- Зараз я покришу і будемо їсти.
Їдальня санаторія, заповнена людом, не те щоб зголоднілим, а просто радо виконуючим денний розпорядок. Валятися на пляжі цілий день нудно, то добре, що є обід, на якій можна неквапливо йти розбитою дорогою, обсадженою кипарисами. Уже всі, хто хотів, нарвали кипарисових шишок і сфотографувалися з деревами, уже узята Ай-Петрі, відвізитована Ялта і аквапарк у Алушті, а попереду ще десять днів путівки, десять днів вже набридлого моря і сонця.
Відпочиваючі розсідаються за свої пронумеровані столи, мляво цікавляться, що сьогодні на обід. Вони не хочуть їсти, бо на пляжі досхочу лупили креветки, шашлики з мідіями, пахлаву, чурчхелу, варену кукурудзу та розливне вино, яке розносили засмаглі тітоньки років за п'ятдесят у широких капелюхах і гумових капцях. Після всіх цих ласощів принесений борщик виглядає жалюгідно, то його ніхто і не їсть, хіба що виловлюють білуваті нитки м'яса. А ще дивляться на парочку за столиком у кутку. Ця парочка, хоч живе в санаторії з початку заїзду, все ще привертає до себе уваги, хоч якось розбавляючи тутешню нудьгу.
Жіночка. Їй років біля тридцяти, вона гарненька. Не то щоб класична красуня, але така собі в міру вгодована білявка з майже янгольським видом і засмаглими, як батон, повненькими руками. Більшість чоловіків в їдальні глитали слинки, коли дивилися на цю кралю. Тим більше, дивлячись на те, хто був поруч з нею. Чоловік. Хоча ні, хіба можна було назвати його чоловіком? Ні, у їдальні усі були впевнені, що він не чоловік. Каліка, уламок, згарок, живий труп. Він сидів у інвалідному візку, безпорадний і страшний. Видно було, що колись то був здоровезний чолов'яга. Справжній велетень, який зараз перетворився на страхітливе одоробло. Маслакуваті кості випиналися з-під жовтуватої шкіри, роблячи його схожим на стару корову, яку ніякий м'ясокомбінат не прийме, який шлях тільки в скотомогильник.
Бідолашний не міг нічого. Ані тримати ложку, ані піднести її до рота, не міг, навіть, жувати. Жінка кришила м'ясо у картопляне пюре, мішала це ложкою і годувала його, пхаючи їжу майже у горлянку. Ковтати чоловік ще якось міг. Оце така руїна.
У перші дні за процедурою годування спостерігала уся їдальня, та й зараз час від часу хтось косирував на парочку, черговий раз дивуючись, як же запопадливо жінка бігає навколо каліки. Кришить, кладе їжу у рот, витирає губи і все щось каже, весело, лагідно, іноді навіть цілує у лоб. А та потвора ні на що не реагує! Сидить, вирячившись кудись поглядом і все. Він навіть шию не може тримати! Вона закріплена спеціальним ремінцем. Навіщо жити такому? – питають себе багато хто в їдальні, коли знехотя копирсаються виделкою у пюре з котлетами. І що робить з ним ця жіночка? Така гарненька! Невже вона прирекла себе на поховання заживо з цією купою гниючої плоті? Як так можна? – дивуються чоловіки і дратуються від думки, що їх жінки не залишилися б біля них в такому випадку. Не залишилися б! А ця курва он як впадає перед тим овочем!
До жінки вже багато разів пробували підбивати клинки. Вона ж молода, а той інвалід, він навіть себе не зможе задовольнити, що там вже казати про таку гарячу жіночку! Але вона давала рішучу відсіч. Геть усім! Хоч до неї залицялися найголовніші санаторійні серцеїди та всім вона викотила гарбуза. Це дратувало і підсилювало цікавість. Що за пара? Відомо про них було небагато. Чоловік та жінка, він працював у прокуратурі, робив непогану кар'єру, але нещасний випадок перетворив його на каліку. Вже третій рік він прикутий до візка. Третій рік! І ця жінка досі з ним! Як так? – захлиналися у подиві чоловіки і пили солодкий компот. Потім підводилися, забирали виноград і тістечка для себе, а також залишки котлет для жирних південних котів, які цілими зграями вже чекали на здобич, розвалившись у тіньочку біля їдальні.
Погодувавши інваліда, жіночка похапцем їла сама, потім штовхала візок на вулицю. По довгій доріжці на пляж. На її прохання по піску проклали кілька дощок, по яким вона штовхала візок до навісу. Поправляла голову каліці, щоб він міг дивитися на море. Сама лягала на сонці поруч. Вона була така привабливо у купальнику в горошок, що деякі чоловіки намагалися кадрити її прямо тут, на очах її потвори. Та зась, вона зразу ж припиняла розмови і прохала не заважати. Сучка! Іноді набирала у долоні морської води і вмивала інваліда. Він сидів до поясу голий і виглядав страшно. Усі ті ошатні кістки, які колись тримали величезне тіло, тепер зробилися зайвими і стирчали наче балки зруйнованої будівлі. Чим він тримає її? – питали себе жінки, дивлячись, як вона метушиться поруч з калікою. Чим? Кохання? Та не смішить мене! Загадка. У житті бувають загадки, про них цікаво побалакати, перемити кісточки.
На іншому кінці пляжу сиділа компанія преферансистів, які грали вдень і вночі, на пляжі, у санаторному парці, в номерах. Проміж гри, говорили і про жінку з інвалідом.
- Я їй запропонував триста баксів! Триста! Я ніколи жінкам не плачу, але тут цікаво стало! І не взяла!
- Охуєть! Тут баби готові самі платити, щоб їх хтось трахнув, а ця сука не бере триста баксів!
- Та це навіть для Києва забагато! Там за сто баксів яку хочеш блядь зняти можна!
- Чого вона так біля нього впадає?
- Він же колишній прокурор.
- І що?
- Ти знаєш, що це за люди?
- І що це за люди?
- Вони так можуть за яйця узяти, що і не сіпнешся.
- Та як це?
- Просто.
- В неї немає яєць.
- У неї немає, у інших є. Може він міг посадити її батька чи брата. Міг, а не посадив. Ось вона йому і служить.
- Слухай! Ладно тоді він щось міг, але зараз! Він нічого не може! Ти подивися – овоч!
- Але якось же він її тримає на гачку, що он вона як йому відсмоктує! Сім пік.
Компанія дивиться не у свої карти, а на парочку. Жіночка масажує каліці плечі, потім протирає його рушничком, намоченим у морі. Знову цілує у лоба, йде покупатися. У хвилях виглядає справжньою богинею, чоловіки аж сичать.
- Самса, чурчхела, чабурекі.
- Пішла на хуй звідси!
Жіночка з корзиною з'явилася так недоречно, ламає кайф!
- Іди, іди!
Дивляться, як богиня робить крок, ще один, а потом красиво, дельфіном прямо, пірнає у хвилю, що набігає. По компанії преферансистів йде чи стогін, чи зойк.
- Якщо хтось її трахне, ставлю триста баксів!
Усі мовчать. Усі вже підкачували до цієї дурепи, а вона відшивала їх, як пацанів. Дивляться, як вона легко пливе, блимає достиглими руками і ніжками. Далеко не запливає, ось вже повертається, виходить із води, ну справжня богиня!
- Я не вірю, що вона трахатися не хоче!
- Та ну її в дупу!
Один з гравців кидає свої карти.
- Пішли!
- Куди?
- Бухати! Ця сучка мене вже заїбала! Це не відпочинок!
Чоловік підводиться. За ним і інші. Грати в карти зовсім не хочеться. Йдуть до магазина, де вино на розлив. Беруть по два літра міцного і мовчазно глушать його, сидячи на лавці в парку.
- Я очі відкрила, а їх там стільки! За ніч течією нагнало! А вони такі неприємні, ті медузи. А ще, кажуть, є отруйні.
Це жіночка котить візок і розмовляє зі своїм недопалком. В неї такий приємний голос, що чоловіки аж шаленіють від роздратування. Навіть у дальньому кінці парку порятунку від неї немає!
Дивляться як вона штовхає візок під гору. Це важко, але видно, що вона вже натренована, робить все вміло. З-під прозорої спідниці видно, як напружуються її ноги. Красиві ноги, не такі, як шкапи, а такі, як персик. І ці руки з видними біцепсами, хто б міг уявити, що жінці можуть так пасувати біцепси!
- Зараз відпочинемо, перечекаємо спеку, а потім ще пройдемося погуляти. Добре?
Вона так заклопотана інвалідом, що не помічає нічого навколо. Ані оскаженілих облич чоловіків, ані гладких котиків, що борюкаються у тіні, не знаючи куди себе подіти. Штовхає візка, говорить, іноді втирає піт зі свого чола. Гравці наливають вино по пластмасових стаканах і п'ють до дна цей різкий та п'янкий херес. Кожен думає про своє. Один про її цицьки, такі стиглі і хвилюючи. Мабуть, вона ще не народжувала, бо груди акуратні, не обвислі, хоч і пишні. Другий міркує про її рот. Оті блідо-рожеві губи, які вона облизувала, бо ж спекотно. Щоб можна було зробити з тим ротом! Третій думає про її плечі, такі кругленькі, прикрашені золотом веснянок, такі домашні і ласкаві. Знайшовся поціновувач і її задка, такого пружкого, що так і хочеться його ущипнути.
- Давайте горілки, а то це кляте вино не бере!
Чоловіки йдуть в крамницю, а жінка все котить візок до своєї хатинки у тіні сосен. Хатинка гордо зветься бунгало, хоча це звичайний радянський туристичний вагончик, хіба що зі скромним євроремонтом усередині. До хатинки останній підйом, самий крутий. Жінка намагається розігнатися, щоб накатом здолати хоча б половину.
- Зараз, Слава, зараз.
Їй важко, вона напружується і посміхається, бо оцей останній горбок він завжди найважчий. Вона б закотила візок та, як на гріх, звідкілясь вискочив легковик. Якісь молоді дурні, чи то п'яні чи то обкурені, мчали кудись з гримом музики і криками. Вони б, напевне, збили їх, але жінка встигла вивернуть візок з доріжки у кущі чайних кущів. Машина промчала поруч, майже зачепивши їх і дуже налякавши.
- Ідіоти, ну що за ідіоти, Славко! Вони ж могли нас задавити, як собак якихось!
Вона важко дихала и ледь не плакала. Подумала, що якби Слава був здоровий, такого не трапилося б. Ніхто б не насмілився поїхати на нього, а якщо насмілився, то поплатився б за це! Слава вмів вчити людей! Він би тим малолітнім дурникам показав! Та він би їм ноги поодривав!
Тримала візок, тримала чоловіка, відчула, як дрібненько тремтить, наче дах під дощем. Злякалася. Сльози на очах, серце заходиться, слабкість у ногах.
- Ідіоти! Ідіоти!
Вона стояла за чоловіком. Добре, що він не бачив її. Йому б було боляче бачити її слабкість. І переляк. І свою безсилість допомогти.
- Ну нічого, нічого!
Вона витерла сльози, посміхнулася і зазирнула в очі до чоловіка. Побачила там порожнечу. Вже звичну порожнечу.
- Зараз поїдемо, зараз, Славику.
Вона спробувала виштовхати візок на асфальт, але колеса зав'язли у глині. Дощів давно не було, але тут проходила труба, яка протікала. То кілька калюжок, які схопили колеса. Жінка напружилася, сіпнула возок, але той повернувся на місце.
- От біда. Ну нічого, випхаю.
Вона сперлася ногою в землю, трохи склонилися і натиснула на візок своїм тілом. Той почав трохи зрушуватися, ще подумала про кілограми. Зараз Слава важив десь біля вісімдесяти кілограмів і який же важкий! А раніше він важив сто п'ятдесят! Якби він залишився таким, то тоді б вже точно не випхала.
Візок вже пішов, вже передні колеса на асфальті, коли вона послизнулася. Клята глина попливла під ногами і жінка гепнулася на землю. Візок поїхав на неї, ледь не задавив, ледь не перевернувся, а ще б могли впасти з доріжки по крутому схилу у кущі, тобі б взагалі невідомо, чим воно закінчилося.
- Тримайся!
Вона навіть не зрозуміла звідки узявся цей хлопець, який схопив візок, зупинив його, виштовхав на доріжку, повернувся, допоміг їй підвестися.
- Що, аварія?
Він це запитав так доброзичливо, а потім ще посміхнувся, підбадьорюючи, то вона не могла просто відшити його. Навіть трохи зніяковіла, бо була у глині, подерта, на лікті і на колінах кров. Як п'яниця якась.
- Допомогти?
Вона хотіла відмовитись, але подумала, що горбок то попереду, а ліва нога болить.
- Якщо не важко.
- Легко.
Він узявся за візок і так легко виштовхав його на горбок, наче і не помітив. Жінка ледь за ним встигала.
- Стійте, стійте, нам сюди!
Хлопець так завзято удався котити возок, що проскочив біля їх бунгало.
- Задній хід! – пожартував хлопець і вправно доправив візок куди треба. Засміявся з ніяковіння жінки, якій соромно було за свій кумедний вигляд.
- Та не хвилюйся, з кім не буває. Я он позавчора у шторм купався, бік увесь обдер, як картоплину.
Він дивиться на неї лагідно, по-доброму, без усіх цих масляних оченяток, які їй так вже набридли. І вона починає відчувати себе так легко, наче і не впала, як дурна, наче не стоїть, брудна і скривавлена.
- Допомогти завезти усередину?
- Та ні, дякую.
- Як хочеш. Ну, то я піду.
- Дякую. Ви дуже нам допомогли.
- Та можна на ти. До речі, мене звуть Руслан.
Він дивиться їй прямо в очі, але якось так приємно дивиться, не хоче залізти в середину, а просто дивиться, наче підбадьорює.
- А мене Марія.
- Маша?
- Можна і Маша.
Вона береться за візок, хоч їй і не хочеться уходити.
- Ну тоді до побачення, Маша.
- До побачення, Руслане.
Заштовхує візок в будинок, закриває двері. Далі вона планувала укласти чоловіка, але замість цього пішла у ванну. Відкрила воду, наче, хотіла вмитися, а сам сіла на край ванни. Перед очима стояв той Руслан. Його погляд, його руки, плечі, хода. Марія просиділа у думках кілька хвилин, потім, наче прокинулася, поквапилася вмиватися. У дзеркало не дивилася, старанно уникала того, щоб побачити саму себе, свої очі. Вона розчервонілася, розхвилювалася, не знала, що й думати.
Вмилася, замастила найбільші подряпини, вдягла халат, вийшла до чоловіка. Той сидів, як сидів. Приштовхала візок до ліжка. Потім натренованим рухом вивалила чоловіка з візка на ліжко. Це був найважчий елемент. Коли вона забирала Славу з лікарні, то усі казали, що вона не справиться. Вона ж жінка, а тут більше ста кілограмів нерухомого тіла. Спочатку дійсно було дуже важко. Але поступово Слава худнув, а вона робилася сильнішою. І ось тепер так упевнено поралася з чоловіком, наче з малою дитиною.
Виклала на ліжко, зняла одежу і почала робити масаж. Кожного дня вона повинна була масажувати його не менше години, щоб не було пролежнів. Спочатку сідниці, потім спину, плечі, руки. Іноді вона плакала. Бо коли терла це жалюгідно костисте тіло, то згадували колишнє: вгодоване, кремезне, сильне. Коли вони перший раз лягли в ліжко, вона боялася, що буде розчавлена тими незчисленними кілограмами, але Славик виявився обережним коханцем і все минуло добре, вона, навіть отримала оргазм.
Відчула слабкість в ногах і якусь підступну теплоту у піхвах. Згадувала того хлопця, Руслана. Вона знала, що не повинна його згадувати, але він так і маячив перед очима, затуляючи чоловіка. Маша вже крутила головою, спробувала зосередитися на масажі, та той Руслан нікуди не дівався. Стовбичив і стовбичив.
Вона все терла, щедро мастила свої руки дитячим кремом і човгала по тілу чоловіка. От цих щоденних масажів її руки усі в мозолях. Колись в неї були таки ніжні, елегантні руки, один залицяльник навіть написав про них вірша. Тепер же вони, як у селянина чи робітника за верстатом. Мозолі на пальцях, мозолі на кісточках, мозолі на ребрах долоні. Вона соромилася цих свої рук і дуже раділа холодам, коли можна вдягти рукавички і не боятися глузливих поглядів. Зараз вона думала, чи бачив її руки Руслан. Смішне, навіть, дурне запитання, та їй воно здавалося важливим. І як не відмахувалася від нього, як не намагалася зникнути у рухах рук, але поверталася до нього.
Коли мила руки після масажу, знову боялася дивитися у дзеркало. Боялася подивитися собі в очі, побачити в них щось хибне, щось огидне. Повернулася, вклала чоловіка, зафіксувавши голову.
- Відпочивай, Славику.
Подивилася йому в очі і побачила вже звичну пустелю. Спочатку оцей його погляд просто вбивав її. Славик наче не помічав її, всіх отих зусиль, всіх турбот і хвилювань. Його, як не було. Лише тіло, оце кляте тіло, з яким стільки клопотів! А де він, де Славик, якого вона так кохала? Дійсно кохала! Нехай там що говорили, а вона кохала! Пішла не через його гроші, не через його кар'єру в прокуратурі, а тому що закохалася! Господи, та хіба б вона витримала оці два з половиною роки, якби не кохала його? Два з половиною роки масажів, виносу суден, підмивань, годування з ложки, носіння з возку і на візок! Хіба вона не знесилювалася? Хіба не відчаювалася? Не хотіла кинути все і втекти кудись далеко? Звісно, хотіла і думала про це! Але залишалася. Бо кохала його. Бо знала, що Славик узяв її заради її. В неї нічого не було, її батьки звичайні селяни, які і думати не могли, що донька вийде за прокурора!
Вона присіла біля вікна, що виходило до парку. Намагалася заспокоїти себе тим, що кохає Славика, а все інше не важливо. І думка, що якби з нею сталося щось таке ж страшне, Славик би не покинув її! А ще, він же став калікою через неї, точніше і через неї теж.
Вона якось сказала, що мріяла побувати в Карпатах взимку. Колись, у дитинстві, вона виграла конкурс малюнку і їй подарували путівку до Карпат. Треба було тільки знайти гроші на потяг. Але відпускати її саму батьки не схотіли, а грошей на два квитки не було. То путівку продали комусь, а вона майже усю зиму плакала, бо кожної ночі бачила гори, вкриті снігом.
Коли виросла, то до Карпат теж не поїхала, бо грошей не було. Заробляла небагато, а треба було ще платити за кімнату в квартирі одної бабки, щось їсти, у щось вдягатися. Коли вийшла за Славика, то гроші з'явилися, але він був такий ревний до роботи, що майже не мав вихідних, що там вже казати про відпустку. То вона якось розповіла йому про свою мрію. Лежали на полу, тільки-но займалися кохання, вона притиснулася до його товстої, але такої теплої і рідної руки, схотіла розповісти щось дуже особисте, таке, що зробить їх ще ближче. Славик наче не почув про Карпати, вона і думати забула про ту розмову, пройшло кілька місяців, коли він якось сказав, що їдуть. В Карпати, на Новий рік, у якийсь дуже блатний санаторій, який збудували колись для Кучми.
Чи треба казати якою щасливою вона тоді була! Як кохала його, як якась шістнадцятка, просто дивилася на нього і серце заходилося від почуттів. А ще як уявляла Карпати з ним, то аж тремтіла від передчуття прийдешнього щастя.
Треба було купляти квитки на потяг. Славик був зайнятий, він був майже незамінний у своїй прокуратурі, то навіть щоб вирватися на тиждень у Новий рік мав багато чого зробити. За квитками пішла вона, а там черги, лайки, штовханина і квитків немає. Зовсім, ніяких. Оце так. Увечері вони повинні їхати, а квитків немає. Вона навіть розплакалася, бо мрія руйнувалася на очах. Не проста мрія, а мрія, яку подарив їй Славик. У відчаї пішла до нього, розридалася, як дурочка. Він заспокоїв і сказав, що не бувало ще такого, щоб для слідчого прокуратури не було квитків. Поїхали на вокзал, Славик обіцяв її здивувати і купити квитки поза чергою. Вже були в середині, він показав на двері, де сиділа керівник кас. Коли звідти почулися якісь глухі удари. Потім вибіг хлопець з великим іграшковим ведмедем у руках. Хлопець, як хлопець, але Славик схопив Машу за плече і сховав за собою. До хлопця кинувся міліціонер, молодий хлопчина у куртці на кілька розмірів більшій, ніж треба. Виглядав смішно, щось спитав у хлопця, а той дістав пістолет і вистрелив. Міліціонер впав, хлопець з ведмедем зробив кілька кроків, коли вистрелив Славик. Тепер вже хлопець упав. Славик опускав свій пістолет, коли третій постріл. З дверей каси вивалився вщент скривавлений хлопчина з пістолетом. Він і вистрелив. Славко почав сунуться вбік і з розгону впав, як величезне дерево, що підпиляли при землі. Між тим скривавлений хлопець побіг далі, по дорозі ухопив ведмедя у вбитого Славик хлопця.
Вона бачила все це, наче уві сні. Ще з перших пострілів вона як застигла, не рухаючись і нічого не розуміючи. Оце падає міліціонер, оце падає хлопець з ведмедем, оце падає Славик. Тільки коли побачила червону пляму, що неквапливо вилізла з-під чоловіка, тільки тоді прийшла до тями. Закричала, кинулася до нього. Він був наче мертвий. Не рухався, очі зачинені, просто лежав, наче випадково заснув на холодній кахельній підлозі вокзалу. Маша кричала, благала про допомогу, але набігли якісь менти, нічого не робили, тільки волали по рації і відганяли витріщак. Тоді вона зателефонувала Славик на роботу. Скрізь сльози ледь змогла сказати, що його поранено, на вокзалі. Хлопці з прокуратури примчали вже через кілька хвилин. Відігнали переляканих ментів, привели ще більше перелякану бригаду швидкої, відвезли Славика у лікарню. Там йому робили операції, сумний професор казав, що шансів майже немає. Того ж вечора з Харкова привезли необхідні ліки. А потім і тамтешніх лікарів. Славик вижив.
Потім вона кілька разів думала, а чи хотів він сам вижити? Чи не жалкує тепер про це, чи не краще йому було вмерти і не мучитися, не жити оце таким овочем, як звали його її відшиті залицяльники. Вона не знала. Сподівалася, що він задоволений. Ось вона, вона точно рада. Була рада, що він вижив, бо він же був єдиною близькою до неї людиною у світі, бо вона ж кохала його, не могла навіть уявити, як їй жити без нього. Вона сиділа днями біля нього в палаті, потім вчилася робити все, щоб доглядати за ним вдома. В них були гроші, щоб найняти доглядальницю, але Маша відмовилися. Вона все робила сама. Бо ж думала, що винна у тому, що відбулося. Славик виконував її мрію на вокзалі, коли зіштовхнувся з двома грабіжниками, які перед цим пограбували великий супермаркет у центрі міста. Тікали, озброєні, нервові. Славик міг не встрявати, він же був не при виконання, міг просто відвернутися і не побачити. Але він був не такий, йому до всього була справа.
Вона все дивилися у парк, дивилася і нічого не бачила, сама згадувала, як на виході з РАГСу Славик підхопив її і на руках поніс до каплички, де зазвичай фотографувалися молодята. Ті півсотні метрів були, мабуть, самим щасливими у її житті. Коли вона чула силу його рук, коли притискалася до його міцної шиї, коли чула його розмірений подих, коли цілувала його. Славко, Славко!
Вона підхопилася і підійшла до ліжка. Чоловік спав. На її очах виступили сльози. Як їй було боляче за нього. Він дійсно походив на стару корову, яку вже і на м'ясо не пустиш, хіба що кістяне борошно. Жалюгідний вигляд, особливо якщо пам'ятати його колишнього: величезного, міцного, сильного. Справжню гору. Звісно, добре, що він схуднув, бо його колишні сто п'ятдесят, чи навіть більше, кілограмів, вона не змогла б стягнути з візка. Але оця його нинішня худоба була такою вже болісною. Маша робила все, щоб чоловік більше не худнув. Годувала його смачним та домашнім, але Славко, який так полюбляв смачно поїсти, тепер зробився байдужим до їжі. Як і до усього іншого.
Вона не ображалася. Спробуй не стати байдужим, коли тільки і можеш що ледь рухати двома пальцями на правій руці. Це все. Він не міг підняти руку, не міг повернути голову, не міг жувати, він не міг навіть посміхатися! Два пальця і ще очі, він міг закривати і відкривати очі. У всьому іншому він був нерухомий. Лікарі казали, що наслідки травмування кулею спинного мозку. Вона довго не хотіла вірити, що він таким і залишиться, сподівалася на диво, на сучасні ліки і медичні технології. Відсилали данні навіть у німецькі лікарні, але звідти прийшла відповідь, що таку травму лікувати не можуть.
- Ну що, поспав?
Він відкрив очі і дивився на неї. На запитання не відповів. Вона і не чекала відповіді. Вона говорила, щоб він чув її голос, щоб зовсім не здичавів у зруйнованій фортеці власного тіла.
- Зараз поїдемо на вечерю.
Вона почала одягати його, потім всаджувати у візок, потім перевдяглась сама. Вона зазвичай ходила на вечерю у спортивному костюмі, але тепер чогось вдягла красиву сукню у великих червоних квітках. Довгенька сукня, як раз прикривала подряпане коліно і рукава довгі, то не видно подряпаних ліктів. Старанно розчесалася, випадково таки глянула у дзеркало і прикусила губу від побаченого у очах блиску. Підозрілого, неправильного, хибного блиску. Хотіла зняти сукню, але придумала, що запізниться на вечерю. Покотила візка так.
Її поява у новій сукні викликала в їдальні ледь не стогін. Особливо переймалися преферансисти, вже вщент п'яні. Дивилися на неї залитими очима і важко дихали.
- От сучка!
- Скажена сучка!
Вона не бачила їх поглядів, залишила візок і пішла брати ніж та дошку на якій кришила їжу для чоловіка.
- Знову привіт.
Вона здригнулася, наче хтось приставив їй до потилиці пістолет. Перед нею стояв Руслан.
- Тобі так до лиця ця сукня. Ти в ній прямо королева.
Вона знітилася і зарум'янилася.
- Сьогодні кіно у клубі. Якась комедія, не хочеш сходити?
- Я зайнята.
- Початок о сьомій, о дев'ятій будеш вдома, біля батька.
Вона ще більш почервоніла.
- Це мій чоловік.
Вона прискіпливо дивилася на хлопця, шукаючи насмішку. Але він лише спохмурнів.
- Вибач, я не знав. Що з ним сталося?
- Нещасний випадок.
- Ще раз вибач.
- Та нічого.
- Але, якщо буде можливість, приходь. Я, про всяк випадок, візьму два квитка.
- Не треба.
- Про всяк випадок.
Він посміхнувся їй і пішов до свого столика десь у глибині їдальні. Преферансисти ревно спостерігали за ним.
- Уйобок! Склеїв її!
- От сучара!
- А ця блядина! Королеву з себе удавала!
- Та всі вони однакові, сучки!
- Сукню одягла!
- Ти ба, як задом трусить!
- Хвойда!
Вона йшла по їдальні, така свіжа і гарна, наче квітка, яка тільки-но розпукла, засяявши красою, засліплюючи нею. Принцеса, блядь! А така ж як усі! Така, як усі! Крутилася біля свого каліки, у лоба цілувала, у довічне кохання бавилася, а ось тільки побачила того жеребця, як і лягла під нього, забувши про все!
Вона сіла поруч з чоловіком, почала кришити йому їжу, потім носити ложки до його мертвого рота, висипати їх якомога глибше. Потім збігала помити руки, похапцем поїла щось і сама, узялася за візок та покотила його в номер. Йшла ще розпеченою денною спекою доріжкою, яка неохоче пускала до себе вечірню прохолоду. Потроху починало сутеніти, Маша уважно дивилася вперед, щоб не попасти колесом у ямки, яких тут було достатньо.
- А ну стій, суко!
До неї кинувся один з преферансистів, який від пиятики і хіті втратив розум, вирішивши узяти своє силою. Схопив її за руку потягнув до себе. Він був середнього зросту, з розквітаючим черевом, як то часто буває у чоловіків за п'ятдесят. Хитався від алкоголю, але думав затягнути її в кущі, повалити там на траву і узяти пристрасно та грубо. Він бачив вже її голе та беззахисне тіло, коли полетів у кущі, як невдалий авіаційний експеримент. Затріщали гілки, застогнав п'яниця, який не чекав такого опору від беззахисної жінки. Почувся сміх.
То невідомо звідки узявся Руслан.
- Ну ти просто молодець! Я не встиг і добігти, а ти вже запустила того дурника у політ. Ти що, на боротьбу ходила? Чи на авіамоделювання?
Вона трохи засмутилася, бо не розповідати ж їй про те, що вона кожного дня тягає важке та безсиле тіло чоловіка, то стала такою дужою, що аж самій неприємно. Бо ж жінка повинна бути слабкою та тендітною, а не хизуватися широкими плечима чи біцепсами на руках.
- Ти соромишся, як дитина. Не треба. Допомогти тобі з візком?
- Ні, дякую.
- То чекаю тебе в клубі.
- Я не можу, я...
- Там і поговоримо.
Він пішов по доріжці. На пляж, щоб поплавати перед кіно. Він йшов легко та напружено, наче тигр, який шукає здобич. Красиво йшов. Славик, навіть коли ще був здоровий, не вмів так ходити. Ні, в його ході теж буле якась краса, оця неочікувана для такого великого тіла швидкість, впевненість танка, рішучість бульдозера. Але Руслан був зовсім інший.
Вона подумала про те, що окрім Славика в неї майже не було чоловіків. Майже бо якось після п'янки на роботі, вона опинилася в кабінеті із заступником директора. Мало що пам'ятала, бо дуже випила на голодний шлунок. Зранку злякалася неприємностей, але знайшла в кутку кабінету використаний запобіжник. А потім в її житті з'явився Славик. З ним було добре, вона ж кохала його. Спочатку боялася його розмірів, але він був обережний і не давав їй відчути вагу своїх кілограмів.
Вона зрозуміла, що стоїть на доріжці і про щось думає. Схопилася за візок і поштовхала його далі. Поцілувала Славика у тім'я, де вже почала з'являтися лисина. Коли привезла в будинок, то не зразу поклала у ліжко, а ще деякий час посиділа з ним, щось говорячи. Тримала за руку, кілька разів цілувала у лоба, його високого, з випнутими кістками, чола, яке їй так подобалося. Вона, наче, хотіла набратися у розмові з ним впевненості та сили, загасити усі сумніві і хвилювання, які сьогодні чомусь почали її охоплювати. Заглядала у його очі, але там була звичайна пустеля. Іноді Маші робилось страшно від думок, що його давно вже немає, що він повний овоч, як називають його багато хто, що він не помічає усіх її зусиль і турбот, усього її кохання і ніжності. Це були важкі думки.
Вона вийшла у ванну. Сіла там і подумала, що непогано б випити. Останнім часом вона почала частенько перехиляти чарку. Потім зупинилася, бо згадала багатьох родичів у селі, які швидко спилися і чи то вмерли, чи то втратили людське обличчя, перетворившись на алкашів. Вона не хотіла стати алкоголіком. То викинула з дому усе питво і на море не взяла жодної пляшки. Ось тепер жалкувала, бо так їй зробилося важко. Сиділа, сиділа, сиділа, а потім підскочила і тряхнула головою. Гори все вогнем!
Вибігла у кімнату, вивернула чоловіка з візка на ліжко, поклала на живіт. Зараз на живіт, потім, як буде лягати спати, переверне на спину, потім, серед ночі, ще на живіт. Його треба було ворочати, як курча-гриль. Щоб не підгорів.
Раніше вона б злякалася таких думок про чоловіка, але зараз її охопив якийсь лихий, розбійний настрій, то нічого не боялася.
- Славо, полежи, а я піду прогуляюся. Спекотно мені чомусь.
Навіть не поцілувала його у щоку, а просто вибігла з будинку, радісно ляснувши дверима. Чув як застукотіли по асфальту її гостренькі підбори.
Звичайно, вона брехала. Господи, він же був слідчим прокуратури, кращім слідчим! То він міг зрозуміти коли людина бреше, а коли ні. До того ж вона не вміла брехати. Ця риса сподобалася йому, коли він вибирав собі жінку. Він же майже рік вибирав. Вирішив одружитися, бо мріяв про кар'єру. У прокуратурі підозріло дивилися на тих, в кого не було сім'ї. Такі не піднімалися навіть до керівників відділів. А він же хотів згодом попасти аж в Генпрокуратуру. То почав придивлятися до дівок. З охочими піти заміж за нього проблем не було. Він був майже легендарною фігурою у рідному місті, добре заробляв, як чоловік був досить вправний. Але кандидатки не вдовольняли його уявлень про майбутню жінку. Гарненьку, спокійну, таку, яка не буде потребувати більше уваги, ніж він їй буде приділяти, а ще добру господарку.
Якось він був по роботі у Будинку маляти, де перебували діти, покинуті матерями після народження. Жирний шматок, бо тих діток можна було продати за хороші гроші іноземцям, які хотіли всиновити дитинку європейського вигляду. Славик розробив план, як узяти за зябра директора Будинку, що заробляв великі суми, а з прокуратурою не ділився. Це було не правильно, майже злочинно. То Славик притиснув директора, як вмів це робити, і вичавив щомісячні три тисячі доларів виплат. Тисячу собі, а дві тисячі для керівництва. Це був дуже непоганий розподіл, іншим робітникам прокуратури залишалися лише десять відсотків від здобутих сум, але Славко був на особливому рахунку, як цінний кадр отримував третину.
Так ось, коли вже Славко уходив, а за ним біг спітнілий директор Будинку, ладний ледь не руки цілувати від радості, що цей страшний слідчий нарешті йде і йде сам, а не з ним у наручниках, в одній з кімнат були відчинені двері. І Славик побачив дівчину в білому халаті, яка поралася біля немовля. Тримала його в одній руці, а іншою пеленала. Робила це так вміло і обережно, а ще щось розмовляла до малого, який радісно дивився на жіночку і посміхався, мабуть, вважаючи за маму. Славик зупинився і дивився на дівчину. Гарненька. А ще ці її рухи з малюком. Вона вправна і турботлива. Хіба він не таку шукав? Трохи кахикнув. Вона підняла очі і миттєво почервоніла від його погляду. Скромниця. Славик посміхнувся їй, але, здається, що вона ще більше злякалася посмішки його здоровезного, наче витесаного з дерева обличчя.
Славик пішов далі. Не обертаючись тихенько спитав:
- Як її звати?
Директор почав хрипіти дурниці, що все зрозумів, що він поговорить з нею і якщо товаришу слідчому хочеться, то можна якось владнати... Славик різко запинився. Директор, який поспішав за ним, не встиг зупинитися, вдарився об Славика і відскочив, як гумовий м'ячик від кам’яної стінки.
- Нічого не треба ладнати. Як її звуть?
- Маша.
- Прізвище.
- Теліченко.
- Не забувай про гроші. До побачення.
Славик в той же день пробив усе про ту Машу. Хто, звідки, родичі, друзі. Попрохав знайомих з міліції послідкувати за нею. Результатами був задоволений. Дівчинка з села, з небагатою родини, не балувана. Працює, знімає квартиру, спробувала поступати в інститут, але там же без хабарів не пролізеш. Сусіди і знайомі характеризували її добре. Хлопця немає, якісь плітки про заступника директора, але дуже вже сумнівні.
Через тиждень Славко чекав її біля Будинку маляти. Сидів у своїй чорній "Тойоті-Авалон", таких у місті були тільки три. Побачив Машу. Вийшов до неї. Дівчина перелякалася, він звик вже до цього. Важко не перелякатися, коли то тебе суне гора у два метра десять сантиметрів заввишки і у сто шістдесят кілограмів ваги. Запросив її у ресторан. Дістав з-за широкої спини букет квітів. Маші ще ніхто не дарив квітів. В селі це було якось не прийнято, а міські залицяльники приходили, зазвичай, з пляшкою.
Квіти вирішили справу. Вона погодилася. Поїхали в ресторан. Вона страшно ніяковіла там, не знала що робити, як себе вести, було помітно, що вперше у дорогому закладі. Славик посміхався з її недосвідченості і розповідав, що та як. Його впевнений голос подіяв на неї заспокійливо. Трохи освоїлась до тями, охоче поїла та випила склянку вина. Чекала, що далі він повезе її до себе. Хто дівчину вечеряє, то й її і ночує – цю приказку вона не раз чула від більш досвідчених подруг. Але Славик ж не чергову проститутку знімав, він підбирав собі жінку. То в перший вечір просто відвіз її додому. Провів до квартири, бо в під'їзді було темно, поцілував у лоба. Вона вже боялася, що піде слідом, а вона ж знімала не квартиру, а кімнату в квартирі. За тоненькою стіною бабця-хазяйка, яка миттєво зчинить скандал, коли щось почує, а почує ж обов'язково, бо хіба можливо не почути отакого здоровилу на скрипучому дивані!
Але він пішов, здивувавши її. Наступного дня подружки вже почали питати про її залицяльника. Видно було, що заздрили і ця заздрість була їй дуже приємною. І як же вона зраділа, коли він знову чекав її після роботи! Так зраділа, що сама поцілувала його. Отак і почався їх роман. Вже через чотири місяці вони одружилися. Було багате весілля, таке багато, що вона навіть не уявити не могла. Вони дві години їздили містом на лімузині, просто їздили і попивали шампанське, ловлячи заздрісні погляди перехожих і водіїв. Вона палко цілувала його і шепотіла на вухо, що кохає до нестями. Він посміхався.
Він не кохав її. Він же був розумною людиною і знав, чим все закінчується. У кращому випадку розчаруванням, коли кохання проходить і ти дивишся на людину та не впізнаєш, не розумієш, що ти тут кохав? І назавжди залишається у свідомості ота прірва між тим, що було і що є. Але це ще ж кращий випадок. Бо кохання може закінчитися і болем, страшним, палаючим болем, який вигризає людину зсередини, який вбиває і ніяк не уб'є. Він пережив це. В його житті був момент, коли він виймав табельний пістолет і думав пустити собі кулю в скроню. Він ледь вижив тоді і наказав собі ніколи більше не закохуватися. Бо кохання – це хвороба. Важка хвороба, чимось схожа на наркоманію. Ця хвороба збиває людину з ніг, робить слабким. А світ жорстокий, він любить сильних та шанує переможців. То ніяких сильних почуттів. Спокій і задоволення від простих речей.
Ось наприклад те, що вона кохала його. Це було приємно. Бо це відчувалося у всьому. У її поглядах, словах, діях. Відчувалося у ліжку і на кухні, в ресторані або машині. Люди заздрили йому, коли бачили, як вона впадає біля нього. І він був задоволений. Коли тебе хтось кохає, це ж так приємно, це дає наснаги і сил. Він з радістю йшов додому з роботи, бо там чекала на нього Маша. Але він знав, був впевнений, що якщо щось трапиться, зміниться і цього більше не буде, йому не буде боляче. Є – добре, немає – нічого страшного. Він не залежав від неї і її кохання, зовсім не залежав.
Коли все трапилося, він думав, що вона піде. Кому хочеться залишитися у двадцять п'ять років з інвалідом, навіть не з інвалідом, а здоровезним тілом, яке потребує догляду і турботи? Він не боявся, що вона піде. Гроші в нього були, він встиг дещо заощадити, коли працював, то йому наймуть когось, хто буде за ним ходити. Але вона залишилася. Зовсім не очікувано. День за днем проводила з ним, доглядала, розмовляла, цілувала. Навчилася піднімати його, робити масажі, підставляти судна, годувати, робити уколи. Він частенько згадував їх першу зустріч, коли вона поралася біля немовля. Чим зараз він був кращим за те немовля? Гіршим, бо воно хоч могло тріпати руками та ногами, а він ледь ворушив двома пальцями на правій руці. І все.
Він думав, що вона не пішла, бо злякалася. Вона звикла до комфортного життя. У відремонтованій квартирі, повній побутової техніки, життя з грошами, з завжди повним холодильником і впевненістю у майбутньому. А от якби вона подала на розлучення. По-перше, вона нічого б не отримала, бо він усе оформив так, що наче купив, ще до браку, то вона ні на що не могла претендувати. По-друге, вона немала ані освіти, ані знайомств, щоб знайти собі хоч якось пристойне місце. Їй залишалося або йти санітаркою або продавщицею, на якусь важку і нецікаву роботу. Ось тому вона і залишилася з ним. Все зрозуміло, хоча його дивували усі ті ніжності, усі ті поцілунки, тримання за руку, її погляди повні сліз, які він кілька разів бачив у дзеркалах. Невже досі кохає? Він дивувався.
Зараз лежав на животі, голова покладена на спеціальний пристрій, який тримав обличчя на відстані від ліжка і дозволяв дихати. Якось, цей пристрій зламався. Ремінець виявився гнилим, а голова у Славка була важка. Він впав обличчям у матрац і почав задихатися. Він був такий жалюгідний, що не міг навіть повернути голову трохи вбік. Повернути, щоб дихати. Почав задихатися і помер би, якби не зайшла Маша. Вона врятувала його. Купила новий пристрій, особисто перевірила ремінці.
Ось так він ледь не вмер. У перші дня після поранення він подумував про смерть. Коли зрозумів, що став калікою. Він це зрозумів раніше за всіх. Він слухав обнадійливі балачки лікарів і знав, що вони брешуть. Він дивувався з легковірності жінки і товаришів по роботі, які ладні були вірити лікарям. Хоча зрозуміло ж, людям притаманно хапатися за надію, прикриватися від правди сподіваннями. Він же був чесний перед собою, то спокійно думав про те, чи варто йому жити. Якби його спитали перед пораненням, то він, звісно б, сказав, що краще вмерти, аніж оце так жевріти. Але тоді Славик відчув, що не хоче вмирати. Жити теж не дуже хоче, але для життя йому не треба було робити якихось зусиль. То він подумав, що поки буде жити. Тим більше, що він не міг вбити себе. Він же не міг рухатися. Оті два пальці не рахуються, бо який з них зиск? Він навіть не міг перекусити свій язик і захлинутися у власній крові. Так загинув один підозрюваний, з яким працювали обоповці. Били, катували, ці дурні ніколи не вміли працювати чисто, потім кинули у камеру. Пішли на обід, за піддослідного не хвилювалися, бо що він міг зробити собі у наручниках? Та коли повернулися, він був мертвий. Залишками зубів перегриз собі язик і захлинувся у крові. Вийшов скандал, Славик його розкручував, бо треба було прибрати кількох охуєвших обопівців, які забули, хто в місті хазяїн. Тепер мотали довгенькі строки по тюрмам.
А він опинився у тюрмі власного тіла. Чи не в тюрмі, скоріше у колонії-поселенні. Бо все виявилося не так і погано. Він не тільки перестав керувати своїм тілом, але, майже, перестав відчувати його. Йому не хотілося їсти чи в туалет, він не відчував болю, він був зовсім вільний від тіла. Свідомість, посаджена у руїнах, яка не відчувала їх.
Спочатку він лякався часу. Що робити йому наступні дні, місяці й роки (останніх залишалося небагато, чув як лікарі казали, що у такому стані протягують не більше десяти років)? Та усе виявилося просто: він почав згадувати минуле, проживати життя по другому разу. Він майже не згадував дитинство чи юність, його цікавила робота у прокуратурі, любима робота, до якої він був так прив'язаний. Він згадував день за днем, подробиці давніх справ, деталі, про які і думати забув. У цих споминах він проводив дні. На одну з небагатьох справ, які він колись не зміг розкрити, міг потратити і кілька місяців. Шукаючи гіпотези, перевіряючи їх, знаходячи, якщо не відповіді, то хоча б можливі напрямки. У цих думка час спливав непомітно і зовсім не турбував його.
От зараз він лежав і думав про справу директора хлібозаводу з району, вбитого загадковим чином. Цю справу не міг розкрити ніхто, люди зводили плечі і тільки й могли, що сказати "Тайна велікая єсмь". Але він був впертий і знав, що тайн немає і див немає, є лише нестаток інформації чи невміння її зрозуміти. Того директора заводу вбили у його зачиненому кабінеті. Дуже старанний обшук доводив, що кабінет був зачинений зсередини, ніхто не міг вийти з нього після вбивства. Але в кабінеті, де лежало тіло застреленого з пістолета директора, не знайшли пістолета! Тобто або покійного вбили, принесли в кабінет та якось вийшли, залишивши двері зачиненими на три замки. Або хтось вбив директора у кабінеті, а потім якось вийшов. Оце "якось", воно ставило усіх в тупик. Як? Були перевірені стіни, підлоги, стеля. Ніяких ходів, ані шпаринки, щоб просунути ствол пістолета і вистрелити. Тим більше, що данні експертизи казали, що постріл був упритул. Ніхто не знав, як приступитися до цієї справи, а він її розпутав, довів до суду і до звинувачувального приговора вбивці!
Славик підходив до самого солодкого, до спогадів про те, як він тоді знайшов вбивцю і зміг довести його причетність. Важка справа, цікава справа, після неї він так зміцнив свій авторитет, що сам прокурор області почав здороватися з ним за руку. Отже він…
Славик здивувався, коли зрозумів, що не дуже то хоче думати про ту справу. Більше того - не думає про неї. А думаю про жінку. Про те, куди вона пішла. Хоча що там думати, все ясно, як Божий день. Хоч він і не може повернути голову, щоб глянути в бік, але чує добре. Він чув голос того хлопця, який підходив вдень. Штовхав його візок, розмовляв з Машею. У голосі хлопця була хіть. Він хотів його жінку, хоча вмів стримувати свої почуття, ховати їх в одежі пристойності. Та хіба ж Славка обдуриш! Він вмів відчувати такі деталі у голосі, що кожен, хто говорив з ним, наче сповідувався у своїх почуттях. Або Маша. Хіба він не почув тремтіння її голосу, ті нервові, лихоманні рухи, її замріяність, нарешті, її сухі, майже палаючи губи, якими вона його цьомкала!
Все зрозуміло. Вона побігла до коханця, банального південного коханця. Чи він не знав, за чим їдуть люди в Крим? Та він сам ось так їздив, знімав тьолок, білотілих дівчаток з баз відпочинку, яки давали будь-кому за сто гривень. Ну, його жінка не проститутка, вона не бути брати грошей.
Він подумки посміхнувся і спробував повернутися до справи директор хлібозаводу, але не зміг. Оце було дивно, бо він завжди вмів керувати собою. І якщо вважав, що треба думати про щось, думав саме про це.
Якби він міг крутнути головою, чи хоч якось сіпнутися, він би сіпнувся, але він був недвижний, наче каменюка. То просто стиснув два пальці. Єдиний доступний йому рух Славик виконав, бо зненацька відчув дивне. Біль. Вже пройшло багато часу з тої пори, коли він став інвалідом. І за весь цей строк Славик не відчував болю. Тіло стало чужим, а думки про колишнє були приємні. Ніякого болю. І ось він! Славик навіть зразу не зрозумів, що се є! Біль, який в біса біль?
А коли зрозумів, то злякався. Бо якщо біль оселився всередині, то від нього не втекти. Раніше він міг піти на роботу і відволіктися. Чи то напитися і відключитися. Бувало і таке. Але як йому рятуватися зараз? Як? Він почав панікувати, але швидко узяв себе в руки. Звісно, це перебільшення, він зараз нічого не міг взяти в руки, що там вже казати про себе. Та він примусив себе заспокоїтися. Що би бути сильним, людина повинна навчитися бути сильнішою за себе. Контролювати себе, керуватися розумом, а не емоціям. Розум же казав, що ніякого болю не повинно було бути! Ніякого! Який біль, коли він спокійно лежить, дивлячись у матрац, по якому пливе темрява, що охоплює кімнату? Що там може боліти? Та це дурниці якісь! Болю немає, бо його не може бути. Ось і все. Він кілька разів прокрутив в голові ці заспокійливі думки і вже хотів знову повернутися до хлібозаводу чи до справ, які він розплутав, коли відпочивав у Криму, коли знову біль. І ще жах.
Жах, ріжучий, роздираючий жах. Що вона не повернеться. Сьогодні і взагалі не повернеться. Просто піде від нього і все. Господи, він аж затремтів від цієї думки! Він не міг рухатися, але міг тремтіти! Він подумки кричав на себе, корив за дурниці, наводив аргументи, лив воду доказів, але той вогонь, що спалахнув у нього всередині, тільки більше розпалювався. Палив і рвав, не давав дихати!
З боку він виглядав зовсім жалюгідно. Шкіра та кості, пожовтіла туша, вкрита легкою ковдрою, яка тремтить і, майже, стогне. Але він не думав про свій вигляд, він намагався врятуватися від цього болю, який впав на нього зненацька, наче та куля на вокзалі, що перетворила його на мислячий овоч. Заспокоювання не діяли, жодні доводи розуму не спрацьовували.
Та він знав, що врятуватися можні тільки через розум. Швидко придумав іншу стратегію. Маша повернеться! Та вона просто пішла в кіно! Нехай, навіть, вона займеться сексом з тим хлопцем! Нехай! Хіба він сам не розмірковував, що рано, чи пізно, це трапиться! Вона ж молода жінка, вона хоче статевих стосунків, вона і так трималася довго, а ось зараз трапилося те, що мусило! Він же скільки разів спокійно думав про це, чого ж тепер він палає і крає сам себе?
Правильні думки. Але як тільки він уявив її з тим хлопцем, як біль спалахнув з подвоєною силою. І це вже ніяк не можна було розуміти по-іншому, аніж ревнощі. А де ревнощі, там і кохання! Кохання. Господи, він же думав, що вже має імунітет проти цієї хвороби! Думав, що вона вже ніколи не зачепить його! І оце таке, оце зараз воно почало палити його!
Славик важко дихав і мріяв, щоб ремінці увірвалися зараз, щоб впасти обличчям у матрац, кілька хвилин агонії і кінець. Крапка. Але ремінці були надійні. Маша сама їх перевіряла, на них можна не сподіватися. Маша. Вона стояла у Славика перед очима. І він заплакав, коли знову подумав, що її не буде поруч. Звісно, що дурниця! Як це її не буде? А якщо, навіть, і не буде! Гроші в нього є, батько найме доглядальницю чи двох, та він не пропаде! Чого йому боятися, що вона піде? Хай йде, йому байдуже! Яке там в сраку кохання, коли він прожив з нею не один рік і ніколи не кохав її! Хіба можна ось так: жити-жити з жінкою без усякого кохання, а потім покохати! Навпаки скільки завгодно, але ось так бути не може! То не треба дурниць! Не треба!
Він кричав, вив і скавчав у божевіллі думок, але нічого не міг з собою зробити. Біль, жах, її ім'я. Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька.
Він повторював це ім'я, наче почув його вперше. Наче ніколи раніше не чув, але ось, нарешті, йому відкрилося. Машенька! Він же кохав її! Він же кохав її! Зараз. Раніше він не бачив її, не помічав її, раніше він був дурень! Господи, як же він так жив? Скільки часу вгатив по-пустому, а так жодного разу і не сказав, що кохає її. Дивився на неї зверхньо, думав, що бачить наскрізь, що він керує і він веде. Ну, так, він же любив себе, він же так поважав себе, вважав мало не за бога. А хто вона така? Якась селянська дівчинка, який він зробив велику милість, коли взяв за себе. Та вона винна йому довічно, бо завдяки йому побачила, що таке життя, справжнє життя, а не нудне борсання у гонитві за копійкою!
Все так, але у голові його шепотіло і спалахувало Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька, Машенька.
Посеред цих нескінчених Машеньок думка, що він загине, якщо вона піде від нього. Загине без її сильних рук, без її голосу, без тих швидких поцілунків. Як же він не цінував всього цього, як не помічав її?
Він не знав відповіді. Він тремтів і тремтів, вкрився потом, хоч з вікна потягнуло вечірньою прохолодою. Скажені думки, жах. Жах, жах, жах.
Вона повернулася десь о-пів на дванадцяту. Перед дверима зупинилася, щоб поправити сукню та витерти з вуст сліди палких поцілунків. Сама дрібно тремтіла, від почуттів і думок. Думала, що пропаща, відчувала себе щасливою. Втекти з ним. Втекти далеко, зникнути десь і бути з ним. Вона торкнулася долонею до шиї, де квітнув слід його поцілунку. Стояла і думала, потроху, приходячи до тями.
А він лежав і вмирав. Він чув стук її підборів, який урвався біля дверей. Він дуже добре розумів, що значать ці хвилини перед дверима. І він дуже боявся, що вона зараз розвернеться і піде. Вона думає, чи не піти їй звідси, піти назавжди! Аби він міг, він би крикнув їй, але він не міг. Просто тремтів всім тілом.
Вона, нарешті, дзенькнула ключем, увійшла всередину.
- Слава, я прийшла.
Її голос різав його по-живому. Її голос розповідав йому все. Її щастя, її хвилювання, її збентеженість. І він заплакав. Полум'я всередині зненацька вгамувалося, залишивши лише тугу. Він зрозумів, що вона не залишиться. Що вона піде від нього, залишить його, залишить назавжди. Залишить самого. Сльози капали з його очей на матрац.
- Зараз перевернемо тебе.
Вона обережно опустила його голову, прибрала пристрій, який тримав її, почала перевертати. Робила все швидко та впевнено, вона мала час призвичаїтися. Ось він вже лежить на спині, під головою подушка, вкриває його ковдрою, ще одною.
- Ти тремтиш? Змерз? Зараз зігрієшся.
Вона боїться дивитися йому в очі і не бачить його сліз. Вона все робить і швидко втікає у ванну. Там набирає гарячої води і розкошує в ній. Спокійно думає, що вже все вирішила. Вона не дурепа якась, вона розуміє, що цей Руслан може виявитися одруженим, що це ж південь, це ж море, тут не можна довіряти усім цим балачкам про кохання. Не важливо, головне те, що вона зрозуміла чого хоче. Хоче небагато - хоче жити. Мати чоловіка, мати секс, мати дітей. І вона нічого не винна Славику. Вона і так пробула з ним довгенько. А коли піде, то він не залишиться сам. Його батька найме когось, все буде добре.
Вона переконує сама себе, що нічого поганого в цьому її рішенні немає і ніхто її не засудить за це. А як хто і засудить, то хай спробує сам потягнуте те ярмо, яке тягне вона!
Вилазить з ванни, втирається рушником. Рахує дні, які ще залишилися по путівці. Вона добуде ці дні, а потім піде.
Виходить в кімнату, лягає поруч з чоловіком, вмикає телевізор. Звичайний ритуал. Вона завжди давала йому дивитися телевізор. Не знала, чи дійсно він дивився, в його ж очах завжди була порожнеча. Він був десь далеко, то він і не помітить її відсутності. Яка йому різниця, хто робить клізми, миє дупу чи пхає їжу у горлянку? Для нього немає різниці. А для неї є. Вона хоче пожити. Вона ж майже не жила. Оті кілька років заміжжя, поки Славик був здоровий. І все. Вона поїде до Києва. Там кілька подруг, допоможуть з роботою. Вона бути жити, буде радіти життю. А не згасати поруч з ним.
Вона подивилися на тіло чоловіка. Подивилися без зла, а з жалем. Їй було жаль його. Нещасний. Бути таким чолов'ягою і стати таким потворою. Жорстока доля.
З долі вона подумки плигнула на кіно в клубі, якійсь дурний та нецікавий фільм. Вона не запам'ятала навіть його назву. Бо десь з третини фільму вони вийшли. Пішли на пляж. Місяць, ліниві вечірні хвиля змореного моря, сильні руки Руслана, його гарячі губи, струнке тіло…
Вона так поринула у спомини, що не відразу відчула дотик. Дотик? Який міг бути дотик, коли вона лежала у ліжку з нерухомим інвалідом? Вона з подивом подивилася на свою руку, яка випадково була поруч з його рукою. Рух пальцями. Тими самими двома пальцями, які тільки в нього і залишилися і які він ніяк не використовував дотепер. Ось тепер торкнувся її. Вона не здивувалася – вона злякалася! Забрала руку, наче від гадюки! Сподівалася, що може випадковість, якийсь безтямний рух м'язів. Але пальці знову рухалися, наче потребували собі уваги. Може він спить? Може йому щось сниться і звідти ці рухи? Люди, буває, ще і не так тріпаються уві сні!
Вона заглянула йому в очі і завмерла, вражена. Бо він дивився на неї. Завжди, після поранення, в його очах була порожнеча, випалена пустеля. А ось зараз він дивився на неї! І плакав. Плакав! Та він ніколи не плакав, ані до поранення, ані після! А зараз плакав, плакав і дивився, дивився і плакав.
Вона не знала, що і думати. Вона схопилася з ліжка і побігла до ванни. Там випила води. Дивилася у дзеркало і крутила головою. Бо такого не могло бути! Що він увесь цей час спав, а оце прокинувся? Прокинувся саме тоді, коли вона вирішила піти від нього, звільнитися від нього! А, ну так, він же прокурор, слідчий, він же все міг розплутати, скласти шматок до шматка, побачити те, чого не бачили інші! Оце і зараз він демонструє свої витівки, але запізно! Вона прийняла рішення! Прийняла!
Маша хотіла вийти з ванної, однак просиділа там ще хвилин п'ять, поки, нарешті, наважилася. У кімнаті буркотів телевізор, Славик лежав, вона пройшла біля нього і знову подивилася в очі. Вона так сподівалася, що не буде ані сліз, ані свідомості у його очах. Та вони були! Від його очей Маша здригнулася, як від кулі, і побігла з будинку. Босоніж, у спальній піжамі, по темним стежинкам санаторного парку. Бігти, бігти, бігти!
Вона зупинилася вже на пляжі, сіла у бетонному кутку між набережною та хвилерізом, сховалася у темряву, поклала обличчя на коліна, обняла ноги руками і задумалася. Вона побачила в його очах біль та тугу. В його очах! В них же завжди була пустеля. Після поранення пустеля, а до – в них була страшна сила. Якось, жартуючи, він показав, як може розчавити людину поглядом. Глянув на неї, просто глянув і вона відчула несамовитий страх, відчула мурашки по шкірі, холод на спині, її аж колотити почало, ледь істерика не трапилася, та він вчасно притиснув її до себе і заспокоїв потрібними словами. Він вмів заспокоювати. Він багато чого вмів.
Вона згадала його погляд. Палаючи болем очі на жовтій шкірі колись великого, а зараз якогось пожухлого обличчя. Йому боляче? Вона чекала цього у перші дні та місяці. Що йому буде важко, що він буде стогнати, мучитися, але він був незворушний. Так, наче, все трапилося і не з ним. Вона не бачила жодних ознак того, що йому боляче. Думала, що він справжній чоловік і він не буде плакати, щоб показати свою слабкість. Потім думала, що його просто немає, якесь життя жевріє в ньому і все. Ось тепер він заплакав.
На іншому кінці пляжу парочка займалася коханням. Жінка стогнала і щось нерозбірливо говорила. Маша згадала, що також стогнала сьогодні і сама. Вона має право на щастя, вона має...
Спогад про день весілля. Коли вона у всьому білому (сукня коштувала майже тисячу доларів, вона не хотіла таку дорогу, але Славик наполягав, що їй до лиця). Виходить з РАГСу, Славко десь трохи забарився, її починають знімати фотограф і оператор з відеокамерою, вона трохи соромиться, що виперлася сама. Коли зненацька земля уходить з-під ніг, вона, наче, злітає вгору, гості починають аплодувати, вона відчуває його сильні руки. Він несе її до каплички, несе на заздрість усім, несе так обережно, наче якийсь скарб. Вона цілує його, обхоплює міцну шию і не відривається від його губ до самої каплички. Думає, ось що таке щастя.
Вона підводиться і йде додому. Не йде – біжить. Бо усе вирішено, а вона ж залишила Славика одного у незачиненій хаті. Поспішає, летить вгору, їй зустрічаються дві жіночки, які відсахуються від неї. Завтра по санаторії підуть чутки що та сука, яка порається з овочем, вночі бігає одягнена у піжаму і, здається, босоніж. Мо, вона божевільна?
Вона залітає у квартиру, біжить до ліжка, заглядає Славику в очі. Зустрічаються поглядами, вона цілує його, втирає розчервонілі очі від сліз. Бере його руку, притискає до себе, цілує пальчики, які ледь рухаються.
- Я тебе кохаю, Славику, кохаю! І я буду з тобою! Я нікуди не піду! Буду завжди з тобою!
Вона з подивом бачить, як його очі вибухають щастям. Ось ще вони палали у болю, а ось вони вже квітнуть і з таким коханням дивляться на неї! Цілує його знову, потім вкладає на бік, сама лягає поруч і дивляться один на одного. Вона тримає його руку. Вони схожі на молодят.
Наступного дня вони сидять на пляжі. Його рука лежить на її кругленькому коліні. Між його пальцями, її пальці. Мовчки сидять, сповнені таємної радості. Вона, навіть, не йде купатися. Просто сидять разом. Люди дивляться на них і не розуміють, що трапилося.
У обід до Маші підходить Руслан. В їдальні повно народу, гримотять тарілки та ложки.
- Маша...
- Все, Руслан.
- Що все?
- Більше не підходь до мене.
- Але чому? Маша, я...
- Руслан, все.
Вона дивиться на нього так впевнено, так остаточно, що він осікається і не знає, що сказати. Вона йде з ножем та дошкою, щоб кришити їжу. Преферансисти радіють.
- Ти ба, сука, відшила і цього!
- Якщо такий жеребець її не задовільнив, то хто ж їй потрібен!
- Може вона фригідна?
- Та вона збочена! Казали, що вчора бігала вночі по санаторію гола!
- Вночі? Треба за неї послідкувати! Я б подивився на її голу, що бігає вночі.
- Так, оце картина!
Її не обходять оті розмови, вона сідає поруч з чоловіком, торохтить ножем.
- Милий, зараз будемо їсти. І не плач, не треба. Ми ж разом.
Він ворушить двома пальцями. Вона піднімає руку, притискає їх до щоки. Відчуває рухи його пальців.
- Я тебе теж кохаю, любий.
Вона так і сидить з його рукою біля щоки, а він дивиться кудись в далину щасливими очима. Крим, море, добре.
