На старому Клені було багато-багато Листочків, веселих зелених пустунів. Всі вони жили під захистом гілок свого Батька-велетня, любили бавитися з вітрами. Пустотливий західний вітрець Зефір був їхнім улюбленцем. Саме він розхитував їм колисочки і співав колисанки. Ще кленові Листочки любили купатися під теплим літнім дощиком. „Дощовий барабан” – це була їхня мелодія. Усі Листочки уміли складати її з краплинок. Листочків було дуже-дуже багато, великі й маленькі, більші й менші. Усі вони були схожими один на одного. Тільки один з них відрізнявся від своїх братів. Ні, не думайте, він був такий же зелений і мав таку ж форму, як усі. Різниця була в іншому – Листочок не хотів сидіти на місці, йому хотілося подорожувати. Щовечора він дивився як сідає Сонечко і страшенно хотів побачити його хороми. Це була найзаповітніша його мрія. А крім неї наш Листочок мав ще багато-пребагато маленьких і не дуже бажань. Коли він бачив як летять пташки, йому страх як самому хотілося носитись під хмарами; помічав у траві сунички або гриби – хотів бути червоним або ж білим. Іноді хотів стати березовим листочком, інколи – осиковим, особливо, коли він бачив, як кумедно вони бавляться з вітром. Бувало, що уявляв себе їжачком, бувало - що хмаринкою. Як бачимо, наш Листочок цікавився усім на світі і його жага до подорожей була такою безмірною, що він не раз просив Зефіра повозити його на своіх крилах. Та на ці вмовляння завжди веселий і пустотливий вітер лиш сумно відмовчувався або казав, що колись це збудеться, але не тепер, іще рано.
Та більше, ніж свою мрію – побачити домівку Сонця, Листочок любив свого Батька-Клена. Теплими літніми ночами він міцно притискався до гілки і просив батька розповісти казку. І тоді кремезний Клен розповідав своєму маленькому синові історії, яких на своєму віку бачив доволі. Маленький Листочок слухав батькову казку, поступово до неї прислухалися його брати, і через декілька хвилин усі замовкали, припиняли шурхотіти, поринали у світ досі їм невідомого.
Так і жив наш Листочок : мріяв про подорожі і слухав Кленові казки. Так минуло літо і прийшла осінь. Теплий Зефір уже не бавився з листочками. Тепер лісом шугав його брат, північний вітер Борей. Брати-Кленові листочки виросли і почали покидати домівку, крону батька, вирушати у подорожі, хтось летів далеко, а хтось умощувався на зиму просто під Кленом. Наш Листочок радів – тепер збудеться його мрія, він полетить далеко-далеко, туди, де спить Сонце. Він все чекав, коли Борей віднесе його туди. Але сильний вітер все не здіймався. Наш Листочок так пильно його виглядав, що не помітив, як залишився на кроні сам. „От тепер точно прийшов мій час” – вирішив він, якраз на цю мить розбушувався Борей. Листочок уже зібрався летіти, глянув на Батька-Клена і, наче, вперше побачив, який той тепер самотній, усі діти покинули його, кожен погнався за своєю мрією. А наш Листочок дивився як сідає Сонце і розумів, що воно йому чуже, а Клен – то його батько. Він, як в дитинстві, притулився до гілки і прошепотів: ”Розкажи мені казку”. Старий Клен прикрив його від негоди гілками і почав розповідати чудову казку про хатинку Сонця. Так і провів Листочок на Клені всю зиму, притулившись до гілки і слухаючи тиху історію. Він був щасливий, бо щасливим був старий кремезний Клен – його батько.
2003 рік
