Телефонний дзвінок о восьмій годині ранку здатен перетворити мене на фурію (якби це почув мій чоловік, він відразу б зауважив: - А до чого тут, власне, «перетворити»?)...
... А де, до речі, подівся мій чоловік? Чому телефон аж розривається, вже й мене розбудив, а він не бере слухавки? Он і котик прокинувся, настовбурчив вушка, і тим самим розмаскувався: до цього часу його неможливо було побачити - білесенький пухнастий клубочок поміж білих простирадл – а тепер видно два рожевих трикутничка. Прислухаюсь: між оглушливими трелями чутно плюскіт води у ванній. Ні, це надовго... Нічого не вдієш, доведеться вставати. Головне, що це ж пуста справа – до першої чашки кави я однаково не здатна втямити, як мене звати....
Але голос у слухавці, глибокий, громовий, такий що моя уява миттєво малює на тому кінці дроту Тараса Бульбу, не менше, відразу виводить мене зі стану вранішньої очманілості:
- Алло, це ....? – голос називає наш телефонний номер.
- Так, - уже майже свідомо погоджуюсь я.
- Це Нагель - Хвенстер, - тим же хвацьким густим басом репрезентує себе мій співрозмовник.
- ???!...
Зрозумівши, що має справу із цілковитою нетямою, Бульба вирішує дещо прояснити: - Нагель- Хвенстер... Хвірма така... Ну, ви ж вікно замовляли?!...
Дійсно, деякий час тому ми з чоловіком обвели неупередженим поглядом нашу кухню (бо саме там ми знаходилися в цю фатальну мить) і усвідомили, що навіть якщо і цього року десь тридцятого грудня ми зрозуміємо: «Зараз чи ніколи!», - і кинемося наліпляти нові шпалери, чи мазати фарбою облуплені дерев’яні конструкції, це вже не спрацює. Цього разу – ні. Тому ми порадилися з другом, а він саме нещодавно перебрався до нового будинку, і на ремонті зуби стер, і він нам безапеляційно заявив: - Починати треба з вікна!, - та ще й і назвав фірму, до якої звернутися.
Щоправда, він артикулював її назву дещо інакше...
Ми слухняно виконали його вказівки, і, певно, цей дзвінок – наступний етап на шляху оновлення нашої кухні.
А голос у слухавці вже називає дату й час, коли нам привезуть вікно.
Почувши, що я з кимось розмовляю о восьмій ранку – ні, уже о восьмій нуль п’ять, але ж різниця невелика – з ванної кімнати вискакує мій чоловік, у милі. Щоправда, не увесь, а тільки частково – у милі одна щока, бо саме голився. Йому спало на думку, що то телефонує хтось із клієнтів, ось він і вихопився, як очманілий, рятувати свій бізнес від неминучого краху. Знає, на яку відповідь я здатна, якщо мене ось так витягти з ліжка о цій порі...
Побачивши, що я розмовляю босоніж у коридорі, але приязним тоном, і на вустах у мене виграє усмішка, чоловік починає протирати очі - чи не заліплені й вони, бува, милом?
- З хвірми Нагель-Хвенстер дзвонили, - інформую я його, поклавши слухавку. – У середу вікно привезуть, десь о дванадцятій, попередили, щоб ти був дома, - і з цими словами прямую на кухню готувати каву. Навіть жодної шпильки не підпустила, навіть не згадала, як чоловіка як на те вдома не було жодного разу, як приходили холодильник лагодити, комп’ютер та унітаз.... Ось як мене той чолов’яга розсмішив своїм хвеканням... Розсмішив і потішив...
На відміну від багатьох поціновувачів літературної вимови, я не дратуюсь, почувши «мікрохвон», або «хвакт» – та й чого б це мало мене дратувати? Ці слова нічим не гірше від тієї ж самої хвіртки, а вона ж нікого не дратує?
Навпаки, у цьому впертому неприйнятті чужинця до своїх лав я бачу стійкість і незламність напрочуд гармонійної та послідовної української фонетичної системи. Дійсно, усі приголосні в українській мові шикуються по чотири – чотири шиплячі, чотири свистячі, чотири зубні; ясно, що й губних має бути чотири. Їх і є чотири, ось тільки запозичений звук Ф, що «примкнув до них» п’ятим, заважає – от уже, дійсно, п’яте колесо до воза. І дійсно, чому цьому грекові має бути якась особлива честь? Адже багато є звуків в інших мовах, які ми передаємо в нашій мові звуками своїми, зовсім іншими, не намагаючись вимовляти на іноземний кшталт.
Ну, то проблеми наукові, а тим часом, поки науковці сперечаються міт, чи міф, катедра чи кафедра, і чи взагалі не перейменувати Федора в Теодора, пересічні українці, особливо ті, що мешкають у моїх краях, на півночі та сході України, давно вже узивають його Хведором, та й справі кінець.
І стільки милого серцю пов’язано із цією народною вимовою, за якою відразу впізнаєш українця, справжнього, до самої кості!
Спогади нахлинули на мене, мабуть, так само, як і на мого чоловіка, бо дивився понад чашкою з паруючою кавою в якусь далечінь...
- Вовцю, - тихенько смикнула я. Цікаво ж бо, чи те саме згадує, що і я?
- А пам’ятаєш «охвіцера»?, - озвався він відразу, наче чекав на те.
Ще б пак не пам’ятати...
... Уже давнього золотого літечка ми гостювали в дядьки та тітки моєї подружки, у старовинному полтавському селі на Ворсклі. Нашому сину тоді було півтора рочки – вік поважний, то ж і поводився з відповідною гідністю. То пізніше, десь наступного літа, буде невпинно підстрибувати, наче м’ячик, а йдучи кудись разом із нами, намотувати на своєму невидимому спідометрі кілометраж у декілька разів більший, ніж наш, бо, як веселе цуценятко, увесь час буде забігати вперед, вертатися до нас, і знов забігати...
Тоді ж це був ще навіть не маленький хлопчик, а малюк, який ще не досить впевнено ступав ніжками в біленьких шкарпетках та сандаликах, а на голівці, ще завеликій і пухнастій, як у немовляти, мав картузика, теж біленького. Може, за цей картузик, але скоріш усе ж таки за серйозну й вдумливу вдачу дядько Матвій, наш хазяїн, охрестив його охвіцером.
... Як чиста вода в прозорому стакані здається срібно-зеленкуватою від стеблинок конвалій, що стоять у ній, так і ранок на подвір’ї тітки Ганни та дядька Матвія спочатку має блідо-зелений колір, бо проміння ще невисокого сонця фільтрується крізь густе листя дерев, що обступають їхню хату.
Щоденний розпорядок дня починається з того, що дядько Матвій, терпляче дочекавшись, коли охвіцер злізе з ґанку зависокими для нього східцями, забирає його крихітну пухку лапку у свою величезну зашкарублу долоню, і вони вдвох вирушають у своїх чоловічих справах – по травичку для кролів, по воду для тітки Ганни, тоді годувати кабанчика, курей та двох собак, Білана та Каштана. Обидва зосереджені, небагатослівні, сповненні розуміння важливості завдань, що стоять перед ними, обидва в картузах на білих головах...
Помалу ранок розгорається, і картина, облямована віконною рамою, набуває більш яскравих барв – усіма відтінками рожевого палахкотять рожі біля тину, а на глянсових бочках доспілих рубінових вишень виблискують крихітні сліпучі сонечка. Тітка Ганна починає накривати сніданок під високим деревом, гілля якого аж гнеться долу від ще недозрілих золотавих жердель. Коли вона, снуючи подвір’ям, виходить із затінку та перетинає плями світла, її квітчасте плаття та біла як кипень хустка аж світяться під сонцем.
Але в хаті, де ми з чоловіком, не поспішаючи, збираємо до великої сумки речі, аби після сніданку їхати до Ворскли, купатися та загоряти, ще зберігається сутінь. Тьмяно та загадково відблискують на покутті шати на іконі Божої Матері, та біліє рушник над нею. Велика рама з дюжиною чи більше різнокаліберних фотокарток геть губиться в присмерку. Але ми вже раніш роздивлялися ті картки, то ж знаємо, що на них зображено.
Там і дядько Матвій, ще зовсім юний, але такий же худючий, у гімнастьорці з медалями, там він же разом із тіткою Ганною, вдягненою у весільну сукню, там моя подружка, і її маленька сестричка, і їх красуня-мама, що так рано полишила цей світ... Там і пожовкле фото, на якому навіки застигли снігові кучугури та чорні оголені гілки навколо невеличкої труни на сільському кладовиську. Поруч, у колі родаків, дядько Матвій і тітка Ганна, ще не старі, прощаються зі своїм сином.
Це фото жахає тільки в першу мить, а потім якось не думаєш про нього.
І чудова літня днина над чистою, як сльоза, Ворсклою йде собі та йде.
Зараз ми вийдемо з хати, і покличемо до себе нашого синочка, і дядько Матвій випустить його рученятко. Ми поснідаємо молодою дрібнесенькою картоплею та свіжим сиром, і почнемо зносити до свого авта все, що може знадобитися нам на пляжі – килимки, пухнасті рушники, великий м’яч, надувного лебедя, пасочки та совочок, щоб гратися в піску, пляшки з водою, печиво та цукерки, журнали та детективні романи в яскравих палітурках... Тітка Ганна гукне до нас від літньої кухні - чи хочемо борщу на обід, немов на світі є людина, яка могла б відмовитися від її борщу, так само як і від вареників, або пирогів із вишнями... Сусідка, баба Ониська, придибає спитати, чи не підвеземо до магазину....
А дядько Матвій буде лише мовчки, невідривно, дивитися на нас від своєї хати - на нас і на малого охвіцера в білому картузику.
...Ось каву випито, мої улюблені чашечки чудового малахітового кольору, зі смужкою кольору кавової пінки, вимито і прибрано до шафи; чоловік вже працює за комп’ютером, а я пораюся на ще не відремонтованій кухні, готуючи сніданок. А думки, як припнуті, усе крутяться навколо того «ф» та «хв».
Різні мови по різному членують дійсність – це загально відомий науковий факт. Мабуть, усі знають, що в ескімосів десь із півсотні назв для снігу – пухнастий він чи злежалий, випав три дні тому, чи щойно, і таке інше. Вони так кажуть, бо так бачать. А, може, навпаки – так бачать, бо так кажуть.
І чують різні народи кожен по своєму. Тільки від українця можна почути: - Йду до хвельдшера, бо фороба посіла.
І з точки зору фонетичної системи він буде абсолютно правий – адже різниця між «ф» та «хв» не є смисло-розрізнювальною. Іншими словами, ніякої плутанини від того, що хтось назве фурію хвурією а хтось хвойду – фойдою не виникне. Зате для нас є безумовною різниця між «г» та «ґ», а також між «в», «у» і «ў», хоча наші сусіди не зрозуміли б навіть, про що йдеться... Інакше чуємо... Інакше відчуваємо?
... – Мала, ходи-но сюди! Диви, я тобі конхвет приніс! – Це вже мій батько. Повернувся з роботи, стоїть, заповнивши собою увесь вузенький коридорчик у нашій комунальній квартирі, шукає щось у кишені піджака, і дійсно витягає цукерок, один. Це він так його називає – конхвет, бо принципово розмовляє тільки ось такою покрученою мовою, яка має означати російську.
Щоб розуміти, чому він так робить, треба знати все його життя.
Батько народився в невеличкому українському селі в родині сільської вчительки. Так він і писав усе життя, коли від нього вимагали заповнити якусь анкету, чи викласти автобіографію. А вимагали це в тій, уже неіснуючій країні, на кожному кроці.
Це було наче й правдою. Дійсно, його мати викладала в сільській школі. Тільки школа та була збудована її батьком у дарунок селянам, бо вся земля в цьому селі і навкруги належала йому, а колись мала дістатися його численним дітям, як колись дісталася йому від його батька, від діда-прадіда. Але сімнадцятий рік перекреслив цей віковічний порядок, і з усього роду тільки батькова мати залишилася в родовому селі, вчепившись за ту школу, як матрос з потонулого судна за його уламок, що кружляє розбурханим морем... Якось їй вдалося вижити й жити. А життя не зупиняється, іде далі й далі... От уже й кохання трапилося в її житті; ось уже й дитинку носить під серцем...
Але ж це двадцяті роки минулого сторіччя – класова боротьба в розпалі. А, може, як вдуматися, не така вже й класова, а все та ж сама, міжнаціональна, коли нація імперська, назви ту імперію хоч республікою, хоч союзом, хоче знищити все живе, все, що ладне чинити опір, у нації колонізованій?
Тож батька ненародженої дитинки хапають героїчні червоноармійці й розстрілюють, як білогвардійського заколотника – свого часу мав нещастя гідно воювати на фронтах Першої світової та отримати офіцерський чин.
Баба моя дала сину своє прізвище, рятуючи його. Але графа «походження» однаково не залишала йому жодного шансу в житті.
Шанс надала Друга світова. Ще за два роки до неї хлопцям-старшокласникам наполегливо запропонували йти до військових шкіл, і мій батько став лейтенантом. Ще й спеціальну освіту отримав, фармацевтичну. Так майже все життя і змарнував, виготовляючи, фасуючи і відпускаючи пігулки.
А хотів бути поетом. Ще шістнадцятирічним надрукував у якомусь збірничку свого першого вірша. І звався той вірш – «Пролісок».
Але – до мовного питання. Узимку тридцять третього мати крадькома, уночі, провела свого хлопчика крізь озброєні кордони, що заступали шлях тим, хто шукав порятунку. Їх прирекли на голодну смерть – селян мого прадідівського села, їхню панночку - мою бабку, мого батька.
Проте мати привела хлопчика до міста, до своїх брата та сестри, і він залишився жити.
... Батькові не було з ким розмовляти рідною мовою. Ні, у дитинстві, з дядьком та з тіткою, певно, розмовляв, але цього ж я не могла чути. А за мого життя – не було з ким.
Тільки самогубець міг би заговорити українською в Радянській Армії, під час війни, та пізніше, на Сахаліні, в Угорщині, або в Прикарпатті, де довелося служити батькові. А з ким би він розмовляв українською після демобілізації, у величезному місті, байдужому, якщо не ворожому до всього, що він любив і сповідував?
Бажаєте общепонятною – ось вам! І батько все життя свідомо користувався таким суржиком – хоч ножем ріж...
Пам’ятаю лише два випадки, коли батько заговорив чистою, не спаплюженою мовою.
Як не дивно, першого разу – російською.
Моїх батьків і мене з ними запросила до себе на вечерю їхня стара шкільна вчителька. За збігом обставин я навчалася в перші шкільні роки в її молодшої сестри.
Це були дві старі дівки, вже, дійсно, дуже старі. Корінні петербурженки, ще з тих, минулих, часів...
Вечеря під зеленою лампою, і стіл з однісінькою пляшкою вина на все товариство, і книжки на полицях, на столі, у руках. Відблиск шляхетного аскетизму на всьому. І розмови, які мені, восьмирічній дівчинці, здавалися неймовірно цікавими – може, саме своєю незрозумілістю.
І найбільш незрозумілим, дивним, казковим було те, що мій батько говорив до цих двох старих дам вишуканою російською.
Для мене це була дивовижа, а для його старої вчительки, напевно, ні. Бо наприкінці вечора зняла з полиць кілька томів у брунатних політурах, і протягла батькові: - Жорже, це вам. Ви були моїм найкращим учнем за всі роки мого вчителювання.
... Ці книжки –« Історія світової літератури» – і зараз стоять, уже на моїх полицях.
Другий випадок був хвилинним. Я навіть думаю – а чи було це, чи це не моя бурхлива, ще з дитинства, уява?
... Батько лежав у напівтемній кімнатці, де тільки й вміщувалося подружнє вузеньке ліжко й саморобні книжкові полиці, від підлоги до стелі. Усе своє життя він купував книжки, куди б не заносила його доля, і відсилав їх додому. А тоді ще привіз у двох величезних скринях, які, мабуть, колись містили якісь ліки.
У його руках збірник українських пісень. Дуже гарний, із чудовим, у суто українському стилі, орнаментом на обкладинці. Я сиджу поруч.
- Галинко, дивись, - звертається до мене батько. Я ще не усвідомлюю того, але звертається чистою українською мовою. Книжка розгорнута на якійсь сторінці, але батько звертає мою увагу не на котрусь із пісень. Він вказує мені на закладку – це вклеєна в корінець книжки тоненька шовкова стрічка.
- Дивись... Нікому не кажи, але запам’ятай і знай – це наш прапор, - стиха каже батько. Я дивлюсь, але нічого не розумію – де він бачить той прапор? Звичайна стрічка, складена із двох смужок – жовтого та блакитного кольору...
Моєму батькові так і не судилося побачити, як вільно майорять українські прапори в його Україні. А ми сьогодні вже не відчуваємо, не розуміємо того, що це – щастя. Чи - не хочемо відчувати та розуміти.
... Щось там парує, а, може, уже й википає в мене на печі. Я не бачу того, дивлюся у вікно. Чогось так погано видно.. розпливається все в очах... Мабуть, дійсно вже час нове вікно ставити... крізь це геть нічого не бачу...
... Ось і прийшли ставити, вчасно, з хвірми Нагель-Хвенстер. Два дядьки зі склопакетом. В одного вуса довгі, чорні, а сам цибатий, як журавель, а інший кремезний, як барило, але чисто виголений. Ось тобі маєш – ну, як же мені впізнати, хто з них мій Тарас Бульба? Не можна ж так, ні сіло ні впало, запитати: - А хто з вас, добродії, мені телехвонував? Чи то, пак, телефонував?
Якось незручно... Та й ніколи мені. Роботи ж хатньої від того, що ще й на кухні розгардіяш, не поменшало.
Бігаю дзиґою, цементний пил до інших кімнат не пускаю, маму годую канапками замість обіду. А головне – пильную кота. Воно ж – кіт, а уперте, як цап. Так і пхне свого рожевого носика, куди не треба, а саме – на кухню, аби подивитися, що там роблять чужинці, та ще й поблизу холодильника з рибкою та м’ясцем? Уже й чоловік, працюючи за комп’ютером, садовив його собі на коліна, віддавав йому в повне користування одну руку – вкладай голівку, утикай носика, заплющуй оченята, сопи собі потихеньку... Так ні ж! Раз у раз зривається і, спочатку щодуху мчить, а тоді потихеньку, стелячись, підкрадається до жаданої кухні.... Але ми встигаємо його перехопити та завернути.
Але нарешті я не встигаю, і підхоплюю оте чудовисько на руки вже посеред кухні.
Побачений бедлам жахає нашого кота – для нього ж, педанта та доктринера, порядок і церемоніал над усе. Вражений до глибини своєї ніжної котячої душі, він широко-широко розплющує очі; а вони в нього різнокольорові – одне ясно-блакитне, а інше – зеленкувато-жовте.
І один із дядьків реагує миттєво: - Овва! У кота очі, як той світлохвор!!!...
Ось і маю відповідь на своє питання «хто є хто». І можна його відкинути, і забути.
Але не так просто відкинути ті спогади, ті роздуми, що виринули зненацька звідкись із глибин, навіяні отією літерою «ф» - звичайною, хоча й не зовсім, літерою української абетки...
Така вже наша українська абетка. Така вже наша українська мова. Така вже наша українська душа...
