…Дитина як завжди була непосидюча і тягла її на вулицю: «Мамо, підемо погуляти!». І знову вона вдягала свою темну сукню, куплену ще кілька років тому, до заміжжя і вони йшли осінніми вуличками села. Вона любила ці прогулянки, любила поки дитина бавилася ось так сидіти на околиці села у замріяній журливості перших вересневих днів. Це було особлива пора. Радісно – ностальгійні миті приносили спогади кількарічної давнини. Шкода, що все в її житті сталося саме так, але було вже запізно. Весь час картала себе і не розуміла чому все так сталося? Чому вона знову помилилася в людині??? Вже давно зрозуміла, хто для неї був дорожчий. Зрозуміла ще тоді, коли її залишив чоловік з цієї маленькою крихіткою на руках, пішовши до іншої жінки. Всі подальші події були ніби в тумані – сльози, депресія, потім - зала суду, папірець про розлучення і цей німий, до нудоти тупий біль в душі. Тепер вона дійсно хотіла повернутися до того, хто її дійсно розумів і підтримував. Скільки разів вона хотіла написати йому листа або подзвонити. Та постійно чомусь себе стримувала. Вона боялася, що він її відштовхне, боялася першої зустрічі, коли б вона мусила подивитися йому в очі. А ще її найдужче лякала можливість нерозуміння з його боку, як він сприйме її з чужою йому дитиною. Можливо, це був лише страх нічим не підкріплений, але вона воліла жити непевністю і ваганнями, ніж в один момент відчути повний крах її думок та ілюзій.
Коротка сільська вуличка побіля парку о цій вечірній порі була майже безлюдна. Назустріч, з великою брезентовою сумкою йшла поштарка. Коли вона підійшла зовсім близько до Ірени та її завважила. Слова: «Вам лист!» сколихнули її свідомість, вона була подивована, бо ні від кого не чекала листа. Подякувавши, тремтячими руками взяла конверт до рук. Якусь хвилю просто на нього дивилася поглядом своїх карих незбагнених очей. Знайомий почерк, штемпель місця відправлення - «Рівне» змусили її серце битися з наростаючою тривогою швидше і швидше. Довго не наважувалася розірвати конверт, якийсь незрозумілий страх, заціпеніння скували лещатами тіло. Нарешті дістала складені навпіл аркушики паперу. Рядки в її очах забігали і злилися в якусь незрозумілу картину. Чомусь почала читати з кінця, їй здавалося, що саме в кінці має бути щось важливе. Одне лише його речення: «Чекаю твоєю відповіді вселили в її душі якусь радість». Дещо оговтавшись почала читати повністю лист. Він розповідав їй докладно, з найдрібнішими подробицями своє життя, про те, що він і досі її кохає і готовий прийняти, ставши батьком для дитини, аби лише вона цього захотіла. Вона вкотре знову і знову перечитувала ці рядки. На серці ставало ніжно і тепло. По щоках текли сльози. Здавалося, що цей вересень дійсно незвичайна пора, пора кохання і великого щастя. Її збентеження помітив синок, дивився з схвильованим інтересом: «Мамо, що з тобою?». Вона притисла лист до грудей і з радісною усмішкою сказала: «Синку, в тебе є тато!».
