Епіграф:
- Що людині потрібно для щастя?
- Мати велике терпіння, або навчитися вчасно промовчати, щоб запобігнути......
Навіть не віриться, він такий гарний, міцний, мужній! Хоч і не зовсім молодий, але у своєму житті у нього не було жодної жінки. Мій чоловік відразу зрозумів, що я думаю про нього, але нічого вдіяти не міг, не міг звикнути до моїх прихотей. З того часу, як ми одружилися, це вже був третій....
А я закохалася цього разу, як дівчисько! Звичайно, мені прийшлося багато старатися, щоб володіти ним. І ось ми разом!
Від одного його виду у мене починало сильніше колотитися серце, мої очі горіли і я бігла до нього.
Він був вірним та терплячим, прощав мені усі мої помилки, був слухняним, держав у секреті таємниці та телефонні розмови. Йому можна було довіряти усе! Як же мені він подобався...
Побачивши його вперше, я вирішила, що він буде моїм. Так і вийшло.
Я його дуже любила, нікому не довіряла, навіть, трішечки ревнувала. Та як його не любити, такого охайного, елегантного, гарного. З ним я була на сьомому небі від щастя. Ні з одним чоловіком до цього часу я не відчувала того, що змогла відчути з ним. Мене збуджувала його покірність, запах, те, що він заводився лише від одного мого дотику. Я знала його слабкі місця. А він завжди розумів, чого я хочу: для цього не потрібні слова, достатньо тільки ласкаво доторкнутися до нього рукою або, навіть кінчиком пальців ніг... і ми летіли!!!
Його міцний «ричажок», з мило округленою голівкою, такий могутній та неповторний так і чекав свого часу, щоб діяти... Інколи я ніжно торкалася його, гладила своєю долонею, обіймала пальчиками... Він завжди чекав, коли я візьмуся за «це», починав, навіть стогнати від насолоди та знав, коли треба прибавити чи уповільнити свою швидкість. Від цих рухів у мене всередині щось творилося: завмирало, переверталося, то піднімалося вверх, то опускалося... І летіло, летіло не знати куди.
Він любив мої ноги, тільки у контакті зі мною він почував себе впевненим. З ним було так добре. Це задоволення тяжко описати, його треба тільки відчути.
Він не міг говорити компліментів, та я їх від нього і не чекала, бо почувала якусь провину перед ним. Так, я частенько була винною. Він старався огородити мене від усіх неприємностей та помилок, адже знав, що у мене є чоловік та діти. А я зовсім не соромилася його, тому що він ніколи не згадував про мої помилки. Із ним було дуже легко.
Ви запитаєте: «А як же чоловік?» Із чоловіком усе було інакше. Інші почуття, обов'язки, можливості. Вони були доповненням один одному, а мені було достатньо цього, бо обидва були мені потрібними, так, як і я їм.
Коли я наближалася до нього, мій чоловік дивився на нас очима, повними тривоги і печалі, неначе бачив мене востаннє, але коли я поверталася, то він світився від щастя.
Деякі обов’язки, які раніше виконував чоловік, тепер перелягли на другі плечі, так було вигідно усім. Одного разу, я повернулася додому пізніше звичайного, і чоловік зрозумів усе...
Так, я втратила свого терплячого і вірного друга. Але сама зовсім не постраждала. Тільки тепер приходиться страждати моєму чоловікові. Після аварії мій «Москвич» вже зовсім ні на що не здатний, так що треба купувати новий.
Тепер я буду сидіти вдома, готувати пиріжки та млинці, а чоловікові прийдеться возити дітей на бальні танці, тещу - на базар, та вислуховувати її буркотіння, зустрічати мене з роботи, їздити до магазину.
Потім він і сам захоче віддати жінку у «чужі руки»!
