Моє місто приймає ніч. Ліхтарі пронизують сутінки холодним білим світлом, тишу крає шурхіт опалого листя, хоча вже не можемо його розгледіти, воно ховається по закутках. Та знаю, що там перемовляються крихітні міські Хухи. Вони просто зобов‛язані там бути, для них бруківка цвіте синьо-зеленим мохом, по якому ледь чутно ступають тендітні, напівпрозорі ноги мавок. Ночами воги розчісують левам гриви, а ті ластяться до них мов маленькі кошенята. Ще вони танцюють, купаються в місячній пилюці, п‛ючи темінь великими ковтками. З ними лається вовкулака. Йому не вистачає місяця, щоб розкурювати люльку, сидячи на старих гробівцях Личаківського. Вовкулаку намагається укоськати перелесник. Йому не терпиться позалицямися до мавок, а старий дурень весь час їм псує настрій. Та мавкам він не подобається, рудий занадто. Любе їм біле світло місяця. Моє місто приймає ніч.
