Вони сходились після, як завжди, важкого робочого дня, подивитись на незвичне світло на горизонті. Там, у сусідньому селі, щось відбувалося незвичне. Щось горіло. Батьки відразу сіли в машину, взяли нас і поїхали туди, перемовляючись, що ж це може бути.
Сутінки нас накривали холодною ковдрою, і нам тої ночі дійсно стало холодно. Порепана дорога давалася взнаки, тим більше, що і машина була стара. Зупинилися метрів за сто. Ближче під’їжджати не було сенсу.
Заплакані очі і крики лунали з усіх сторін, здавалося, сталося щось страшніше за смерть. Горе розносилося по повітрю, і не важливо було, чи будь-хто розумів, що відбувається. Бабці плакали і голосили на все село так, що їх збігалося все більше. Ми трохи підійшли.
Красивий розпис стін мені завжди видавався домашнім, теплим. Ісус та святі були народними, своїми. Якось я щось мугикав під ніс під час служби, і згодом бабця казала, що я напевно буду ксьондзом. Були добре облаштовані лавки, і я любив на них сидіти. А згодом бігати з сусідніми дітьми навколо церкви і дивуватися величині колод, що були її фундаментом. Церква була дуже стара.
Високий дерев’яний каркас ще востаннє залишив у спогадах форму. Вогонь розрісся несамовито.
Хрускіт дерева кричав жіночими голосами. Вогонь переливався чоловічими слізьми. Я не знав ще чому, але теж плакав.
Впав купол. Він досі висить вогнем у моїй пам’яті.
