Нічого особливого не сталося, просто все впало на землю. Ноги наступали на залишки теплих кольорів, небо стало розрідженим продовженням асфальту, а сонця не було – тільки лампочка на шістдесят ват у тютюновому диму. У роті відчувався смак новонародженого кашлю. Солодкий, гіркуватий, майже шоколадний.
Нічого такого не трапилося, просто іскрили прикриті долонями запальнички і штанги тролейбусів на мокрих перехрестях. У маршрутках пахло мокрими парасольками, а у тролейбусах – мокрими шибками. Зсередини транспорт набув затишних домашніх рис.
Абсолютно нічого нового не відбулося, просто як ніколи хотілося десять аскорбінок. Більше, ніж зазвичай, писали на перших шпальтах обличчя перехожих. Очі частіше, ніж раз на сто років, потрапляли під перехресний вогонь дитячих поглядів, старших на півтори вічності. На перетині дощу і не дощу уповільнювався крок і хотілося думати.
Анічогісінько нового, просто суміш трави і листя пахла не дощем, а димом. Невічні двигуни ганяли червону рідину. Спокійні 36,6, сердиті 37,1, втомлені 36,7, сумні 36,6, шалені 39,2, сонні 36,6, байдужі 36,6, безсилі 35,9, веселі 36,7, серйозні 36,6, заклопотані 36,8, лихоманкові 40,0, щасливі 36,6. Ореоли тепла перетиналися й змінювали одне одного. Чиїсь холодні пальці просилися в кишеню куртки, чиясь гаряча скроня притискалася до затонованої рекламою шибки. Хтось зашторювався повіками, хтось кидав очима репліки – мовою, що не має ні фонетики, ні писемності. Все це влітало у мозок, як натовп у зірвані з петель двері. І все здавалось зрозумілим десь на рівні снів, дежа вю і пісень з одного навушника чужого плеєра, вже й не згадати чийого.
Усмішка, гарячі язички з-під застібнутої куртки, волепаралітичне тепло. Дивний позитив, що межує з маренням. Сходи, вправи з англомовного мату і вітчизняної поезії на стінах. Двері, ключі, сумка з правої руки в ліву, дверна ручка, чоботи на підлозі, куртка на вішалці. Сила тяжіння над диваном вище норми. Смужечка ртуті зависла біля позначки 36,5.
