– А ти знаєш, що таке біль? Чи може краса? Краса болюча, але це не означає, що біль – прекрасний.
Здавалося, вона здивована. Скидалось на диво в її погляді.
– Багато хто переконаний, що навіть Бог не може змусити людей любити. У цьому щось є, правда? У тому, що кожен хотів би бути щасливим, але не може, теж щось є. Може навіть частина правди. В тебе колись таке було? Наче щастя? Якщо було, то ти маєш пам’ятати: краса не забувається ніколи. Пам’ятай про болючу красу.
Слова дихали густим сумом вечірньої кави й недопитим дощем... Як маленьку дитину, яка щойно навчилася говорити, спинити його було неможливо.
– А знаєш, що таке кохання? Люди зазвичай кохають той образ, який самі собі вигадують. Але ж справжня людина далека від вигадки. У неї купа проблем, недоліків, вона зовсім не схожа на персонажів нашої уяви. Так от, кохати по-справжньому – значить кохати справжню людину.
Живу людину?
Очі. Великі чорні очі. Пропікали, витруювали й манили. Кликали. У звабливу темінь першопочатку. Народження. Життя?
– Інколи так важко знайти людину, яка бодай би прислухалася до тебе. Вони всі витають у своїх реальностях. А коли ти починаєш говорити, то здається, наче ти не намагаєшся дошукати правди, а нахабно руйнуєш чужу реальність. Чуже життя. Тут будь-хто зламається.
Вона слухає його, трішки прикривши повіки, мовби приховує думки під ними.
– В мене навіть колись була така фантазія, наче люди насправді сидять десь в інопланетному зоопарку, кожен в своєму коконі і в кожного з них свій сон. Але вони, мабуть, якось пов’язані між собою. Якимись трубочками. Я точно не знаю: я цю фантазію так і не довів до пуття.
Він торкається її руки і одразу ж сахається, наче вчинивши щось заборонене.
– Знаєш, мертве, в нашому розумінні, далеко не завжди мертве. От якщо кров – це життя, то без крові значить ти мертвий. Проте в тобі зараз є кров.
Він торкається її оголеної ноги. Робить це значно сміливіше і навіть з деякою цікавістю.
– Зараз я наче наповнюю тебе своїми думками, фантазіями, життям. Тепер ти абсолютний персонаж моєї уяви, бо ж ти ніяк не зможеш зруйнувати моїх ідеальних уявлень про тебе. Ти справжня. Ти кохана. Ти не мертва.
Він схиляється над неживим оголеним тілом дівчини і лагідно торкається губами її живота. Вона ще тепла, але для нього вона – немовби пристрасно гаряча.
*
– Така красива пісня, правда ж? Ти тільки вдумайся в слова: “Біжи по небу”. Одразу уявляється людина, яка самозабутньо біжить по блакитному, чистому, чи може вкритому хмарами небу. В цьому є щось неймовірно відважне, заворожуюче. Якась стихія. Точно, поєднання стихії і людини. Або ж сама людина стає величезною природною силою.
Вона зачаровано дивиться на нього. Її губи ледь-ледь привідкриті.
– Чи оця пісня? Тут про місто і людину. Ти помітила? Місто чомусь тут уявляється лише нічним. Нічне місто. Людина в ньому може бути самотня, може бути загубленою, беззахисною. А щасливою? Хіба може?.. Навряд чи. Коли людина кидає виклик місту, то це бій не рівний. Людина кидає виклик стихії. Нічній силі.
Вони відійшли вже далеко від світла і людей. Темний парк і його скульптури оточили двох. Місто залишилось за межами їхньої реальності.
– Людина сама по собі слабке створіння. Але, якщо її сутність поєднати із якоюсь із сил природи, то відбувається неймовірна метаморфоза. Це щось небачене для звичайного ока, пересічного розуміння. Те, що не вкладається в рамки нашої з тобою реальності.
Далеко. Далеко залишились звичні звуки машин, розмов, сміху, спалахи сигарет і очей. Її погляд прикутий до його постаті, що наче зливається із тінями парку.
– Ось наприклад ніч. Чи, просто кажучи, темрява. Людина і пітьма. Вхід людини в цю стихію. Чим загрожує їй таке перетворення? Чи залишиться вона звичайною слабкою істотою, які переповнюють вулиці міста? Авжеж ні. Вони зможе бачити більше, відчувати понад те, що відчувають, проникати крізь пітьму, бути самою ніччю. В неї проникне сила. Спочатку їй буде страшно. Проте згодом… згодом вона осягне всю стихію її нового життя. Вона народиться в темряву і це стане початком нового, глибокого розуміння нашого існування.
Вона ловить кожен його порух, слово. Його голос стає тихішим і вона нахиляється ближче. Ближче до цього незрозумілого монологу. Обоє спиняються. Він стоїть так близько біля неї, що тіні заввиграшки поєднують їх в одне ціле. Дівчина ловить кожен його…
– Кров. Це життя. Безперечно так. Кров наповнює нас від першої до останньої миті. Вона не лише дає нам силі, але й переносить всі почуття по тілу, думки, кожну частиночку того, що ми усвідомлюємо. Кров – це наша сутність і саме її потрібно віддати, коли піддаєшся стихії.
Очі дівчини майже закриті. Він лагідно торкається її шиї, відкидає волосся і жадібно кусає. Приглушений стогін-крик майже не бентежить пітьму дерев і скульптур. Кров наповнює його. Життям. Вона ще неймовірно жива.
«Ти прекрасна! Я дам тобі нове життя.»
*
Я одразу зізнаюсь: вона вже мертва. Її білосніжне тіло лежить переді мною, сповнене особливої краси. Я знімав з неї одяг надзвичайно старанно. Із жодної із живих я не знімав так лагідно одяг. І якби вона була в той час ще не мертвою, то, закладаюсь, відчула б оргазм, ще до початку сексу. Але не це мені потрібно.
– Знаєш, найбільше задоволення людям приносить угамування їхній найпримітивніших фізичних потреб. Сходити в туалет, наприклад. Здається, Гіппократ вважав, що найбільше задоволення людина отримує під час сечовипускання. Це звісно дурниці, але ж як близько він був до правди!
Я йду на кухню, залишаючи на хвилину свій оголений, вродливий скарб, та за мить повертаюсь, несучи в руках…
– Мені зовсім не подобається фраза: «Я тебе з’їм». Вона завжди не щира. Ну хто кого буде їсти? А головне: для чого? Щоб вгамувати голод? Щоб задовольнити свій примітивний фізичний потяг? Ні-і. Це божевілля. Радше вже секс. Секс із мертвою дівчиною. Мабуть, це незабутні відчуття. Поки вона ще тепла, – сміюся.
Лезо величезного ножа віддзеркалює її чисте тіло. Я повністю поголив його. Тепер воно гладеньке і м’яке. Я нахиляюсь, щоб на повні груди втягнути запах тіла. Мої ніздрі легенько торкаються шкіри.
– Ні, це не простий голод. Не звичайне угамування. Але ж що може бути приємнішим? Від самого початку, роздягання, до першого шматочка твого тіла. Його красивого, майже болючого смаку в роті. Ти ввійдеш в мене і рознесеш свою сутність по судинах, із кров’ю. Я дам тобі нове життя!
