Невже і я буду там?
Чому чому чому... так? Тік-так. тік-так. Час іде. Зараз! А ти тупиш над цим текстом. Невже бачиш тут правду? У цих, в оригіналі загнаних у 44Х33Х2 клітки, солоно-гірких рядках. А яке думаєш те грьобане чорнило на смак? Твій смак... тобі до смаку моє чорнило? А вона, до речі, так, між іншим, між тими ж рядками, між дійсно важливими темами, словами, речами... померла. Зрештою досить непомітно для ото-чуючих. Чуючих ото? Ні! Тому і померла. Бо до останнього лишилась не почутою. Не вираженою. Проте враженою. Зараженою. Зрадженою... виродженою?..
Тої самої миті. У самоті. Сама. Ото-не-чуючі змусили. Наївно зрештою так думати. Та я її любила(і застріліться, якщо подумали щось пошле!!). Занадто, щоб звинувачувати. Надто щира. З собою.
А ти? Дійсно думаєш, варто все це читати? Нащо? Що ти тут бачиш? Літери літери літери. Сухий тоненький темний шар. То лише твоя викривлена (чи надто прямолінійна, що теж не здорово) уява. Краще про себе подумай. Звичайно! Краще затулятись від всього. Того, сього... Краще читати якусь ахінєю, на кшталт цієї, ніж думати. Елементарно. Про себе.
Якби вона вміла! Сміла. І така мила... та не сильна. Гнучка, тендітна. І така яскрава. Пішла. Туди. У свої химери. Хмари. Мари. Простіше, - глюки. Напіввідкриті люки свідомості. Несвідомості. Провали...
Не залишила. Адреси. Телефону чи асі. Записки е-майла смски. Не обіцяла писати. Бо не прощалася врешті. Бо не знала. Бо то була забавка. Бо думала захист – виявилось тенета. Бо думала так легше. А зрештою побачила решту, що не бачила доти. Про що не думала. Взагалі не думала. Ніколи. Важче. Так набагато важче. До цього треба звикати. Мозкові м’язи теж треба тренувати. Бо тут перенапруження смертельні.
Жартую. Стрибаю. Бачу її. Чую її. Все ще. А ти думаєш казочка? Забавки все це? Прочитаєш мудрішим станеш? Чи естетичної насолоди шукаєш?...
Ручка стікає чорнилами. Ти постарів секунд на сто вісімдесят(залежить від того, як в школі навчався) ці каракулі так і лишаться німими. Глухими. Сліпими. І головне нечуттєвими до .. та власне не горя. Не її горя. Її вибір, а горе моє.
...
