Живу у лісі, ховаюся в поросі. Човгаю ногами по сухому листю, від чого тиша здригається знову і знову. Листя намагається затанцювати з вітром, але це не вдається, і жовто-коричневий самотній партнер знову йде до своїх друзів на землі.
Лечу між краплями дощу, з шаленою швидкістю розганяючи темних злодіїв від твоїх очей. Вони завжди добрі, через мудрість не здатні опуститися до суму інших людей.
Деколи тиша переповнює. Сповнює душу лише подихами: всередину і назовні. Повітря відчувається, наче рідина, що проходить крізь ніс і горло, а згодом легені. Почуття спокою застигає, залишаючи для турбот незвіданий час і матерію. Тільки не зараз. Зараз має звучати музика.
Знову у місті спокою падає листя. Продовжує сповільнене життя у своїх рухах. Усмішки і слова сплітаються у єдину картину Алелеберде, що ніколи не буде порушена.
Маленькі собачата впевнено ступають лапками по бруківці, намагаючись знайти щось нове. Немовлята на руках у мам мудро дивляться на різнобарвні вивіски крамниць.
Навіть швидкі шумні події не випадають з картини. Вони просто стають яскравим кольором серед пастельних тонів. Місто пливе у безкінечному потоці надій.
Прилітаю до твоєї усмішки і насолоджуюсь теплом. З подиху ангела беру прозору шовкову ряднину і вкриваю тебе.
Добраніч.
