Легкоморозяний лютневий вечiр. Над мiстом нависла Велика Роматичнiсть, повiтря просто насичене нею.
Плантами йде дуже аморальна пара. Станули. Вона закинула йому руки на спину. Пiдiйшов столяр. Принiс два хвойовi тиблi й став прибивати її руки до спини коханого. А вони стоять й помалу розвiює їх вiтер. Остає лише зелений круг соковитої трави серед льоду й почорнiлого вiд сажи снiгу.
Важко вiдкриваються окованi залiзом дверi храму. Може вийде з них Богородиця, щоб пiти во ад на хожденiє по мукам. Нi, лише дрiбний снiг став сипатися на кам’яних херувимiв i серафимiв.
Снiг стає густiшим. Пробивається через нього мляве свiтло вуличних лихтарiв. Перед перехрестям стає мiський автобус а його водiй, Шевченко Тарас Григорович, опустив свої кобзарськi вуси на кермо й чекає аж червоне замiниться на жовте, а жовте...
Автобус зараз пiд’їде до зупинки. В його залiзному черевi повно людей i немає вже мiсця для романтичностi.
