Гуде кулер, пищать температурні датчики занедбаного комп’ютера, вже не грає музика, забута чи загублена десь серед думок. Ховаю клавіатуру в стіл. Беру папір та ручку. Ось вона, незвичність… Вона відчувається геть у всьому, відколи з нами попрощалося усміхнене літо, привітне, грайливе та у прощанні – англійське. Несподівано… Неохайний дрібний почерк почав рясно вкривати сторінку… Потім закреслення, закреслення, знову закреслення… Вони сікли аркуш, як зміїні тіла ставочок в Рибальчому, де ми вечорами рибалили і жертовно підгодовували собою вічно голодних комарів… Саме там з гачка зривалися найбільші карасі, як уночі з неба безперервно зривалися іскри-астероїди… В містах не видно такого неба. В містах нема стількох зірок, лише літаки, там мало слів, а ще менше написаних від руки слів… Доба так званого постмодерну, який хтось колись комусь не пояснив, або ж хтось когось колись недослухав. Всі модерні, постмодерні і прогресивні, найкомпетентніші та зухвалі, авторитетні та поважні. Любіть їх, лестіть їм, і вони неодмінно нададуть вам ваші пташині права, варто зазначити: АБСОЛЮТНО БЕЗКОШТОВНО! Ви горобець, що випадково запурхнув у вікно галасливої їдальні. Ви дихаєте гарячою сирістю, паром з ганчіркового компоту, на вас капає вода з чистої жирної ложки, і ось ви тікаєте з-під двозубої виделки (не дивуйтеся, виделка теж по-міському постмодерна). Врешті ви скльовуєте те, що вам кинули на підлогу, і намагаєтеся знайти вихід… Чи не намагаєтеся… Хтозна.
У містах не пишуть вірші про любов, адже це банально. Власне, у містах віршів взагалі не пишуть… Рима, ритм – це складно, тобто тривіально, нехай буде віршем одна буква, а краще – три букви! Шик! Більше сексу. Тепер він у нас є, а крайнощі – це добре, епатажно.
Всюди панує сублімація. Таке модне іншомовне слово. Це, без сумніву, виллється у чергову геніальну штуку, яку надрукують у якомусь альманасі молодих поетів.
Почерк зупиняє свою агресію. Спогади знов повертають у літо… Нещадне сонце, море… Ремонт вдома, який дратує всіх сусідів… Івано-Франківськ, маленький і насуплений… Київ, у якому не лишилося друзів – всі на вакаціях… Львів, Личаківський цвинтар, де почуваєшся ніяково від тисяч поглядів у час, у душу… Ні, тут знову людно.
Я хочу дивитися на зоряне небо, коли нікого більше не видно… І лише відчуваєш, що хтось поряд, що хтось гріє у своїй руці твою руку, що ти наступаєш час від часу йому на ноги і вибачаєшся… Що тобі є кому наступати на ноги, на очах у мільйонів світил, які дарують затишок широкого простору…
Закінчився аркуш, вимикаю захеканий комп’ютер, йду в ліжко вивчати особливості стелевої поверхні. Плекаю надію, що мені щось насниться, і я одразу це не забуду. Може, небо, а може, ставок… А ще літо, усміхнене літо…
