Сьогодні ти - споглядач пишного балу. Не гість, ні, – бо тебе не запрошено. Не господар – не ти ж бо влаштував це свято. Не причина – бо святкують не на твою честь. Можеш дивитися крізь віконну шибку, уперши в неї приплюснутого носа, доки скло не стуманіє від твого подиху. Можеш ходити бальними залами, між тими, хто кружляє в безжурному танці. Тебе не будуть випроваджувати, на тебе просто не звернуть уваги. Це не твоє свято.
Але ти, як завжди, волієш не помічати цього. Волієш чи насправді не помічаєш? Тобто, нахабний, чи дурний? Ще вчора ти узявся критикувати всі приготування: тебе дратували зміна освітлення й декору. Сьогодні, як на тебе, надто незатишно й пістряво. Але ж, любий, кривиш писка біля чужої миски... Проте, якщо ти навіть переміниш гнів на ласку й процідиш крізь зуби кілька пустослівних компліментів на кшталт «мальовничо» або «досить несподівано», то й це нічого не змінить. Однаково, це не твоє свято.
Це свято осіннього листя, його перший і останній бал. Це воно, убране в дорогоцінні шати, у пурпур і золото, кружляє вулицями та площами міста, перетворивши їх на танцювальні зали. Полонез, вальс, мазурка... Один танець переходить в інший; не зупиняючись, лунає музика вітру.
Зали прикрашено для цієї події як годиться – стеля затягнута сірим шовком, у чорному дзеркалі підлоги відбивається бурштинове, червлене, багряне вбрання тріумфаторів. Це їхнє свято. Вони заслужили на нього.
Близько півроку тяглася їхня незмінна варта. Вони заступили на неї зеленими рекрутами, у новісіньких одностроях, ясно-зелених, що аж сяяли чистотою та незайманістю. Смарагдові, малахітові кольори дарували відчуття прохолоди й свіжості тому, хто дивився на молоді майські листочки. Початок їхньої служби ти теж сприйняв як свято. Для себе. Навіть віршика надряпав:
... Сяє сонце серед неба
Бо мені зігрітись треба.
Листя ж молоде, зелене
Затінок дає для мене...
А для листочків – розпочалася сувора служба, день у день; тяжка, виснажлива, але, може, найважливіша на світі. Назва їхньої місії - фотосинтез – не здатна передати всього, що робили вони для дерев, гілля яких укрили суцільним покровом, живлячи їх протягом довгого літа, перетворюючи сонячне світло на життєдайний кисень; для дерев та й для всього живого... Та вже добре, робили й для тебе. Хоча не розумію, звідки в тебе та манера – вважати себе пупом всесвіту.
Помилувавшись ними при їхній появі, ти геть забув про них, просто користуючись плодами їхньої праці, у буквальному та переносному значенні.
Ти не помічав, як суховії та кислотні дощі плямують, обпалюють їхнє вбрання, як блякне й марніє воно під спопеляючим сонячним промінням, як зажерлива гусінь надає йому мережаної, витонченої, але хворобливої краси...
Але зелене військо трималося до кінця. Без вагань, без хитань – ну хіба що тріпочучи під вітром – воно робило й зробило все те, що мало зробити.
І сьогодні – бал на честь переможця. У новому, святковому вбранні – шафранному, помаранчевому, кармінному - кружляє осіннє листя в останньому танку, забувши про всі незгоди, про всі випробування. Кінець місії. Вікторія.
... Одного дня, коли й ти зробиш усе, що маєш зробити, усе можливе, або хоч щось, але неможливе, коли з легкою втомленою посмішкою поглянеш на поле баталії, виграної тобою, тоді...Тоді і на твою честь відбудеться ось такий бучний бенкет...
А зараз – природи споглядач байдужий – подивився на чуже свято, та й годі ... До своєї праці!
... Кружляє, виграє небуденними барвами, летить у шаленій, безтямній – останній! - кадрилі опале листя, звивається змією, закручується спіраллю, перетікає хвилями. Усе нові й нові фігури, усе нові й нові кольори... І так буде, доки бал не добіжить свого кінця.
А тоді вітер – диригент і розпорядник – тихенько супроводить виснажених танцюристів до місця, що відведене їм для відпочинку. Це буде чорна зволожена земля біля стовбурів віковічних дерев. Тут різнобарвними купами затишно вляжеться спочивати листя. Воно засне, укриваючи від морозу й смерті живе коріння, засне, аби через півроку, навесні, ожиле гілля знову вкрилося, наче бризками, зеленими жаринками невмирущого життя.
