Найкращий спосіб прощання – це втримати конкретний спогад радости.
К. Кастанеда, „Казки про силу”
Ми прощаємося щодня. Коли розходимося по домівках чи просто ідемо далі, по різних дорогах. Ми щодня прощаємося, будь-як. Це може бути слово „па”, а може – просто рух або погляд. Ми завжди прощаємося.
Коли ти йдеш і не прощаєшся – я прощаюсь за тебе. Проводжаю поглядом і говорю тобі „па” німими неіснуючими словами. Колись нам усім треба буде попрощатись.
Колись прийде час – і зникне дотик і подих. Зникне усмішка чи навіть сумний погляд, що дивиться так глибоко і водночас так непристрасно... Колись треба буде попрощатись з усіма. Або з кожним окремо, або якось так. Прийде час, і ми розстанемось, як колись зустрілись. Просто назавжди розійдемось, знаючи, що вже напевно ніколи не побачимо один одного. Звичайно, може, буде яскравий день, і в момент прощання здійметься сильний вітер і почне падати злива. Або просто нічого не станеться, і ми мовчки поплетемося по вибитій бруківці чи по піску, або похлюпочемо по чистій спокійній воді, вдивляючись у небесну блакить. Можуть заплющитися назавжди очі, або ноги понесуть тебе чи мене на потяг, щоб потім ніколи не повернутись.
Колись назавжди треба буде попрощатись з тобою. І ми обоє це знаємо. Щосекунди хтось з кимсь прощається, не залишаючи ні надії, ні думки. І згодом потерте і пом’яте фото чи переглянутий сотні разів ролик будуть навіювати лише сумні прощальні спогади, які потім також кануть у небуття, і залишиться тільки невідоме почуття абсолютної самотности...
Колись треба буде попрощатись... А я не хочу. Бо я – проти. Я буду просити залишити тебе поруч зі мною. Спокійно спати і знати, що не треба прощатись...
Я ліпше скажу тобі „добраніч!”...
