Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47681
Рецензій: 92544

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Роздуми

Хронологіон або Передсмертя (Записки майже сорокарічного)

© Юрій з Підляшшя, 03-02-2006

02.11.2001 р. –  05.07.2003 р.

Осiнь. Пора поминання померших. Вчора була служба на могилках у Рейпичах. Було сонце зза хмар, але й холодний вiтер (вiтрище – як сказала одна рейпицька тiтка).
Сьогоднi вечером Євгенiя запитує, чи знав Юрiя Г. Знав. Показується, що недавно помер вiд ускладнень пiсля грипу. З пам’ятi вискочило зачуте 2-3 роки тому на могилках в Дубичах Церковних, вiд бiльш-менш 60-рiчної жiнки:
Люде мрут
I дорогу трут
Ми сухаруов насушимо
I за їми рушимо
Чоловiк живе все довше й довше та й прибуває знайомств на могилках...


*    *    *

У вiчнiсть проводять нас молитви й дерев’янi або бетоннi хрести-пам’ятники. По їх колись залишиться порохно й груз. Чи по нас колись залишиться вiчная пам’ять.

*    *    *

Сиджу вдома з помоланою ногою. Лiг на пiдлозi (помостi, долiвцi) й пробую щось писати. Може роздуми про власне життя. Його вже минула мабуть половина. А може й бiльше – в нетрях майбутнього причаїлися рак, дiабет, серцево-судиннi хвороби, автотранспортнi катастрофи й випадковi, безглуздi смертi.

*    *    *

Обов’язку жити вiчно немає. Але всi хочуть як найдовш – хiба, що знедоленi й важко хворi.
Мабуть проминання часу та неухильнiсть старостi й смертi починає проникати до моєї свiдомостi. Це проявляється зокрема, коли дивлюся на старiсть та могили в телебаченнi. Починає робитися якось так... Щось як би сум, щось як би жаль. Але говорять, що життя починається пiсля сорока!

*    *    *

Замикаємо очi – зараз зберемося в сон. Це нагорода за довгий день повний метушнi та нап’ятих нервiв i м’язiв. Але чи й зараз знайдемо силу думати про людей i справи, про якi хочемо – а не мусимо – думати?
Вiдкриваємо очi – народжуємося для нового дня. Але чи разом з нами народжується радiсть i надiя?

*    *    *

В цiєї жiнки котяче життя – сказав хтось, показуючи на старушку, яка ходила туди й назад вулицею. – Невiстка не дає їй нiчого робити.
Стара влiтку й взимку мандрує вулицею не мавши будь-якої мети, просто як зiв’ялий листок несений вiтром будь-якої пори роки. Що ж може бути сумнiше вiд образу 70-рiчної жiнки, яка день за днем вештається мiстом, щоб згаяти якось час, який вiдмежовує її вiд смертi?

*    *    *

Чи цi, якi крадуть годинники є злодiями часу? Чи разом зi старим поломаним годинником викидаємо своє минуле? Чи ми?.. Чи час?... Чи годинники?..
Годинник ще йде, час бiжить, а ми вже лежимо й трухлявiємо... Чи це жах? Закономiрнiсть!

*    *    *

Молода дiвчина, на порозi повнолiтностi залишила земний шлях, яким мандрувала 18-й рiк i ступила у вiчнiсть. Люди це звуть – смерть.
Коли собi усвiдомив цю смерть? Чи тодi, коли в сьомiй годинi ранку про це почув в телефоннiй трубцi. А може як купував вiнок, але найпевнiше коли побачив на стiнi затриманий годинник.
Так направду люди завжду думають лише про себе. Навiть на похоронi найближчi родичi покiйного запитують – як тепер жити? А кругом звучать побутовi розмови.
Тiло лежить в трунi й гарячi сльози – не сподiвався, що справдi можна цю гарячiсть вiдчути на на своєму лицi – не розiгрiють його крижаного холоду.
Кожний iнакш сприймає життя i свiт, кожний по-iншому сприймає смерть, по-свойому дивиться на цей пункт, в якому життя доторкається вiчностi – вона схована перед живими, як вiко труни присипане товщиною могили.

*    *    *

Хто ж розкаже це все, про що хотiлося б говорити?..
Сиджу, наливаю в склянку вино. Задумав останнiм часом, щоб таким способом повернути до письменницької активностi – сiдаю, вiдкриваю зошит й пробую писати.
Про що напишу сьогоднi? Може про мандрiвку свiдомостi? Iндуси вiрують в мандрiвку душi, Богдан Бойчук, а навiть я сам, колись писав про мандрiвку тiл. Але ще моя iнтуїцiя – може наслiдок страх перед цим, що матерiалiсти й безбiжники можуть мати рацiю й людина це лише фiзичне тiло – отже моя iнтуїцiя пiдказує, що iснує ще мандрiвка свiдомостi.
Людина має свiдомiсть свойого окремого „Я”. „Я” це водночас остання буква азбуки – якщо остання то найважливiша. Всi менш важливi букви бiжать як собача зграя перед своїм паном, а найважливiша буква „Я” гордо крокує на кiнцi, бувши завершенням та довершенням.
Кожний хто народжується має свою самосвiдомiсть, має своє „Я”. Це самоусвiдомлення „Я” постiйно мандрує вiд життя до життя, смерть це для нього лише пересадочна станцiя помiж одним та другим фiзичним буттям. Тiло є матерiальне та нетривке, а „Я” незнищиме та вiчне. Я вмираю... Я народився... Я живу...
Все ж таки це болгарське червоне вино показалося досить поганим – на перший смак може й приємне, але шлунок проти нього бунтується. Прийдеться забути про слов’янське братерство й купувати французькi вина, або й еспанськi... Українських в нас не продають. Таке життя.

*    *    *

Людський вiк це не бiльше 120 циклiв мандрiвки Землi довкола Сонця. Зветься їх роками, але мало хто доживає й сотнi рокiв, хоч бiльшiсть, зокрема в країнах пiвнiчної пiвкулi, вдається пережити найменш половину. Цей людський вiк то якби готель з пронумерованими кiмнатами – їхнi стiни визначенi чотирьома порами року, якi безконечно повторюються. Люди в окремих кiмнатах постiйно змiнюються, переходять з однiєї до другої в ритмi визначеному зимовим сонцестоянням. Наше життя це не що iнше як постiйна мандрiвка почерез кiмнати рокiв, бо ми на цьому свiтi як гостi в готелi, якi прибувають нiзвiдки й вештаючися помiж стiнами вичiкують аж хтось саме їм зробить човен, в якому перепливуть мiтичну стихiю Стиксу-рiки.
Потиху скажу, що цей човен у нас звуть – труна.

*    *    *

Пишу й пишу про життя, про смерть... Бо й щож важливiше в долi людськiй – народитися й дожити смерти. Сама смерть, як стан пiсля життя, яке знаємо зараз, не є страшна. Лякає нас сам момемнт переходу, коли вiдчиняються дверi до вiчностi, коли вже нашi очi ослiпить свiтло зза цих дверей, але нашi думки ще хапаються предметiв, якими оточувалися ми стiльки рокiв. Iнколи цей момент справдi страшний, супроводжений стражданням – люди ж себе вбивають рiзною зброєю, отруюють, топлять та навiть спалюють...
Тут прийшла дружина й принесла свiжо випраний i погладжений одяг – необхiдний атрибут нашого земного життя. Хочемо гарно вдягатися, хочемо мати гарну хату i в хатi порядок...
Але через сто рокiв яке буде це мати значення – чи ми гарно вдягалися, чи в одних штанах ходили два мiсяцi, чи два роки, чи було їх в нас двоє чи двадять...
Не закликаю не вживати мила, зубної пасти й ходити в подертому одязi. Але...
Прислали нам з Варшави, почерез Iнтернет, вєльканоцнi побажання (взавтра в полякiв Вєльканоц – свято Воскресiння Христового). Я вiдписав, що постараюся пам’ятати про цi побажання аж до Великодня, який цього року на початку травня. Й написав, що бажаю й їм всяких дарiв для духа й для тiла, бо хоч воно грiховне то це ж помешкання, в якому живемо весь свiй земний вiк.

*    *    *

День за днем, нiч за нiччю на осi рокiв обертається колесо нашого життя. Ця вiсь зачеплена своїми кiнцями за народження й смерть, сперта на колисцi й трунi. Її довжина незмiнна – змiнюється лише пункт, в якому перебуваємо ми. Iнколи важко збагнути чи ближче нам ще до початку її, чи вже до кiнця... Чи встигну ще записати цей товстий зошит до останньої сторiнки?

*    *    *

Життя в тiнi смертi. Радiсть життя в тiнi смертi. Свiтло життя в тiнi смертi. Великопiснi роздуми в очiкуваннi Воскресiння. Святкуємо його кожний рiк, доки не помремо. Померти мусимо бо як би iнакш очiкувати Воскресiння мертвих?

*    *    *

Бо ж так направду людинi в життi бiльше потрiбна не логiка а надiя. Це нiчого, що наше тiло розсиплеться в порох, проросте корiнням трави, яка на зиму зотлiє. Бо ж так направду наше знання про закони природи, яким пiдкоряється наше тiло, це нiщо в порiняннi з нашим прагненням до вiчного життя й воскресiння.

*    *    *

Людина постiйно живе в тiнi своєї смертi. Якщо не божеволiє то є просто дурна, або справдi надiя є сильнiша вiд земної гнилi, яка її колись i так поглине. А властиво вже її оточує щоденно i при життi.

*    *    *

Час до білої кості обглодже найжирніше тіло сховане під вишуканим одягом і взуттям. Отже з огляду на кінцеву мету всі ми рівні. Ці, яким нібито живеться краще просто мають хвайніше передсмертя!

*    *    *

Чого ж ти все пишеш про смерть, чому не пишеш про буденність? Алеж буденність набирає вартості лише в хвилинах життєвих катаклізмів.

*    *    *

Євгенія сказала: Часом буває так сумно. Все, що важливе – в цьому світі немає сенсу; все, що неважливе – як гідра...

*    *    *

Коли? Мабуть в п’ятницю. Їхав я в Білостоці вулицею Юровецькою й побачив, що невеликий будинок, в якому колись були квиткові каси автостанції ПКС, зараз не що інше а похоронний дім. От і так – колись люди звідси їхали в широкий світ, а зараз їдуть на той світ...
Коли? Пару днів тому. Шукав в Інтернеті матеріялів про Сковороду (3-го грудня день його народження) й знайшов невелике есе Юрія Андруховича, написане ще 1997 року. Починається від опису, дещо може міфічного, смерті філософа. Смерть...
Вечором вдома, дивившися на свою дочку, згадав цю білостоцьку “останню автостанцію” – зупинку перед могилками. Народжуємо дітей, щоб коли вони нас віддали землі – коли підростають це знак, що треба почати шикуватися на смерть...
Сини хоронять батьків. А матері? Матери повинні йти живими на небеса.

*    *    *

Чоловіків, які досягають сорок років життя звинувачують в тому, що саме тоді починають вони цікавитися молодими дівчатами й навіть закохуватися в них.
Пригадалося це мені сьогодні, коли лежавши пупом вгору зрозумів, що так направду вже мені нічого не хочеться – просто спокійно дожити... Тоді виникла така асоціяція:
Може це, що нібито притаманне сорокарічним є просто спробою автореанімації, повернення на поверхню життя, бо ж чоловік, якому нічого вже в житті не хочеться напівмертвий, утоплений в каламуті щоденності.

*    *    *

Наша смерть потрібна нашим внукам – для їхнього кращого майбутнього.
Втішайся своєю молодістю, – говорить мудрий Еклесіяст. І це розумно, адже коли закінчується молодість починається передсмертя!

Юрій Гаврилюк
М. Більськ, Підляшшя, Польща

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Всеперемагаючий Танатос

© хтось, 07-02-2006

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© миша, 07-02-2006

Memento mori

© Slava, 06-02-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.40745186805725 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …