- Історія, яка вразила?
- Так. Не просто цікава чи смішна чи страшна, а саме вразила! Ну, як буває в кіно, коли ідуть титри, а у тебе ком в горлі і не знаєш, як далі жити з цим. Щось ось таке.
- Навіть не знаю. Тобто, щоб зі сльозами на очах?
- Та не обов'язково, просто дуже сильні почуття. Як удар.
- Як удар?
- І бажано, щоб це трапилося з тобою. Якщо можна.
Він замислюється. Виглядає досить непогано: стрункий, без лисини, догляданий. Я бачив багатьох колишніх однокласників, то у порівнянні з ними Саша виглядав на п'ять. Чи зараз треба казати, що на дванадцять.
Він вже давно живе у столиці, ми не бачилися років десять, чи більше, а оце здибалися на похоронах нашого товариша, Толіка Сковороди. Це вже не перша смерть. Років п'ять тому загинув Валерка Кривцун – розбився. Їхав додому з командировку, а на зустріч вискочила машина з п'яним водієм. Купа заліза і чотири трупа (п'яних їхала ціла компанія). Тепер ось Толя. У нього був рак. Спочатку ніхто не вірив, бо Толік і рак не могло поєднуватися. Толя – веселун, любитель добре посидіти у хорошій компанії, знав багато анекдотів, приказок, смішних історій. Людина – свято. І дуже добра людина. Ніколи не чув, щоб він зробив комусь погано. Він, навіть, шуткував здебільшого про себе, щоб нікого не образити. І це при тому, що працював в прокуратурі! Звісно, що кар'єри не зробив, бо для цього треба було бути зубатим і жорстоким. Сидів десь у відділі і не переймався. Чи не що вечора навколо нього збиралася компанія і відпочивали. Якби він п'яний попав під машину, чи заробив цироз печінки, або отримав серцевий напад з перепою, це б було хоч якось логічно. Страшно, але логічно, бо ж Толік не дуже то слідкував за своїм здоров'ям. Але рак. За кілька місяців Толік, завжди вгодований і червонощокий, перетворився на шкапу. А останні тижні він, який завжди реготав і посміхався, лише стогнав. Казали, що колеги з прокуратури навіть пробили для нього міцну наркоту, але і вона не дуже то йому допомагала.
То, думаю, він зрадів смерті. Принаймні, здавалося, що на його обличчі, коли Толік вже лежав у труні, була якась напівпосмішка. Ми йшли у траурній ході, кілька однокласників, випадково зібраних бідою під час відвідин рідного міста. Несли вінок, допомагали таскати труну по старому міському кладовищі, де так багато оградок та покинутих могил. Кинули по жмені землі, потім дивилися, як робочі швиденько завалюють яму. Поруч стояли зчорнілі батьки Толіка. Батько тримав мати, яка плакала і кивала головою. Здавалося, що вона так і не вірить в смерть сина.
Після цвинтаря усіх звали на помини в їдальню. Але людей було і так забагато, бо ж Толіка усі знали і любили. Щоб не робити проблем, вирішили піти, пом'янути окремо. Пішли до Слави Пелюшенка, у якого після батьків залишилася квартира. Він то сам жив у Москві, а сюди приїхав оформлювати спадок. Ось так і попав на похорони.
Купили горілки, їжі, прийшли сіли у пустій квартирі, випили, закусили. Був дивний стан. Все-таки смерть вражає людину. Примушує згадати і відчути щось таке, що у звичайному буденному житті забуваєш. Якось тужно і водночас світло зробилося на душі. Трохи поговорили про Толіка, про те, що був він майже святий. Нікому ніколи не зробив зла. Безневинна людина. Випили ще і ще. Потім я сказав, що от відчуваю незвичайне. Щось таке, що не можу поки зрозуміти, але щось важливе. Таке вже було у мене в житті і я розповів свою історію. Яка колись вразила мене саме так, як і смерть Толіка.
Я розповів і запропонував хлопцям теж розповісти щось подібне. Це було не обов'язково, якщо не хочеш, можна було не розповідати. Ось Сашко Бульбов, який приїхав з Києва на день народження матері, мабуть не буде розповідати, бо кліпає очами і здвигає плечима. Не буде, так не буде. Я трохи посміхнувся, бо згадав, як Сашко змінював прізвище. Він був Бульбов, а потім став українським націоналістом і вирішив, позбавитися зросійщенного прізвища. Став просто Бульбою. Мабуть, таки їм і залишився, хоч навряд чи його зараз переймають національні проблеми.
- Та є історія.
Ніхто вже і не чекав.
- Не знаю, чи доречна вона, але що вразила, то вразила. Давайте хряцнем і розповім.
Я швиденько розлив горілку, я завжди на розливі, ще з самої школи. Зараз і поготів, бо ж ювелір, кому як не мені, людині з мірними руками, наливати. Випив, наштрикнув виделкою шматок оселедця з кружалками цибулі, вимоченої у олії. Що я знав про Сашка: колись був рок-зіркою районного штибу, потім полинув в націоналізм, потім спробував суміщати, потім втік з цього болота в Київ, де непогано влаштувався десь на радіо. Спокійнісінько жив там собі втративши, здається, будь які творчі чи інші амбіції. Про що він розповість? Тільки не якусь дурню на кшталт того, що одного разу подивився у люстерко, побачив у носі волосинку і зрозумів, що вже дорослий.
- Це було весною. На концерті. Земфіра приїздила. Ну, я її люблю послухати, потім ще знайомі сказали, що в неї фантастична група зібралася, чи не найкращій концертний колектив в СНД, то я і пішов. Тим більше, що і квиток вдалося по знайомству отримати. З квитками була проблема, бо бажаючих багато, навіть з-за кордону люди приїхали, а місць в клубі, де вона виступала, - зась. Коли прийшов, там уже було, як у метро в час-пік. Не продихнути. Я проліз до бара, замовив горілки. Хотілося випити, бо відчував себе не у своїй тарелі. Навколо дівчата років біля двадцяти і менше, усі якісь збуджені, нервові і тут дядя сорокарічний та ще й у костюмі. Я так костюмів не ношу, а то була зустрів колективу з інвесторами, наказали усім вдягти костюми.
Він трохи посміхається, але в нього таке обличчя, що зрозуміло – історія буде сумною. Ну зараз такі і потрібні. Мокаю хліб у олійку. Господи, я ж добре заробляю, можу собі дозволити різні делікатеси, але найбільше задоволення отримаю оце від таких простих речей, як хліб з олійкою та сіллю, або сальце з хріном.
- Ну, я випив сто п'ятдесят, настрій покращився, уже не відчував себе мамонтом серед газелей. Потім концерт почався. Концерт був суперовий, музиканти дійсно чи не найкращі та і Земфіра, хоча і схожа стала на скелет, але по драйву зробить багато-кого. Я, як бувший рок-стар на цьому ж розуміюся.
Він знову посміхається, а очі в нього сумні, як у мого кота перед смертю.
- Ну, то було класно. Спітніли дівчата кричали "Земфіра, ти любов моя!" чи "Земфіра, ти найкраща!", цілувалися між собою, підспівували. Я ще випив, а на пустий шлунок, воно мене як узяло і понесло. Далі я сам кричав "Земфіра, ти любов моя!", "Як класно!", "Моє кохання залишилося у минулому віці!", ліз цілуватися до дівчат і таке інше. Якби охорона клубу могла пролізти скрізь натовп, мене б викинули, а так відпочивав. Впав у дитинство, одним словом.
Ну, це на нього було схоже. Він ще як був рок-стар, то міг так розігнатися, що не зупиниш. Кілька разів навіть потрапляв в міліцію, звідки доводилося його дозволяти усім класом. До речі, під час одного з відвідувань райвідділу Толя Сковорода і вирішив стати прокурором, бо робити нічого не треба, а всі поважають. Я ще розлив горілочки і подумав, що Толі мені буде не вистачати. Ми з ним були близькі друзі. Я все збирався приїхати в Суми та пару днів присвятити пиятиці з Толею. Наговоритися, напитися, нагигикатися. Усе планував і кожного разу відкладав візит, бо мішали різні обставини. Воно ж не чекаєш смерті, здається, що життя вічне, що воно не скінчиться, принаймні ось так зненацька. Так я і не випив з Толею, тепер п'ю за упокой.
- Був невеличкий антракт. Я поліз до бару. Чи то люди втасувалися трохи, чи що усі булі мокрі від поту, але йти було трохи легше ніж раніше. Я просунувся до стійки, замовив ще горілки і лимон. Вживав, покректуючи від задоволення.
- Вона тобі подобається?
Я, навіть, спочатку не звернув уваги на це питання. Бо тут не було жодних моїх знайомих, а у цих дівчат навряд чи визвав би цікавість п'яненький дядько, який їм в батьки годився. Допив горілку, вкинув у рот кілька дольок лимону, кривився і смакував, я люблю лимон.
- Ти ж не випадково сюди прийшов?
Я побачив, що біля мене стоїть якесь дівча. Років вісімнадцять, не більше. У майці, з короткою стрижкою, миловидне, з розумними оченятами.
- Доню, ти це мене питаєш?
- Тебе.
Вона не відвела погляд і засоромилася, що я її зву донею.
- Дивно, я думав, що мене тут ніхто не помічає.
- Як це?
- Ну, розумієш, тут оце зібралися такі, як ти, а я тут зайвий. То мене бажають не помічати.
- Я ось помітила.
- Це справжнє диво, то я відповім. Так, я тут не випадково. Я люблю Земфіру.
- Люблю-люблю, чи люблю-кохаю?
- Люблю-люблю. Люблю-кохаю я Наомі Вотс.
- А хто це?
- Одна голлівудська кошолка з найсумнішими очами в світі.
- Хто?
- Та неважливо, це я невдало пожартував.
Вона посміхнулася і подивилася у свій пустий стакан. І тут я заспокоївся. Ось у чому справа! А то я вже перелякався, що чого це впав у очі цій дівоньці. А їй кортить випити, грошей чи немає, чи шкода витрачати, то треба розкрутити лоха. Зазвичай мене не розкручують, бо я не виглядаю грошовитим, але як пташок немає, то і дупа соловей. Більше лохів тут не було, то вона вирішила зайнятися мною.
- Чого ти смієшся?
- Тобі купити випивки?
- Ні, мені вистачить.
Цією відповіддю вона збентежила мене. Може це маневр, трохи поламатися, а потім таки дозволити мені купити напій? Чи щось інше, але що тут може бути інше? Я ж хоч і був напідпитку, але оцінював ситуацію досить тверезо. Звісно, що це не кохання з першого погляду.
- Який альбом найбільше тобі подобається?
Дівчина вирішила продовжити гру. Ну добре, подивимося що і до чого.
- "Вендета".
- Мені теж. А ще ота пісня з "Богині".
- "Кохання, як випадкова смерть"?
- Так, вона.
- "Добридень, мамо. Погані новини. Герої померли і вже роковини".
- Ну, десь так.
- Сто горілки і лимон. Ти що будеш?
Хай вона розводить, я не проти. Це дівча було приємним. Скоро почнеться друга частина, ми підемо в натовп і більше ніколи не побачимо один одного.
- Давай сік, - каже вона і дивує своїми вподобаннями.
- Що за педерастичний вибір?
- Ти не любиш геїв?
- Не про любов мова. Просто, коли бачу їх, то відчуваю себе не дуже зручно.
- Боїшся, що тебе виїбуть в сраку?
- Та ні, хоча ти це мені підказала фобійку.
- Що ж тоді?
- Ну, розумієш, гомосексуальна тема, досить поширена у чоловічих розмовах. Про це багато жартують. Ну знаєш, на кшталт "Вчора ми з Мішею грали в шахи. Ну і хто кого? Ніхто і нікого! Ми просто грали в шахи". Оце такі жарти, а потім, коли бачиш людину, яка не жартує, то якось робиться не по собі за такий голімий концептуалізм. Ну це як, розповідати анекдоти про жидів чи москалів і насправді ненавидіти і зневажати євреїв чи руських. Дурня якась. Жарти, гумор, все нормально, а потім якісь ідіоти беруть і "казку роблять биллю". Хуйня.
- Ну, добре, підорів не любимо. А що до лесбіянок, які відчуття?
- Найтепліші. Я б їх виїбав, якби дали.
Вона сміється.
- То тільки сік будеш пити?
- Тільки сік.
- Сподіваюсь, що ти не гей?
- А яка різниця?
- Ти мені подобаєшся, а я підорів обминаю десятою дорогою.
Вона сміється. У клубі шумно, я ледь чую, що вона говорить, а сміх не чую, але мені здається, що він дуже приємний. Тут на сцену виходять музиканти. Я похапцем випиваю горілку, дівка киває мені головою і зникає в натовпі. Я їм лимон і до виходу Земфіри продираюся до сцени. Це легко і приємно, лізти серед пітних дівчат, які кричать і плигають.
- Земфірчик – королі! Дайош Казанову! Якщо треба причину, то це й є причина!
Дівчата регочуть, атмосфера чудова, або, відповідна слову "охуїтєльна". Усі один одному брати, точніше сестри. Музики ще щось награють, я починаю волати "По склянкам по високим "Джим Бім". В губи!", зал підтягує, я відчуваю, як у мене виростають крила. "Земфірчик, виходь за мене!".
Друга частина концерту ще краща, аніж перша. Я кричу і танцюю, Земфіра навіть посміхається мені, а я посилаю її повітряний поцілуй, дівчата поруч починають верещати. Я теж кричу, як різаний, швидко хрипну, потім відчуваю, що горілочка вдарили і ось я уже вщент п'яний. Я б там і впав би та, на щастя, концерт закінчується і я йду на вихід. Перед тим думаю трохи поблювати. У жіночий туалет черга, як у Мавзолей (я думаю, що ось добре б було обісцяти того лисого покидька), а у чоловічій – два обдовбані хлопчика, які регочуть незрозуміло чому. В туалеті п'ть кабінок, але хлопці чогось не заходять, а тупцюють при вході. Наркомани. Я захожу в туалет, пірнаю в кабінку, стаю раком. Натренованим рухом два пальці в рот, але з мене нічого не виходить. Організм мій важко віддає те, що отримав.
Я сідаю на унітаз, трохи відпочиваю, потім знову приймаю бойову позицію. Чую, як позаду відчиняються двері в кабінку. Думаю, що це, мабуть, якийсь підор хоче присусідитися. Дебіл. Я повертаюся, щоб або дати пізди, або послати куди подалі, в залежності від розмірів підора, але бачу ту дівку.
Ту саму, з якою я балакав біля бару. Вона вирячилася на мене, якась перелякана, з скривленим обличчям. Я теж хльобальничек розкрив, дивлюся. Це стерво зачиняє за собою двері, кидається мені на шию, притискається і починає шепотіти на вухо.
- Врятуй мене, благаю, врятуй!
Я булькочу, але стримуюся. Згадую, чи є у мене виріб №2 у гаманці, чи вже виклав затим, що непотрібний. Та є, наче. Я роблю кілька ковтків, щоб не блюванути прямо на мою принцесу.
- Тебе прямо тут рятувати, моя солодка?
Вона затикає мені рота руками, своїми біленькими, палкими долоньками, шепоче далі.
- Вони уб'ють мене! Вони шукають мене! Зараз прийдуть сюди! Сховай мене!
Мій рот вона тримає закритим, я лижу язиком її пальчики і поглядом вказую на кишеню піджака. Мовби, лізь туди, там і сховаєшся. Вона хоче щось сказати, коли ми разом чуємо, як двері в туалет відчиняються. Потім кроки по плітці. Важкі і впевнені кроки, які не віщують нічого доброго. Дівчина наче кам'яніє, дивиться мені в очі поглядом, переповненим такого жаху, що я миттєво тверезішаю. Чує, як хлопають двері у сусідню кабінку. Ще кілька секунд і сюди зазирнуть. Можна ще закрити засув, але, судячи з її жаху, це не допоможе. Я бачу відчай у її зелених оченятах. Страшну приреченість, наче вона вже майже вмерла. Я киваю головою, що ні. Я врятую тебе, красуньо! Прибираю її руки з роту. Вона вже не пручається, вона висне на мені, як стара шкіра, вона вже не жива. Але я живіше усіх живих і в мене я план порятунку, блискучій у своєму нахабстві! Вичікую ще секунду і різко нахиляюся до дверей. Навіть два пальці не потрібно вставляти. Фонтан блекотини, здебільшого лимонних шкірок, красиво плескається на плітку і розлітається бризками, роблячись схожим на картину якогось абстракціоніста.
- Йоб твою мать!
Ага, хтось під самими дверима перелякався! Я вам покажу, я вам зроблю! Відчуваю себе Петькою-кулеметником і все блюю, вивертаю усі нутрощі, стогну вже. За дверима ще більше лаються. Чутно, як заглядають у сусідні кабінки, а потім йдуть геть. Які неввічливі, навіть не подивилися хто це так художньо блював!
Я, наче, нічого і не помітив. Крехчу далі, плююся, потім ікаю. Вщент п'яна скотина. Вичікую кілька хвилин. Потім дивлюся на дівчину. Вона дивиться на мене своїми круглими оченятами у яких вже не смерть, а захоплення.
- Ну ти дебіл!
- Служу Радянському Союзу!
- Я багато дебілів бачила, але ти...!
- Я тобі життя врятував, красуня.
- Дякую. Тільки не повністю.
- Як це?
- Мені потрібно втекти звідси. А вони чекають на виході.
- Хто вони?
- Неважливо.
Вона шепоче мені на вухо, я трохи двигаю її, щоб бачити очі. Жаху вже немає, хоч вона досі дрібно тремтить. Перелякалася бідолашна. Притискаю її до себе. Її цицьки та приємно гріють мене, оце б так стояв і стояв. Але ця дівчина така вже дзига.
- Можеш вийти, узяти таксі і чекати мене на вулиці?
- Можу, але хто вони?
- Слухай, я благаю, не задавай поки питань. Якщо можеш, допоможи мені.
- Добре. Але як ти вийдеш?
- Дай мені свою сорочку.
- Що?
- Сорочку.
- Слухай, сонечко, ти хочеш зняти з мене останню сорочку? Може ще і штани?
- Тільки сорочку, будь ласка.
Ну, по-перше, вона ж просила не гаманець, а по-друге, я відчував її цицьки, тримав її за сідниці, то не міг відмовити. Зняв сорочку. Вона одягла її, якось так підв'язала, наче в ній і прийшла.
- В тебе є носовик?
- Не знаю.
- Як не знаєш?
- Я давно не одягав костюм.
Почав нишпорити по кишеням, знайшов носовик, ще і досі чистий. Вона пов'язала ним голову на кшталт бандани. Розумниця. Оце б зараз я б її і не впізнав.
- Тепер іди. Візьмеш таксі і будеш чекати справа від виходу. Метрах в тридцяти. Добре?
- Заважкі інструкції, я можу не запам'ятати.
- А ти спробуй, це важливо.
Вона виштовхала мене з кабінки, я ледь не йобнувся на власних блекотах, вийшов з туалету, забрав в гардеробі плащ, на порозі клуба почав глибоко дихати прохолодним повітрям. Дуже швидко прийшов до тями. Подумав, що я ж бавлюся з вогнем. Я ж бачив тих, хто шукав її. вони стояли на виході з клубу і обдивлялися усіх. Коли побачили мою спітнілу і бліду пику з очами, залитими кров'ю, то посміхнулися. А мені не хотілося посміхатися. Бо ці хлопці, вони виглядали дуже серйозно. Я зрозумів, що грав зі смертю. Ні, вони не були схожі на звичайних бандюків. Але було в них щось таке, що я і сам перелякався. Знаєте, коли ти п'яний, то перелякатися важко. А тут я почав тремтіти, як вербовий листок.
Я вийшов і вирішив просто втекти, втекти і забути усе, як страшний сон. Я не хотів гратися з вогнем, я звик до спокійного життя і не хотів нічого змінювати. Пішов геть, пройшов метрів п'ятдесят, а потім згадав її оченята. Перелякані і повні відчаю. Їй же було вісімнадцять, а судячи з того, як вона боялася, її могли і вбити. Коли я уявив її мертвою, мені стало дуже погано. Може, що я був п'яний, але думка, що вона може загинути, так мене вразила, що я вирішив її рятувати. Навіть сказав собі, що ладен загинути за неї! Звісно, що п'яний, твереза людина так думати не буде.
Я повернувся, спіймав таксі, попрохав трохи від'їхати, чекав. Дівчина вийшла хвилин через десять. Вона була з фантазією. Я її не впізнав, бо вона йшла цілуючись з якоїсь дівкою, на мою сорочку був одягнений якийсь светр. Зовсім інша. Ось вони дійшли до таксі і зненацька кинулися на заднє сидіння.
- Поїхали!
Я впізнав її тільки за голосом.
- Поїхали.
Таксист зрушив з місця тільки після моєї команди.
- Зараз завеземо мою подругу на Лівобережну. Добре?
- Добре.
Це був солідний гак, я намагався згадати скільки у мене є грошей. Дівчата щось там реготали позаду, таксист жалівся на пробки і ментів, я відчував, як болить живіт. Дурень, оце ж треба було набратися!
Приїхали на Лівобережну, висадили подругу.
- Тебе куди відвезти?
- До тебе, принце, до тебе.
Вона зненацька плигнула до мене, поцілувала, потім відкинулася на сидінні. Таксист посміхнувся і закрутив головою.
- Тільки, спочатку, заїдемо купити щось поїсти. Я голодна, як сто вовків.
Ми заїхали, десь через півгодини вже були у мене. Випили, поїли.
- Ну що, пішли в ліжко?
- Будеш спати на дивані.
- Чому?
- Тому що на ліжку буду спати я.
- Хіба я тобі не подобаюся?
- Подобаєшся. Тільки я так не люблю.
- Як, так?
- Ну оце зняти дівку в клубі і зразу в ліжко. Я старомодний товариш, мені відносини потрібні з жінкою, а не так, щоб сунув, вийняв і тікати.
- Слухай, ти мені життя врятував, я хочу тобі віддячити!
- То лягай на диван, виспися, а завтра спробуй зробити так, щоб більше за тобою ніхто не полював.
- Це мені плигнути з десятого поверху? Тоді вже ніхто полювати мене не буде.
- Хто ці люди?
- Неважливо.
- Ну, як не хочеш говорити, я пішов спати. Постіль у шафі, тобі розкласти диван?
- Не треба.
Я пішов в спальню, роздягся, ліг, закрив очі і побачив її. знову відчув її цицьки, її сіднички, її руки. В мене стояло і я ледь втримувався від того, щоб піти до неї. Казав собі, що вона мені в доньки годиться, що це якось огидно, примушувати її ось так відплачувати за допомогу. Інші правильні речі. А потім почав думати про футбол. Не знаю чому, але думки про футбол завжди домотають мені гасити сексуальне бажання. Прохід по лівому фланзі, насичена середня лінія, навіси в штрафну, схема 3-5-2, гол!!!!!!!!, суддю на мило. Оце п'ять хвилин таких думок і ти спокійний, як ветеран. Я вже почав засинати, коли хтось увімкнув світло.
- Що таке!
- То ти не хочеш зі мною спати?
- Не хочу!
Я мружився від світла, коли побачив, що вона стоїть гола. От зовсім гола.
- Тоді дивився.
І вона зробила рух своїми цицьками. В неї були такі чудові цицьки, розміром з тенісні м'ячики, з брунатними сосками. Я подивився на їх і застогнав.
- Все, ти програв.
І вона плигнула до мене в ліжко. Я розумів, що це не добре, але, знаєте, вісімнадцять років, це якесь диво. Я так збудився, що майже не дав бідній дівчині спати. Трахнемося, відпочинемо і знову в бій. В мене кілька місяців не було жінки і накопичилося. Вона тільки посміхалася. А я відчував себе так, наче мене по голови вдарили оклунком з цукром. Ошелешеність якась.
Вранці ледь примусив піти себе на роботу. Вже з дверей згадав, що навіть не знаю, як її звуть.
- Давай, хоч познайомимося.
- Приходь скоріше, тоді і познайомимося.
- Хіба ти не підеш?
- А що ти будеш проти, якщо я поживу в тебе тиждень-другий?
Ну, звісно я не був проти. Побіг на роботу і увесь час чекав, коли вже йти додому. Я люблю радіо, люблю свою роботу, а то сидів, як на голках. Тільки і знав, що на годинник дивився і дратувався, що час, наче, заснув. Недосидів до кінця робочого дня, відпросився, сказав, що захворів. Побіг додому, купив букет троянд для неї.
І ось підхожу до дверей, хвилююся, як хлопчик, член стоїть, мигкотять погані думки, що може вона таки розводяга, може вкрала, що могла, і втекла? Ключем одним, потім іншим, мене два рази обкрадали, то я поставив броньовані двері і міцні замки. Штовхаю двері, а вони не відчиняються. Наче щось їм заважає. Штовхаю далі, що це, думаю за жарти. Просунувся у шпарину, запалив світло і побачив її.
Вона лежала на підлозі, одягнена у мою джинсову курточку і штани, які колись залишила одна з моїх коханок. Я кинувся до неї, почав бити по щоках, трясти, але вона була мертва.
- Як мертва?
- Просто мертва. Вже, навіть охолонути трохи встигла, бо ж на підлозі лежала.
- Просто мертва, без поранень?
- Так. Ані крові, ані ран. Лежить, наче придурюється, ціла ж. Але мертва.
- І що далі?
- Я викликав міліцію. Ну, швидку, для порядку і міліцію.
- І не побоявся, що на тебе подумають?
- Та я, навіть, не думав про таке. І що мені було робити? Я розгубився. Я подзвонив і сів поруч з нею. Поклав її голову собі на коліна і гладив волосся, що говорив до неї. Таке затьмарення розуму. Менти, коли приїхали, подумали, що я під дурника кошу, бо її вбив. Почали ламати мене на зізнання. Били навіть. Щоправда, небагато, бо в мене алібі було. Вона загинула десь за три-чотири години до того, як я пішов з роботи. А там же мене бачили десятки людей, я у ефір виходив. Ще й керівництво з радіо втрутилося. Мене випустили через два дні, навіть звинувачень не висували.
- Так а дізналися, чого вона вмерла?
- Ні. Розтин нічого не дав, як і усі дослідження. У молодої здорової дівчини чогось зупинилося серце і все. Визнали природною смертю. Хоча слідчі казали, що, можливо, якась отрута. Я затоваришував з одним з слідчих. Тим, що мене бив. Він потім вибачався довго, казав, що не хотів, просто впевнений був, що я причетний до вбивства.
- А ти розповів про тих хлопців, які за нею полювали?
- Ні.
- Як ні?
- Просто. Я зробив вигляд, що тих хлопців не було. Ось не було і все. Я не хотів мати з ними справи.
- Ти злякався?
- Ні, просто я не хотів вмирати. Міліція їх би не шукала, бо це ж смішно: якісь хлопці, яких я не знаю, яких я навіть не запам’ятав, так ось ці незнайомці причетні до її вбивства! Та мені б сказали, що вбивства не було! І послали б подалі, в кращому випадку.
- І ти думаєш, що вбивства дійсно не було?
- Спочатку, думав, що не було.
- А зараз?
- Думаю, що було.
- Чому?
- Мене кілька разів пробивали.
- Тобто?
- З різних боків запитували, чи не бачив чогось підозрілого, якихось людей, які переслідували загиблу. Думаю, що якби я тоді сказав, що бачив, то зараз би зустрічав Толіка на тому світі.
- Та хто вони, ті люди?
- Не знаю. Вона мені так нічого і не розповіла. Якісь небезпечні і могутні люди, якщо змогли вислідити її і вбити так, що не залишили слідів.
- Але як вони її знайшли?
- Мабуть, через таксиста. Або ще якось. Змогли виманити її з квартири, вона точно виходила, бо на її взутті був свіжий бруд. Якось виманили її, вони вийшла з дому, побачила їх, намагалася втекти. Та вони встигли її поранити. Можливо, голка з отрутою, чи щось таке. Вона лише змогла вбігти в квартиру і зачинити двері. Під ними і вмерла. А отрута була така, що при розтині не знайшли.
- Або заплатили тим, хто робив розтин.
- Може і так.
- А хто вона була?
- Невідомо. Документів в неї не було, у списках зниклих без вісти вона не значилася. Її навіть ховати були нікому, мала піти у загальну могилу разом з бомжами. Я не хотів, щоб так було, спитав у слідчого, чи можна якось оформити дозвіл на її окреме поховання. Той сказав, що оформляти дозвіл довго і нудно, порадив просто поїхати на сховище і купити тіло. Я заплатив за неї сто гривень і дві пляшки горілки. Ще двісті гривень за довідку, яка дозволили її офіційно поховати на звичайному цвинтарі. Я найняв батюшку, щоб той відслужив паніхіду, потім поставив пам'ятник. Десь раз на тиждень прихожу на могилу Жені.
- Звідки ти знаєш, як її звали?
- Я не знаю. Просто на руці, ось тут, під ліктем, у неї було витатуйовано "Женя". Може це і не її ім'я, може це так звали її хлопця. Не знаю. Але якось же треба її називати, людина не може без ім'я. То я зву її Женя. Коли прихожу на могилу, то згадую її. Живу і мертву. Частіше мертву. Коли тримав її на руках, маленьку, худеньку, як пташеня, що випало з кубла. Господи, вона прожила зовсім мало. Я не знаю, куди вона встряла, чому її вбили, я нічого про неї не знаю, окрім того, що вона повинна була жити. Іноді вона сниться мені і я просинаюся у сльозах. Я досі не звик до її смерті. Я не був закоханий у неї, я не мав якихось планів, щодо неї, я знав, що це епізод, що вона побуде зі мною і піде. Але вона померла. Вона, така сповнена життя. Якась страшна невідповідність. Жені і смерть. Цього не повинно було статися. Мене аж підкидає, коли думаю, що вона вмерла, коли згадаю її легке і холодне тіло у мене на руках. Мабуть, ця історія вразила мене найбільше. Ось так.
Сашко замовкає і за столом тиша. Я розливаю залишки горілки з пляшки, дістаю іншу. Наливаю повні, по сто грамів.
- Давайте хлопці.
Ми випиваємо і йдемо на балкон курити. Мовчки йдемо, мовчки стоїмо, затягуючись, потім повертаємося. Думаємо про ту історію. Думаємо про Толіка. Думаємо про свої історії.
- Наливай, я теж дещо розповім, - каже Слава Пелюшенко.
Дивно, він завжди був мовчкуватий, ніколи нічого не розповідав. Та смерть чи горілка розв'язали йому язика. Я ллю, усі чекають. Серйозні, наче, в церкві.
