Цього разу він мене кинув креативно. Ані тобі з”ясування стосунків у вигляді некомфортних визнань та вибачень, ані соплів. Він, навіть, не кидав. Ну, знаєте, так офіційно, типу: „не дружина, не дружина, не дружина”. Просто зникли усі оці „пташки-котики”, потім „люблю-люблю”, потім він забув в мене у дверях ключ. (Щось всередині мене, дуже схоже на мене саму, регоче, відкинувши голову. Заходиться так, що волосся відкидається назад: „А ти що, чекала, що друга спроба буде краща за першу? Бу-га-га...” Це і є я сама, яка спостерігає за мною ж самою ніби збоку)
І чому я дозволила йому повернутися у своє життя? Після усіх оцих „ми з нею („вона” – це його колишня) мріяли народити дівчинку...”. („Ну, який би ідіот після такого впустив чоловіка в свої нутрощі???” – та, що спостерігає за мною збоку, різко знизує плечима. Так різко, що я мимоволі торкаюся шиї, чи не скрутила бува). Я від початку не вірила, що після такого можливо вернути назад... Ну, так, властиво людям помилятися, не можна бути такою категоричною, треба уміти вибачати-розуміти-приймати. От тільки довіра... Я, видно, змила її, як лайно в сортирі. Коли блювала в туалеті, після його сповіді. („Так-от! І крапка. Крап-ка”, - погоджується та, що спостерігає за мною збоку, схрещуючи руки на грудях).
Але мене пройняли його тремтячі коліна. Вони, в нього справді підгиналися і дрижали. Коли він мало не задушив мене в обіймах посеред залу, на очах в усіх, і говорив-говорив, плутаючись в словах та подихах, втискаючись губами мені в губи... чи зуби, намагаючись у три хвилини втиснути місяць своїх роздумів про мене, чи про себе... чи про нас... Про кохання, сім”ю, дітей, родичів, квартири, кохання, кохання... „ Я без тебе подихаю”. („Ба-ба сла-ба... ги-ги-ги. Будь-яку можна купити словами „хочу від тебе дитину” Ти ж сама казала!”- та, що спостерігає за мною збоку, роздратовано закладає пасмо за вухо.)
Я синхронно відкидаю волосся. Це ще не все. Я б так і не знала, що люблю його, якби не сталося того розриву. Точніше, коли не сталося б того примирення. Бо означити свої почуття до нього я не могла. Вони, покласти руку на серце, радше схожі були на вдячність, ніж на любов... Він так мене кохав... Це заколисувало. („Бу-га-га... Просто бу-га-га”, - мені хочеться заткнути їй пельку, але я мовчу. Заслужила.) Я йому безмежно вірила, як жодному чоловіку не вірила у своєму житті. Переживала його депресняки і винуватила себе у недостатній гнучкості... хоча так, як з ним, я з жодним чоловіком не гнулася („Хм...”) Це було просто. Бо він же так мене любив... („Ага... так любив, що мріяв про іншу. Бре-хав. По великому рахунку,” – і тут мені й сказати нічого, бо я з нею згодна... з тією, що спостерігає за мною збоку)
Але після нашого драматичного примирення („Ага. Ще салют пригадай. Романтично – страх!” – стерва, що спостерігає за мною збоку, єхидно скалиться, відкинувшись на спинку стільця усім тілом.) Салют, справді був. Коли ми від”їжджали у таксі, ще слабо вірячи у реальність примирення, бахнув салют. Я тоді зі своєю стервою була єдиним цілим. І сказала, що моє життя з ним „мильна опера з дешевими спецефектами”. Але було гарно. Як у широкоформатному кіно. Він ще сказав, що це знак. Я цього не сказала, але подумала. Про знаки і Всесвіт. („Дешева література” – вона презирливо кривить губи)
Цей майже місяць життя удвох і тотальне, всеохоплююче щастя бачити його обличчя на ранок. Обличчя, що світиться-світиться, бо поруч я... („Лампочка Ілліча, блін”, – вона знову кривиться, а я усміхаюся: що вона розуміє про щастя...) Скручуватися в обопільний клубок із тіл. І смажити картоплю увечері. І падати під телевізор. І засинати... знаючи, що він відкриє двері ключом, який так природно опинився у нього. („Ги-ги. І який він так природно забув одного дня” – я би заплакала, але мене стримує її цинічне висміювання)
Чоловіки не виносять жіночих сліз, каже моя сестра. Вони їх дратують. Це я вже й сама знаю. Якось заплакала... не стрималася. Тоді він вже остаточно забув усі ніжні слова щодо мене, а сакральне „люблю” взагалі не згадується. Він терпіти не може з”ясування стосунків. („Ага. – вона випрямляється і майже декламує: жінка має бути весела, здорова і заміжня!!! Щоб вже напевно – без проблем!” Та пішла ти... Це вже я не стримуюсь)
Кажу ж... креативно. Хоча, якщо задуматися, дуже в його стилі. Промовчати (якось, мовляв, розсмокчеться) або невинну якусь вигадати брехню (щоб усім було добре і усі були щасливі). Точно, як зараз. Ніби й не кидав. Обідаємо на роботі, промовляємо якісь слова... тільки по чимраз довших паузах видно, як старанно оминаємо в цих розмовах єдине й головне. Нас.
Утім, ймовірно, це тільки для мене головне. (Я на пів-секунди випереджаю ту, що спостерігає за мною збоку... І вона закриває рот, ніби риба: щойно відкривши). Бо він п”є джин в себе удома і шукає змісту життя, відгородившись від мене не мурами навіть... містами й фортецями. Він хоче заробити усі гроші на світі, і, вочевидь, не хоче розсіювати свою енергію на почуття. Себто на мене. І сказати тут нІчого. Бо хіба я можу конкурувати із машиною, квартирою та будинком десь у Швейцарії... (Та, що спостерігає за мною збоку тільки хмикає.) Так само, як я... коли він мені розповідає про свої мрії... Я, звісно, хочу, щоб усе у нього було, усе – і більше. І воно таки буде, бо він так сильно цього прагне. От тільки... де буду я? („Або... у нього просто є інша..? З минулого чи... яка різниця? Тоді, коли він кинув тебе вперше – це все пояснило. Інша. Все просто,” – вона дивиться мені в очі обережно і вже не кепкує). А чого кепкувати... я й сама про це думаю.
Він приїздить уночі. Статеві акти якісно доводять до оргазму. Без зайвих слів. І це безслів”я якісно доводить мене до сказу. Бо я тепер знаю, що я його люблю. А якби мене не пройняло оте його дрижання в колінах, так і не знала би... що люблю. („Велике знання – велика печаль! Бу-га-га,” – вона регоче, відкинувши голову. А коли зводить її назад, я розумію, що цей блиск в очах, насправді, сльози. Істерика, встановлюю я діагноз).
