| © elfiyka, 26-09-2007
|
Мій любий хлопчику з потертого фото. Чому твої губи мовчать, чому не кажуть тих слів, які звучали для мене солодкою піснею, які зачіпали, розворушували в мені щось, не відоме ще мені самій, що виривалося на волю, прагнуло кудись полетіти, стати таким вільним, як і ти, злитися з тобою.
Я цілуватиму їх так палко і гаряче як нікого і ніколи досі, -- але фото не хоче оживати. Ти дивишся на мене і посміхаєшя. А я хотіла б, щоб сміялися твої очі, так, як тоді сміялися, щобщоб світили тим внутрішнім вогнем, вони навчили мою душу сміятися, вони зігріли її і тепер їй не страшні морози, бо всередині горить вогонь. О, цей вогонь може загріти ще й тебе. Це було б великим щастям поділитися з тобою теплом, але ти ніколи не мерзнеш.
Навпаки ти сам зігріваєш всіх навколо. З тобою приходить весна і все навколо оживає. Все починає кудись рухатися, рости, зиінюватися. Нічого не залишається на місці, міняється не тільки форма, але й зміст. Так і я цієї весни ожила, навчилася тішитися сонцю, небу, вітру, квітам, життю. Навчилася жити...
А твої очі, які можуть горіти вогнем, можуть світити і гріти – наче зорі – вних можна топитися, губитися, шукати вихід, забувати про вхід, переходити в усі виміри, в іншу реальність і летіти, летіти, летіти кудись – наче в безодню, аж поки не виявиться, що насправді ти летиш догори в небо і вже давно там перебуваєш, бо не чуєш землі під ногами, не чуєш ніг, , вже не володієш собою, весь світ крутиться в шаленому вихорі і лишається лише одне – далі дивитиcя тобі в очі, це єдиний звязок, єдина нереальна реальність, яка тримає.
А твої легкі поцілунки – наче легенький вітер торкається мого лиця, наче промені сонця ніжно пестять мою шкіру, я назбираю їх і засушу як гербарій на зиму, а коли буде холодно, питиму з них чай. Вони нереальні, не земні, ні на що не схожі, ніжні і ледве чутні. Наче шепіт морських хвиль, що заколисує, забирає кудись з собою – куди не знаєш, але і не хочеш знати. Легкі – а водночас такі сильні, що звязали мене мов залізними ланцюгами і водночас зробили вільною, вільною від себе. Але я не хочу, не хочу на волю, мені так добре в полоні твоїх обіймів, що я не бажаю собі іншої волі. Твої обійми гріють, кидають в жар, але не спалюють, а відроджують, неповнюють енергією, дають новий поштовх, нове життя, новий імпульс, ідкривають нові сторони в мені, нові думки, нові відчуття, вони самі стають для мене новим світом, кращим ніж той, в якому я жила досі, світом, де я стала собою, світом, де я можу бути собою, світом, де не може статися нічого лихого, поки ми разом, світом, де панує зовсім інша реальність. В них я відчуваю себе цілісною, віднайденою, так, наче все життя шукала чогось, що в мене колись було і врешті-решт знайшла. Наче знайшла частинку себе, ту, яка колись загубилася. І вже не усвідомлюєш, як могло бути інакше, як могло бути, що такого могло не бути, але такого просто не могло б бути.
Єднаюся зі світом і вилітаю в новий вимір... Спочатку страшно, а потім... потім ти вже не можеш наптится тієї волі, того простору і часу, який ділиться на двох, дві протилежні половинки,інь і янь, які не можуть існувати одна без одної, як не існує сонце без місяця, день без ночі, весне без літа, як ціле не існує без половинок, двох половинок одного цілого.
Я можу годинами розмовляти з тобою, жаль, що фото не може відповісти. Але я знаю – ти мене чуєш, я знаю – ти розумієш, я знаю – ти відчуваєш, так глибоко й тонко, як можеш відчувати тільки ти, як не відчувала себе навіть я . ти навчив мене бути собою, став ключем до розуміння світу, свту справжнього. такого, як ти.
Ти завжди зі мною.. Ти завжди поруч. Ми завжди разом. Тут і зараз. Ти і я. Я і ти. Ми. Завжди. Разом.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
