Було це дуже давно, років з тридцять тому...
Батьки на ціле літо привозили Наталку у село до бабусі. Як їй там подобалося! Мріяла, навіть, залишитися у там назавжди, але приходила осінь і мама забирала дівчинку до міста.
Марфа, так звали Наталчину бабцю, була трішечки різкуватою, але дівчинка на неї не ображалася, розуміла, що за деякі вчинки треба ще не так наказувати! Та й життя у неї було тяжким, голод та війну пережила.
У селі влітку роботи багато. А з такою внучечкою нічого не можна зробити до ладу.
- Бабусю, давай я тобі допоможу!
- Допоможи, моя люба, треба моркву прополоти. У тебе пальчики тоненькі, то ж травичку зможеш швидко вирвати.
Допомогла онучечка, вирвала всю моркву, а рядочки із кропом залишила.... Та не тому, що помилилася, просто кропу більше виросло, жалко його було рвати.
- Наталко, де ти, така-сяка та хороша! – гукає старенька, побачивши роботу старанної помічниці. А та прилягла під картопляним кущиком, заховалася.
- - Виходь, негіднице! Ось приїде твоя мати, відправлю тебе у місто, побий мене кішка лапкою. Узяла на свою голову дитинчатко, щоб побавити! Виходь, я тобі кажу, сидиш там, як сучка в пасльоні!
А Наталка сльозами заливається, та не тому, що бабусі налякалася – не хоче вона до міста їхати.
Пожаліла бабця дитятко, обняла, поцілувала, ось і все покарання:
- Радість ти моя, розумниця, щастячко ти моє, - все приказує старенька, та гладить онучечкину голівку своїми зморщеними натрудженими руками, коли та їй приносить на город водички свіженької.
- - Та яка ж я радість, -запитує шкідлива дівчинка, - якщо я зовсім нічого не роблю, а тільки заважаю?
- А ти й не роби, сиди ось так під кущиком, поки я клаптик картопельки досапаю. Це й буде твоєю допомогою.
- Бабусю, а що це за рослинка?
- Це пасльон, рідненька моя, - відповідає бабуся.
- Це той, що під ним сучка сиділа?
- Той, онученько, - каже бабця Марфа, а сама від сміху рядочків картопляних не бачить.
- А чому ти всю травку вирубуєш, а цю залишаєш?
- Пасльон, дитятко моє дорогеньке, був колись найкращим ласунком. Дуже рідко він зараз застрічається, берегти його треба. Ти теж бережи.
- Можна мені попробувати ці ягідки? – запитала дитина. Її зовсім не цікавив пасльн, просто набридло на городі бути, додому йти захотілося, щоб погратися з бабусею, послухати іі загадочки та забавляночки.
- Звичайно, попробуй, сонечко моє.
- А у мене не буде животик боліти?
- Ні, звичайно, не буде! Пасльонові ягідки дуже смачні та поживні.
Наталчині хитрі оченята подивилися на оцю дивну рослинку, вона зірвала одну ягідку і поклала її в ротик....
- Ой, бабусенько! Животик, мій, животик! Ой, болить!
- Та що ж це за кара така! Побий мене кицька лапкою, завтра ж відправлю тебе до міста! Що ти пищиш, як сучка в пасльоні?
Як би не сердилася бабця Марфа, все одно покидала всю роботу та вела онучку до хати:
«Та щоб тебе горе обходило десятою дорогою! Щоб ти тільки від щастя й плакала!» – приказувала старенька, сварячи Наталку.
Поки дійшли до дому, дівчинка вже й забула, чого вередувала. Бабуся взяла її на ручки, поцілувала, поправила заповстані косички:
-Сподобався тобі пасльон?
- А що це таке? – запитала вередуля і подивилася на свою улюблену бабусю очима, повними цікавості.
- Це ж та ягідка, від якої у тебе животик заболів.
Та Наталці вже не до пасльону, адже по телевізору мультики показують.
- Наталко, Наталко, не бачила ти ще смаленого вовка.
- Якого вовка, бабусю?
- Смаленого.
- А він страшний?
- Дуже страшний!
- Це той, що в казці про Червоний Капелюшок?(Боялася вона того вовка)...
Пройшло багато років... Побачивши рідкісний кущик пасльону, Наталка відразу згадує свою бабусю Марфу, її пісеньки, казочки та забавляночки. А ще, плаче, плаче, як сучка в пасльоні... Бачила вона за своє життя вовка смаленого, та й ні чим другим її вже не налякаєш. Нарвала у жменю ягідок, поклала їх на хліб, посипала цукром. Смачно!
- Мамо! Чому у тебе губи сині? – запитує синочок.
Але Наталка його не чує, вона їсть пасльон та насолоджується смаком дитинства...
