на той світ переправлятися почерез широку ріку забуття справ житейських та земних. Перепливла душа через стихію ріки цієї на човні своєї віри й причалила до берега потойбічного – на вічність...
