– Нусик мій пухнастий... Ти мій найсолодший сонячний зайчик... Квіточка моя ароматна...
Остання ніч перетворювала його ніжний шепіт на моторошне заклинання, від якого Нусю обдавало морозом по шкірі. Від того ранку, коли Іванко обійняв її за плечі і сказав "Сонце, я повинен піти добровольцем!", жінка остаточно втратила спокій. Вона знала, що переконувати чоловіка після прийнятого рішення було безглуздою справою. Інколи настрій розпогоджувався, але хробак із серця нікуди не втікав. Навпаки – як тільки вона згадувала про наближення дня мобілізації, хробак прокидався і точив, точив, точив... А їй залишалося тільки подумки зітхати, записувати в пам’ять його запах і втішатися хвилинами, що залишились. Останніми хвилинами останньої ночі, що вислизувала з-поміж їхніх тіл у привідчинене вікно.
– Ми обов'язково будемо з тобою разом... назавжди... після війни...
Це вже Нуся бурмотіла, щоб створити бодай примарний привід для оптимізму, але тремтіння голосу знову перекреслило всі спроби і на останніх словах вона вибухнула голосним плачем. Щілина між гардинами зрадливо пропустила в кімнату перші промені злого сонця… Сонця, яке от-от забере від неї так довго очікуване щастя і кине у вогонь стрілянини, вибухів та п’яної лайки...
Через півтори години цілуючи ранковий дощ на склі брудного автобуса Нуся вдивлялася в лице свого Іванка, намагаючись запам'ятати кохані риси якомога надовше. Оце вже десять хвилин, як її позбавили права на дотик, а за мить – вона це знала – відберуть і право на погляд. Майже одночасно двоє молодих людей по обидва боки скляної завіси витиснули з губ щось схоже на усмішку аби не додавати смутку одне одному, але все одно додали. Огрядний чоловік у погонах щось крикнув, автобус заревів, здригнувся і рушив з місця. Нуся нервово наздоганяла його очима, аж поки чорна цятка на запилюженій дорозі не втекла від них немов від сорому. Хотілося з усієї сили вилаятися, хоч вона й не знала якими словами це можна зробити... Хотілося ламати все навколо, кинутися на когось із кулаками, але безпорадність тільки опустила її голову в долоні і відкрила солений кран...
Свою передостанню секунду світловий день провів на порозі квартири Тисовців. Осінь часто застукувала його за цим неприглядним заняттям – ось і тепер сумні кроки підборів віддавали луною в порожньому під’їзді, а світ так і не спромігся замовкнути. Двері скрипнули за спиною Нусі, вбиваючи бурмотіння вуличних звуків, і враз на рівні кімнатної тиші вибухнула відсутність сонечка. Відсутність її теплого сонечка, якого в добровільне рабство забрала самозакохана країна. Ця суперниця виявилася сильнішою за дівчаток у коротких спідничках, до яких так ревнувала Нуся свого Іванка. Розлючена, але безсила свідомість проклинала егоїстичну і гордовиту бабу-державу, яка пожирала своїх захисників. “Добрі люди живими з війни не повертаються!" Ці слова Марії Петрівни – висушеної життям сусідки, що втратила чоловіка і сина ще в першій світовій – постійно крутилися в пам'яті. Іванко ж у мене найдобріший у світі! Ну як же він буде вбивати людей, якщо й комара ніколи вбити не міг, а лиш відганяв його від себе? Чому ця країна така всесильна, а я така безсила? Чому якийсь вигаданий патріотизм сильніший за мою любов? Чому!.. Передостання секунда – надто короткий час для пошуку відповіді. Зараз на голову може впасти цегла, сильний вибух може рознести весь світ на клапті... може навіть озватися телефон із Його голосом... Ні, там телефонів нема, там тільки листи. Сьогодні знов нічого не станеться і цей день спокійно завершить відлік своїх кроків напередосекундні ночі. В останньому з них залишаться заплакані очі і безсоромна тиша у порожній квартирі.
Не мине й року, як на Червоноармійську 15/3 прийде конверт із печаткою замість зворотної адреси, а в ньому друковане повідомлення. Про те, що Іван Тисовець... на підступах до Харкова... як справжній герой... А пошарпані божевіллям губи будуть цілувати його чорнобіле личко і шепотіти... Ти мій найсолодший сонячний зайчик... Квіточка моя ароматна... Ми обов'язково будемо з тобою... разом... назавжди... після війни.... з якої живими не повертаються...
