Серце билося в грудях так...
Не знаю, як, якось так – ніяк...
І мені хотілося... єдине бажання, одне єдине, будь ласка.
Скотилася сльоза, повільно сповзла по блідій щоці. А коли торкнулася губ, то я відчула дикий голод і з*їла, проковтнула рідну сльозу. Хіба їй було боляче? Їй сподобалось тримати вологість вуст. Вуста шепотіли, а сльози текли, але я не плакала, бо діти не плачуть – трішки ридала. Сумно. Сумно від того, бо відчуваю, що мене покидає сум. Як без нього житиму? Ну як зможу бути не замріяною, не задуманою, як зможу не марити дотиком Зірок, ну як я зможу...?Нічого - сказала сама собі і попросила Хмарину опустити мене на Землю.
А на Землі саме достигали яблука з запахом персиків, а ще виноград. Смачно пахне Осінь. Моя рідна, люба Осінь. Ти завжди приходиш так невчасно, швидкоплинно крадучи у мене час Літа.
--- Скажи, Осінь, навіщо Тобі мій час?
--- Бо дарую Мить.
--- Мить, кажеш...
--- Так. Ходи до мене, щось покажу.
Я боязко підійшла, ще не забула боятися, але все частіше думаю, що не варто. Страх не вартий моєї уваги. Тому дарую йому себе усю, замість маленької уваги і йду слідом за Осінню. Цікаво, куди вона мене веде? Мабуть, за минулим? А кажуть, що в минулому живе майбутнє. Не знаю точно, але точно знаю, що особисто я живу в теперішньому. Бо саме тепер, вірніше тоді, я відкрила Двері, а на порозі - Осінь.
Почувся стукіт в двері,
Я відчинила – нема нікого.
Лише, чогось, схвильована Береза
Вплела багряну стрічку в коси,
Чогось, схилилася до самої Землі,
Небу вклоняючись, в якому
Загубились крики журавлів;
Квітам, травам, які мочили
Вже холодні роси...
Почувся стукіт в двері,
Я відчинила, а на порозі – Осінь.
Вона стояла собі самісінька посеред мого двору, інколи визирала на вулицю, а інколи тікала до саду... А я знову й знову відкривала двері, аби запросити до хати. А Вона то торкнеться Черешні у сусіднім саду, то Горіха, то покурличете у Небі над хатою... Дмухне через димохід старенькою пічкою і Вогонь аж затріщить... затріщить своїм багряним Багаттям, і поволі потухне, але не гасне – жевріє.
Стільки Надії у серці жевріє. О моя Осінь. Розумієш, Голубонько, я маю Журавля у Небі, якого всім серцем кохаю. Він літає своїм білим польотом і манить до себе. А я жінка, тільки і вже, просто хочу до Нього. Але Синичка у моїй Дитячій долоні щебече про вкрадене Літо і подаровану мить.
Розумієш Осінь, якби ти не прийшла, якби ти...
Іди собі, бо ти тільки і вже історія. Історія? Та ні, ти – моя вічна молодість, яка пливе весною, гомонить літом і дихає свіжістю морозу.
Так пахне, такий незвичний запах спантеличеної свободи і золота. Ти не тільки вільна а ще й золота. У Тебе ось скільки золота!
Вигукує маленьке дівчатко, обіймає рученьками Березу, а потім тікає і падає у перину з листочків.
Усі розуміють все і нічого. І тільки я Одна розумію Себе. Невже я одинока?
Невже я одинока у своїм безмежнім Щасті?
Багряним мереживом простяглися ліси обабіч доріг, ще дихали теплом, ще заманювали до себе літнім Духом, хоч і був уже місяць листопад. Осінь, напрочуд гарна цього року осінь. Вийду на вулицю, оглянуся, поволі підніму очі до неба – простір, безмежний, голубий простір, що десь там далеко, наче, об’єднується в єдине ціле з жовтогарячою смугою землі – вечоріє. Здійметься прохолодний вітер, десь тут, десь там завиє... Я наче вкопана стою ковтнувши зілля чарівне природи, і радується серце спокою душі. Якесь дивне почуття проймає, я відчуваю дотик осінній, легкий, мов пір’їнка, і вже із нею разом я кружляю, у повітрі таю тут, десь там з*являюсь, я оживаю і начебто вмираю, щасливою вмираю я, лише для того щоб воскреснути і далі Жити.
