Люди – пори року. Тільки одна –дім. Там затишно. Там безпечно. Там все твоє. І настрій твій.
Манія осінньої меланхолії. Це коли хочеться, щоб завжди була Осінь. Коли зима, весна, літо мчаться як вихор, а ти в очікуванні Осені. Але завжди вона проходить як мить. І цінна своєю скороминущість. Дощ омиває очі дощі під стогін вітру І знову цвітуть чорнобривці І осені ловлю привіти Каштани згубили кульки Їх хтось позбирає на зиму Їх хтось зігріє в долонях в долонях відчується Осінь Просто іти серед золота золото під ногами золото на волоссі На плечах тільки багрянець І зранку лише прощання Бо Осінь – завжди «прощай» Бо Осінь – завжди лиш смуток На хвильку знайдений рай Де завжди дорога омита холодними сльозами неба Де айстри і чорнобривці з якими прощатись треба Де вітер приносить думку Що ми тут уже не вічні Найвищий ґатунок смутку Й чуття тут усі найвищі.
Восени живе смуток – маленький сірий звір з благальними очима. Він завжди просить прихистку під вечір. І зранку прокидається поруч. Він надиктовує вірші. Там завжди вітер носить золоте листя. Там зів‛ялі квіти. Там чекання. Там іде холодний дощ, якому дано змивати пилюку. Осінь як Середньовіччя. Чоловіки застрибують в трамваї з букетами георгін, на яких діамантами виблискує дощ. І хтось чекає на них, кутаючись в мрії від осіннього холоду. Восени так легко повірити в казку. Заграва листків і тиха мелодія смутку. Якої не можна торкнутись в цілому, бо все розлітається на частини. Коли хтось ітиме мокрими вулицями міста, збираючи листя клена в букетик, знай, що хтось ще пам‛ятає про красу, і про те, що все минає. Виокремити з невпинної суєти прекрасну мить і закарбувати її у собі. Це єдине, що можна взяти від життя. Це єдине, що ми пам‛ятатимемо після смерті. Осінь цінна своїми згадками. Осінь цінна своїм настроєм. Маніакальне бажання її приходу. Маніакальне бажання її відсутності. Вбирати її у себе, щоб виливати по краплинці в інші пори року. Щоб пам‛ятати – Осінь – пересторога Престорога минучості Дощ кладе на пюпітр повний келишок смутку за жмутком прожитих літ.
