Андрій Чакін, молодий хлопчина років двадцяти – двадцяти п’яти, спортивної статури, високий, повільно йшов по вулиці і нишпорив очима по сторонах.
Сонце нещадно перетворювало на попіл гарний настрій та бадьорість, здавалося на небі сьогодні господарює інженер Гарін і проводить досліди над звичайними мешканцями одного з невеличких міст незалежної країни кінця 90-х років. Втомлений вітер, висунувши язика, повільно ганяв між будинками та зеленими деревами. Навіть машини - і ті не мали змоги гарчати на поодиноких перехожих.
Чакін Андрій, майже без поганих звичок, кмітливий та дотепний хлопчина, врівноважений та трохи дивакуватий, йшов по вулиці. Метою його подорожі, або ж кінцевою зупинкою його прогулянки були ті місця міста, де можна було знайти щось схоже на якійсь оголошення. Ні, Андрія цікавила не купівля квартири, і не реклама якого небудь гербалайфа. Все було набагато простіше та банальніше. Чакіна цікавила можливість знайти роботу. Ні, не професія будівника цікавила нашого героя, і не професія бухгалтера чи кулінара. Хотілося знайти щось інтелектуальне, розвивальне, таке, щоб можна було зростати і професійно і особистісно. Бажано із гуманістичним напрямком (давав про себе знати диплом філолога)
Неприваблива ситуація вимальовується, міркував Чакін, раніше, коли робота його так не цікавила, таких оголошень була тьма-тьмуща. Вони тоді ще з хлопцями підробляли в одного кмітливого „бізнесмена” з їхнього будинку Федьки Теляти, і займались тим, що обривали на оголошеннях бізнес-конкурентів папірці з номерами телефонів, щоб потенційні клієнти, інакше – покупці, не змогли нічого в них купити, тільки в Теляти. Уявляєте, який гарний був план, скільки могло бути прибутку у Федьки, якщо б усі мешканці міста кинулись купувати його березові віники з охолоджуваним ефектом! Потім, щоправда, виявилося, що в темряві хлопці переплутали оголошення і всі папірці Теляти (всі три) залишилися без номерів телефонів.
Отож тоді, коли на уламках Радянського Союзу в їхній незалежній країні невідомі особи намагались побудувати щось схоже на світле майбутнє в напівтемряві, Чакін Андрій, молодий хлопчина із рудим скуйовдженим волоссям, блакитними очима та носом - п’ятачком, намагався знайти оголошення з конкретною пропозицією щодо можливості зайнятись якоюсь прибуткової інтелігентною працею, яка б допомогла зробити і свій внесок в розбудову молодої, але разом з тим, стародавньої держави і трішки освітити шлях до не такого вже й далекого майбутнього.
І що найцікавіше, і підкреслюю - логічно і послідовно для нашої історії – він нарешті знайшов це оголошення! Тим самим Чакін Андрій позбавив нас можливості придумувати щось інше, або змінювати початок нашого твору, а також підтвердив думку читача про те, що він хлопець не лише дотепний та цілеспрямований, але й кмітливий і слухняний!
Отже наш герой дивився на цілу купу оголошень, що були хаотично розклеєні на „Дошці пошани”. Власне, шанувати вже було нікого, бо всі, колись усміхнені, задоволені, сором’язливі та пихаті обличчя, були заховані від світу білого різними папірцями. Тепер вони були невдоволені, сердиті, безпорадні та затюкані. Здавалося, що люди, чиї фото тут були представлені, не вміють користуватися чи то бритвеною системою з лезами „Нева”, чи то навіть потужною електробритвою „Харків” 1987 року випуску.
Андрій спробував зосередитися і знайти серед неймовірної кількості паперового масиву потрібне йому оголошення, предмет його пошуків.
- Ага.
„... продаю хату, без газу, без води... „
„ ги-ги, без вікон, без дверей.”
- Так. Далі.
„ В кооператив на роботу запрошуються дівчата. Дівчата, що мають вищу освіту, сім’ю, дбайливих батьків, вміють говорити „ні” за з почуттям гідності, просимо до нас не звертатися...”
„Не підходить”
Ось ще одне, найбільше, з великими чорними літерами, певно щоб усі бачили. Воно висіло прямо в центрі „Дошки пошани” , якраз на обличчі якогось вусатого дядька, може навіть ветерана праці. Вуса його тепер неприродно стирчали в різні сторони від оголошення.
„Шановні жителі міста, до вас звертається місцева влада міста, шануйте будь-ласка шановних жителів нашого міста, не вішайте на „дошку пошани” усілякі оголошення, бо через такі оголошення не можна побачити, хто із жителів міста висить на „дошці пошани...”
Нарешті Андрій звернув увагу на маленький папірець, що знаходився на іншому місці, на паркані, біля „дошки”. Оголошення було теж незвичним за змістом і привернуло до себе увагу насамперед наступними словами:
„ Запрошуються на роботу молоді хлопці в Махвію, бажано фізично підготовлені, з різним рівнем айкью, з прагненням зростати професійно. Робота цікава, пов’язана із спілкуванням з людьми та вирішенням різних фінансових проблем. Запитати Батона” .
Андрій Чакін хлопець був кмітливий та розумний, відірвавши клаптик паперу з номером телефону, він рушив геть...
(далі буде)
